Чебрець в молоцi, стр. 14

Того вечора Алла була запрошена на показ нової колекції найкращої модельєрки їхнього містечка, де мали танцювати шестеро її підопічних, які об’єдналися в ансамбль «Крокус». Це було важливо, бо модельєрка мала хороші зв’язки і якщо показ пройде вдало, то у перспективі можна очікувати цікавої співпраці. Можливо, і для самої Алли як хореографа. Та несподівано для себе вона залишилася вдома. Думка про те, що потрібно вбирати вечірню сукню, робити зачіску й цілий вечір вислуховувати світські дурниці, пригнічувала. Алла із задоволенням приєдналася до Зенонової мами й Софійки, зіграла з ними партію в лото, потім нагріли води і помили довге Софійчине волосся. Увечері мали показувати пряму трансляцію чемпіонату світу з фігурного катання. Раптом Алла усвідомила, що все це набагато важливіше для неї, ніж нудний світський раут, що вона не розуміє, як раніше їй могли подобатись усі ці зібрання, на які ходять одні й ті ж, переважно неприємні тобі, хоча й «потрібні», люди, що їй набагато потрібніше бути тут, із донькою, і що їй боляче бачити, як бабуся й онука чудово обходяться без неї, не відчувають потреби в її присутності, цілком самодостатні й задоволені життям.

Відтоді, і так тривало майже рік, Алла проводила вдома практично всі вечори, щоразу отримуючи величезну насолоду від усіх цих простих речей: спільна вечеря, гарбузове насіння, печені яблука, чай із аґрусовим варенням, неквапливі розмови, фігурне катання по телевізору. Вона почала плести светри, але робила це не так методично, звіряючись із журнальними викрійками, як її свекруха, а фантазуючи, на ходу вигадуючи орнамент і фасон, і, як не дивно, їй добре це вдавалося: тут, як і в багатьох інших речах, які їй удавалися, спрацьовувала інтуїція, вміння робити все легко і з задоволенням.

Зенон спершу дивувався новим захопленням дружини, підсміювався над її «одомашненням», продовжував зникати вечорами, вигадуючи для Алли презентації, які насправді не проводилися, виставки, які ніхто не відкривав, концерти, яких не відбувалося. Вона не мала бажання викривати його, але часто це траплялося мимоволі, коли учні розповідали їй про ті чи інші події. Їй не потрібно було пересвідчуватися — вона знала, коли він каже неправду, бачила це у тому, як звужувалися його зіниці й ставали холодними кінчики вух. Вона знала його настільки добре, що їй навіть не потрібно було доторкатися до кінчиків його вух, щоб відчувати, що вони холодні. Вона мовчки кивала щоразу, коли він ішов із дому ввечері. А він часом, мабуть відчуваючи докори сумління, допитувався її, чому вона раптом стала так багато бувати вдома і чи не почуває вона себе ізольованою від світу. Одного разу вона зізналася йому про свій страх, що Софійка виросте й не потребуватиме її, що їй вистачатиме самої лише бабці. Тоді вони вперше за довший період часу поговорили по-справжньому, й відтоді він почав ревнувати. Він нічого не казав, але вона відчувала це, шкірою спини відчувала кожен його уважний погляд, коли його мати й дружина жваво обговорювали вчорашній вечір за сніданком, коли сперечалися, хто з фіналістів чемпіонату краще виконав потрійний аксель, коли міряли нові светри, шапочки й рукавички, коли ходили на прогулянки з Софійкою і мала приносила додому цілі оберемки каштанів та жолудів, розповідаючи про кожен із них «мамину історію». Алла вигадувала на ходу цілі казки про те, як кожен із цих каштанів і жолудів падав на землю, а перед тим висів на гілці й спостерігав за життям унизу, як кумедно виглядали перехожі, на яких він дивився, і які стосунки були в нього з сусідніми каштанами та жолудями. Часом до цих історій додавалися навіть смішні віршики, які мала захоплено скандувала, тоді як віршики з написаних ним дитячих книг Софійка читати відмовлялася, байдуже відкидаючи книжки геть. А коли мама чи бабця наполягали, щоб зробити йому приємне, то починала плакати. А одного разу всі його книжки, які були у власності Софійки, кудись зникли, і через кілька днів він побачив шматок паперу зі знайомим малюнком біля смітника під під’їздом.

За якимось банальним романним збігом обставин у той день в обшарпаному кінотеатрі навпроти, де вона не була від часу їхнього з Зеноном знайомства, показували знову ту саму дурну мелодраму, після якої вони вперше ходили разом на каву. По склі повзла дуже брудна муха, квола і груба від несезонного прокидання, муха часто зупинялася, ніби роздумуючи, що тепер із собою робити й куди повзти далі. Алла відчула, ніби її теж раптом вирвали з чогось теплого і приємного, де вона звикла перебувати й де почувала себе добре, вирвали, щоб повернути назад, до місця, яке вона вже слабо пригадує, але де їй було зимно й незатишно. Так буває, коли виходиш із нагрітого людським диханням темного кінозалу після хорошого фільму і твоя розслабленість і замріяність тупо впирається в стіну пронизливого вечірнього холоду й косого дощу. Здається, що помилково втрапив не в ті двері й хочеться повернутися назад, але ззаду напирають розгублені обличчя інших глядачів, яким теж незатишно і теж немає куди сховатися від гострих дощових крапель.

