Чебрець в молоцi, стр. 32

Вчителька фізкультури

Найгіршим з усього, пов’язаного зі школою, була необхідність рано вставати. Щовечора Ліля вкладалася спати з цікавою книгою, а коли на котрійсь сторінці усвідомлювала, що вже доходить північ, їй хотілося плакати й наперед шкодувати себе за те, що завтра вранці знову доведеться опускати босі ноги на холодну підлогу, щоб струсити з себе сонне заціпеніння, доведеться дратуватися, коли з крана бризкає в усі боки холодна вода, тоді як для примусового прокидання цілком достатньо й самих лише холодних кахлів підлоги, а з крана хочеться дочекатися теплого струменя, щоб прикрасити цей безнадійний ранок хоча б якимось позитивним враженням. Потім похмурий ритуал продовжується квапливим натяганням на себе холодної, принесеної з балкона шкільної форми, яка не встигала висмердітися до ранку і продовжує відгонити підлітковим потом. Тоді ще колупання в тарілці з яєчнею і спостерігання за тим, як не менш роздратована Дарина метушиться по квартирі, шукаючи косметичку, неподерті капрони й ключ від квартири, який чомусь щоранку губиться.

Але найгіршими, безумовно, були дні, коли, окрім портфеля й торби з «перезувним», доводилося тягти до школи спортивну форму й кеди на білій ґумовій підошві. За можливість не відвідувати уроки фізкультури Ліля була готова віддати все, і час від часу їй вдавалося впросити Дарину написати їй липове звільнення від фізкультури, мотивоване якоюсь неіснуючою хворобою. Але вчителька, мабуть, щось запідозрила і на кожну наступну медичну довідку Лілі чи теж не особливо спортивної Софійки реагувала погрозою двійки за чверть.

Її звали Олена Богданівна. І загалом вона була досить доброзичливою жіночкою клімактеричного віку, жила без чоловіка, з дорослою донькою та онукою. Колишня спортсменка, розрядниця з плавання, дуже рухлива і діяльна. Мабуть, те, що її спортивна кар’єра так безславно завершилася не в спортінтернаті й навіть не в якійсь секції, а у звичайній середній школі, де не було басейну і уроків плавання, трохи дратувало її. Можливо, навіть сильно дратувало, але вона не наважувалася зганяти свою злість на учнях, уперто намагаючись відшукати нерозкритий спортивний талант і реалізуватися як тренер майбутньої зірки. Усіх звичайних школярів, позбавлених особливих спортивних здібностей, вона трактувала трохи зверхньо, як таку собі біомасу, з існуванням якої потрібно змиритися. Але випадок Лілі та Софійки чомусь дратував її особливо сильно. Навряд чи в інших класах зовсім не було сачкістів, мабуть, з фізкультури тікали не лише Ліля та Софійка, але навряд чи багато учнів мали змогу так часто приносити цілком офіційні медичні довідки, які зобов’язували вчительку звільняти їх легально.

Мабуть, причина була в тому, що Лілю та Софійку неможливо було покарати за їхнє сачкування. У випадках інших прогулів Олена Богданівна чинила суворо: примушувала залишатися після уроків і бігати зайві круги на стадіоні, здавати додаткові нормативи, а з часом почала примушувати прогульників відробляти оцінки в себе на дачі, розташованій недалеко від школи. Щоправда, батьки поскаржилися директорові на такий незвичний спосіб хабарництва й Олені Богданівні довелося відмовитися від халявної робочої сили. Можливо, її роздратувала саме ця втрата халяви — невідомо. Але вона з особливим злорадством чекала на кожен урок у класі Лілі та Софійки, і вартувало їм з’явитися на урок без довідки, не кажучи вже про прогул без поважної причини, як у її очах засвічувався вогник особливого садистського завзяття. Коли Ліля не принесла звільнення на урок, під час якого вони вчилися вилазити по канату, їй довелося здерти руки до крові, бо усі 45 хвилин Олена Богданівна простояла біля каната, з якого не давала спуститися Лілі, а увесь клас у цей час спокійно грав у волейбол, так і не навчившись видиратися по канату. Норматив зарахували всім, окрім Лілі, яка ще кілька тижнів ходила зі здертими до крові долонями.

Наступного разу Олена Богданівна допалася до Лілі під час здавання нормативу з кидання гранати, яку треба було шпурнути хоча б на тридцять метрів, а Ліля, як не старалася, не могла навіть на двадцять. Завершилося все тим, що Ліля мало не розбила голову Олені Богданівні, бо, ледь тримаючись на ногах після цих тортур, кинула гранату зовсім близько від себе і могла б заприсягтися, що фізкультурниця спеціально підставилася під удар, аби зі скандалом поволочити Лілю до директора й поставити їй двійку за поведінку та незданий норматив.

