Орлі, син Орлика, стр. 14

– А ми? – всміхнулася Ганна.

– Але ж серце моє розбите, мамуню!..

– Ой, Грицю, Грицю! Нехай у тринадцятирічному віці ти не молився за громаду, але встиг шаблею помахати, як належить справжньому дорослому козакові, бо кожен нарід має свої, лише йому притаманні традиції [8]. Тепер тобі вже п'ятнадцять, ти навіть милість у монарших очах знайшов… але ж у дечому лишаєшся дитиною навіть дотепер! – зітхнула Ганна. І оскільки син нічого не відповів, продовжила: – Кажу тобі, упертюху: переступи через облуду й роби свою справу! Роби – і не звертай уваги на інших. Так сталося – ну, то цього вже не змінити. Отже, так і мало статися. У тебе попереду довге славетне життя, синочку, ти ще навчишся…

– Ви певні, мамо?..

– Певна. Материнське серце не бреше. Потім зрозумієш…

Вони ще довго мовчки стояли пліч-о-пліч. Стояли і спостерігали, як тліє жар на тому місці, де згорів облудний лист Семена Півторака.

Глава 3

Троянда від Жанни

Початок березня 1759 р. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, тимчасова квартира одного

з командувачів французького війська –

графа Григора Орлі де Лазіскі

За вікном не спостерігалося нічого цікавого: так, неширока міська вуличка, заметена снігом… Поки світло, не слід баритися. Варто написати листа зараз, бо потім доведеться рипіти пером при свічці та світлі каміна. Звісно, писати у сутінках романтичніше, але ж не буде світлого денного настрою! Він же хотів, аби дружина прочитала не «вечірнього», але «денного» листа…

Цікаво, чи помічав хтось, що уранці, вдень і увечері одна й та сама людина може написати три абсолютно різні листи – якщо навіть писатиме про одне й те саме?! Настрій, настрій – от у чім річ! Нехай же на папір ляжуть слова, що відповідають саме полудню.

Посміхнувшись таким чудернацьким думкам, шевальє Орлі провів рукою по чистому аркушу паперу, підсунув поближче каламар, вмочив у нього гусяче перо й вивів красивим рівним почерком зверху ім'я адресатки. Неквапом перечитав написане, скосивши голову, додав до літер найдорожчого у світі імені пару завитків, задоволено крекнув і продовжив:

ЛЮБ'ЯЗНА ВОЛОДАРКО МОГО СЕРЦЯ,

МИЛА МОЯ КОХАНА ПАНІ ОЛЕНО!

Ось уже цілих два місяці стоїмо ми на зимових квартирах у Франкфурті, що на річці Майні. Квартируємо непогано: будинки теплі, харчу вдосталь, населення поводиться доволі стримано, без зайвої ненависті – отже, скаржитися просто гріх. Бувало на моєму віку, до речі, значно гірше, але ж Господь Бог милостиво не попустив, щоб на цей раз ми відчували нестачу бодай у чомусь. Бог же дозволить, сподіваюся, так само і до теплих днів добути.

Одне лиш мучить – тоскно, тоскно на душі від вимушеної бездіяльності! Місто я виходив, здається, уздовж: і впоперек, вивчив кожне подвір'я, усі вулиці та провулочки до останнього камінчика. Франкфурт описаний у листах до тебе, моє серденько, вже неодноразово, навряд чи зараз додам щось нове. Отож: і зрозумієш, сподіваюся, що з набагато більшим задоволенням я провів би цю зиму не тут, у далекій Німеччині, а біля тебе, рибонько моя ніжна…

Тут шевальє Орлі зупинився, перечитав написане, схиливши голову на руки, замислився. Втім, не варто було гаяти час, втрачаючи кожну світлу хвилину, бо «денний» лист, чого доброго, перейде у «вечірній»… Тож він продовжив:

Саме так, моя чарівна господиня! Саме так, а не інакше. Мені не соромно вкотре вже зізнатися перед тобою, що прожив я у цім світі понад чотири десятиліття, так і не пізнавши справжнього обопільного кохання. Я знав, що подібне диво трапляється, адже завжди мав перед очима приклад достойних моїх батьків, ясновельможного гетьмана Пилипа Орлика і шляхетної Ганни Орлик, уродженої Терциківни. Знав, бачив – та особисто для себе втратив будь-яку надію на подібне щастя.