Алла вбрала старе пальто, в якому не ходила вже більше шести років, і вийшла на вулицю. Муха за склом завмерла, дивлячись услід жінці, яка вже не повернеться до свого улюбленого жовтого горнятка з рештками вихололої кави.

Батькова історія

Найяскравішим враженням із дитинства він чомусь вважав годинник. Старовинний, із важками й зозулею, яка вискакувала щогодини, натужно поскрипуючи старезними пружинами. Коли Зенон став старшим, у його обов’язки входило змащувати ці пружини, і він робив це із задоволенням, спостерігаючи, як краплини мастила змішуються з пилюкою, випускають у повітря важкий запах брудного соняшникового лушпиння. І ще чогось гіркуватого, присутнього окрім годинника лише в маминій швейній машинці з ніжним приводом і фігурною підставкою під ноги. Машинку змащували тим же мастилом, налитим в невеличку залізну флягу з тоненьким носиком. Тепер мама могла б продати свій антикварний «Зінґер» за непогані гроші до будь-якої кнайпи, де такі машинки часто використовують замість столиків. Але мама категорично відмовлялася, хоча шити не любила й машинкою вже давно не користувалася.

У дитинстві вона шила іграшки для їхнього театру тіней. Це була улюблена недільна забава, яка однаково захоплювала як Зенона, так і батьків, а з віком батьків навіть більше, ніж Зенона, бо їхній ентузіазм залишався незмінним, а йому гра потроху набридала. Вони з мамою розписували на діалоги улюблені книги Зенона, розучували діалоги напам’ять і по неділях улаштовували покази для гостей. Репетиції робили щоп’ятниці, по вечорах, коли батько повертався з роботи.

Накривали швейну машинку широким ліжником, щоб було зручніше спиратись, ставили перед нею розкладну ширму в дерев’яній рамі й улаштовувались за машинкою з ляльками-рукавичками.

У «Зінґері» була шухляда, що замикалася на ключ. Окрім голок та іншого швейного інструментарію, у цій шухляді батьки тримали пуделко з записками. У дитинстві Зенонові завжди страшенно хотілося зазирнути до цього пуделка, але обидва ключі батьки завжди тримали при собі. У записках, які мати зберегла, були задокументовані нечисленні сварки батьків. Коли з’явився Зенон, вони домовилися, що ніколи не сваритимуться при ньому, а всі свої претензії і відповіді на претензії партнера висловлюватимуть у письмовій формі й складатимуть до замкненої на ключ шухляди. Так вони й робили, і в дитинстві Зенонові так ніколи й не вдалося довідатися, через що сперечалися батьки. Часом у нього взагалі виникали сумніви, що вони могли про щось сперечатися, такими коректними, стриманими і ввічливими вони завжди були у ставленні одне до одного. З одного боку, це було добре, і всі однолітки, батьки яких сварилися і навіть билися, не соромлячись присутності своїх і чужих дітей, заздрили Зенонові. Але щось у цьому було не так, і це мучило його. Коли після смерті матері він випадково натрапив на це пуделко із записками, то нарахував їх близько 40, — стільки ж років батьки прожили у шлюбі до батькової смерті. Він читав їх із цікавістю та острахом, очікуючи наштовхнутися на потаємні пристрасті, зради, образи й жалі. Він був готовий довідатися навіть про те, що батьки насправді давно розлучилися, а імітували подружнє життя, тільки щоб не травмувати його, Зенона. Але ці записки були такими ж невинними й коректними, як і розмови батьків, що їх він пам’ятав із дитинства. Двічі батько забув привітати матір у день їхнього шлюбу, й вона докоряла йому за це, а він кілька разів докоряв їй за те, що вона занадто часто відмовляє йому в любощах. Усе решта було ще більш дріб’язковим. Зенон був розчарований такою стерильністю стосунків, які виглядали зовсім несправжніми, ніби вигаданими для сценарію третьосортного фільму. Це були стосунки друзів, які все життя прожили в одному місті, зрідка навідуючись у гості одне до одного, але не стосунки коханців, які прожили разом так довго. І Зенон відчував, що якимось чином також постраждав від цього, все життя відчуваючи брак чогось дуже суттєвого у власному житті і власному характері. Можливо, саме від страху перед такою позбавленою життя безхмарністю він і зраджував Аллу, боявся зупинитися й перестати помічати інших жінок довкола себе, боявся пропустити якийсь цікавий життєвий досвід, боявся нікому не потрібної жертовності, прикладом якої було життя його батьків, боявся, що так і не надолужить якийсь недоотриманий в дитинстві адреналін. У цьому страхові було щось інфантильне, і він соромився цієї інфантильності, так і не наважившись ніколи поговорити про це з Аллою.