Але апогеєм їхніх стосунків став біг на короткі дистанції. Лілю та Софійку страшенно дратувало все, що потрібно було робити похапцем, а особливо безглузді перегони «хто швидше» на відстані кількох десятків метрів. Біг на довгі дистанції їй майже подобався, тобто не саме механічне переставляння ніг, а те, як з кожним колом знайомої дистанції, що вела довкола школи, змінюється вигляд будинків, повз які пробігаєш, як починають втрачатися контури дерев і листя вже не відділяється від гілок, а перетворюється на суцільний зеленкуватий злиток, як стікають по обличчю краплини поту, залишаючи по собі солоний присмак в роті, а на яснах з’являється смак заліза, як прилипає до тіла мокра футболка і порипують ґумові підошви кедів, як несподівано виринає з кущів, крізь які можна скоротити собі трасу, фізкультурниця, від тріумфаторської посмішки якої злякано сахаєшся, збиваючись із ритму. Повільне наростання тиску в голові раптом стає нестерпним — усвідомлюєш, що мусиш зупинитись і віддихатися, ігноруючи високу імовірність незданого нормативу. Але після такого бігу завжди залишалося відчуття перемоги над собою, відчуття повного виснаження, яке робить яскравішими фарби довколишніх предметів, коли вертаєшся додому, ледь пересуваючи ноги. І здані чи нездані нормативи ніяк не могли вплинути на це відчуття. Натомість швидкісний біг видавався Лілі цілковито позбавленим глузду, і вона нічого не могла з собою зробити, щоразу провалюючись на здачі нормативів. І ця її неквапливість доводила Олену Богданівну до шалу. Нічиї інші нездані нормативи так її не дратували, як Лілина цілковита байдужість і вперта неквапливість, яку фізкультурниця чомусь вважала навмисною провокацією. Одного разу, розлютившись особливо сильно, вона нацькувала на Лілю, що бігла дистанцію 100 метрів, якусь приблудну вівчарку. На шкільному стадіоні зазвичай вигулювали довколишніх псів і робили це без намордників. Вівчарка не встигла вкусити Лілю, а лише збила її з ніг, наступивши лапою на сідницю в тому самому місці, в якому колись прокусила шкіру інша вівчарка, часів початкової школи. Відтоді Ліля панічно боїться собак.

Вчителька праці

Уроки праці були чимось дивним. Вони відбувались у напівпідвальних приміщеннях, відділених від шкільних коридорів не лише темними сходами, які ніколи не освітлювались і на яких учні не раз падали, ризикуючи повибивати собі зуби, — коридор, який вів до цих кабінетів, був перегороджений масивними металевими воротами із важкою засувкою. З правого боку за ворітьми були класи для хлопців, з лівого — для дівчат. Це були єдині заняття, на яких їх розділяли за статями, і в цьому було щось старосвітське, що віддалено нагадувало Лілі гімназії, про які вона читала в книгах. Великий і погано опалюваний кабінет праці дбайливо доглядався Надією Дмитрівною, масивною жіночкою, яка носила виключно одяг власного виробництва, мала молочну сивину навіть на бровах, від чого її гіпертонічного кольору обличчя здавалося ще червонішим і ще м’ясистішим, споживала виключно їжу власного виробництва, не рахуючи випадків, коли доводилося куштувати їжу інших господинь у гостях, але в її вуста ніколи не потрапили б вироби із кухонь громадського харчування. Вона вміла абсолютно все, що, на її думку, повинна вміти справжня жінка, і ремонтувала швейні машинки, озброївшись викруткою не менш вправно, ніж замішувала тісто на вареники чи креслила викрійку складної блузки з виточками, прямим вузьким рукавом і комірцем-стієчкою. Надійність і самодостатність, якою віяло від її постаті, примушували запідозрити, що вона сильно потерпає, коли їй доводиться вбирати на себе щось фабричне, скажімо, чоботи, яких вона не могла виготовити самостійно. Тому вона надзвичайно пишалася власноруч зшитим пальтом, яке зробило б честь будь-якій професійній кравчині. В особі Надії Дмитрівни Ліля вперше в житті зіткнулась із типом упевненої в собі домогосподарки, для якої це господарство є повноцінним способом самореалізації. Попри те, що Надія Дмитрівна викладала уроки праці для всієї старшої школи, вона продовжувала вважати себе домогосподаркою, і було абсолютно незрозуміло, яким чином їй вдається не лише тягнути на собі дві з половиною ставки, а і встигати виконувати всю домашню роботу в п’ятикімнатній квартирі, де, крім них із чоловіком, мешкало ще п’ятеро дорослих доньок (наймолодша закінчувала школу), деякі вже з сім’ ями.