І все ж навіть знаючи, що так буває, що справжнє кохання – то ніяка не вигадка, зустріти його не міг. На моєму життєвому шляху траплялися різні жінки: старі й молоді, щирі й підступні, красиві й не дуже, вірні й легковажні. Я пізнав як гіркоту розбитого кохання, так і несподівану вірність даній багато-багато років тому обіцянці. Який же чоловік здатен бодай сяк-так зрозуміти вас, о прекрасні створіння?!

Як раптом зустрів тебе, чарівна пані Олено! Тоді моє минуле померло назавжди, лишилася ти й тільки ти – прекрасне моє майбутнє!.. Світ перевернувся в єдину мить, осяявся немовби пишним феєрверком з міріадів зірок! До того, як ми побралися, була у мене одна заповітна мрія: будь-що домогтися визволення рідної землі, багатостраждальної Украйни і повернутися додому – туди, туди, у казкову землю, де я народився. Але від дня нашого весілля мрію також: про інше: повезти у рідну землю тебе, зіронько моя ясная, щоб розділити радість від життя у тій казці з тобою. Бо одинока, нерозділена насолода – навіщо вона мені?!

Полетіти б нам в Украйну двома сірими ластівками, зліпити би гніздечко попід стріхою, ширяти б над луками зеленими та над садочками вишневими…

А-а-а, так, так! Доки не забув…

Зосереджено наморщивши чоло і закусивши нижню губу, шевальє Орлі написав наступне:

До речі, повідом, будь ласка, як там перезимували вишневі деревця, висаджені у нашому парку? Ти ж знаєш, вони найдорожчі для мене з-поміж інших рослин, оскільки привезені з самої Украйни. Проте хтозна, чому вишневі деревця погано приживаються у тутешньому кліматі, потребують особливого догляду. На жаль, найкраще це виходило у Панька – якщо ти тільки пам'ятаєш іще старого. В той час як у Жака щось виходить не так та й не так! От і хвилююся, чи все гаразд із вишневими деревами? Шкода, дуже шкода буде, якщо все ж таки пропадуть вони…

Шевальє Орлі знов зупинився. Негарно якось виходить: то освідчується у коханні до дружини, а тут раптом про вишневі деревця у садочку згадує! Ну, гаразд, перепише він листа, неодмінно перепише… Може, це варто навіть до постскриптуму винести… А зараз час закінчувати – доки ще світло.

І він приписав:

Вкотре вже повторюю тобі, прекрасна моя Олено: життя моє чітко розмежувалося на життя до тебе і життя з тобою! Не стомлюся повторювати повсякчасно, що радий був би загалом нікуди не їхати з палацу нашого Орлі, дні та ночі проводити разом з тобою і дякувати Богові за щастя, послане дипломату і воїну на старості літ. Але ж не можу! Не маю змоги, сонечко моє яснее, знехтувати святим обов'язком перед Його Величністю королем ЛуїXV – а якби бодай навіть раз знехтував, ти б, либонь, і не покохала такого зрадливого боягуза. Я ж хочу бути достойним тебе у всіх відношеннях, люба моя Олено!

Тож і довелося провести цю зиму на березі річки Майн, у далекому німецькому місті Франкфурті. Ну, то нічого, голубонько, нічого: дасть Бог, дочекаємося весни й літа, розіб'ємо прусську армію – тоді повернуся до тебе з перемогою! І знов заживемо тихим мирним життям під небом Франції, сподіваючись на те, що колись-то переселимося ще в Украйну мою рідную, до козацького міста Батурина, який відродиться у колишній величі, а не нинішньому зубожінні. Най же день цей настане якнайшвидше!

Ну, мабуть, що вистачить на сьогодні…

Шевальє Орлі уважно перечитав написане, зробив деякі помітки на полях, потім взяв чистий аркуш паперу й акуратно переписав листа набіло. Чернетку склав навпіл, потім ще раз навпіл, вкинув до каміна, закопав коцюбою у грудку червоно-рожевого жару. Коли чернетка перегоріла, помішав жар, повернувся до столу. Тут склав аркуш паперу особливим, тільки йому та Луїзі-Єлені відомим чином, на лицьовому боці листа написав ім'я адресатки, накрапав на тильний бік зеленого воску й запечатав власним перснем. Визирнув у коридор і гукнув: