Помститися iмператору, стр. 31
Уже тепер в молодого панича багато грошей, а завдяки старанням надійних купців буде ще не в одну тисячу разів більше. Багато-багато золота в нього буде – ой-вей, нехай молодий панич вже якось повірить старому нащадку Абрахама!.. А може, й не повірить, але тоді просто зачекає й сам пересвідчиться в усьому.
– А що ти собі урвав від нашого багатства? – поцікавився Степан.
– Не урвав, а взяв виручку за клопоти.
– Ну, ще б пак… Жид свого ніколи не впустить!
– Молодий панич тим не задоволений? – скоромовкою спитав єврей.
– Ні, чому ж… – юнак знизав плечима. – Навпаки: все стало на свої місця! Тільки…
– Про що бажає дізнатись молодий панич?
– Куди ти дів нажиті на нашому нещасті гроші? Либонь, прилаштував іще вигідніше, ніж батькове золото…
– Так-так, значно вигідніше! – погодився єврей.
– Ну, то куди ж?
– У молодого панича.
– Тобто?!
– На виручені гроші я придбав бричку та коней. За них ми жили весь цей час, купували їжу та питво, сплачували подорожні. На них Моше купив оцей дім.
– І ти називаєш це вигідним вкладанням?.. – Степан геть нічого не розумів.
– Звісно, що так.
– Але чому?..
– В Моше все одно немає сім'ї, про яку він мусить піклуватись. Тому Моше із задоволенням взяв під свою опіку молодого панича.
– Ти що, хочеш, щоб жид став рідним батьком козацькому сину, нащадку славного роду Раковичів?! – Степану було зовсім невесело, та він був готовий розреготатись просто в обличчя старому.
– Моше зовсім не збирається замінити молодому паничеві рідного батька. Але наставником та опікуном молодого панича бути може.
– Пхе! Ну й фантазії в тебе…
– Час доведе, що Моше не збрехав: один бездітний купець готовий продати свою частку в прибутках Ост-Індської компанії, а про надійного управителя Моше завчасно подбав! Тож років через десять молодий панич матиме стільки золота, скільки деяким правителям тутешніх країн не снилося. Але не на майбутньому багатстві має зосереджуватись увага молодого панича, а на оволодінні таємним знанням. Бо тільки якщо гроші підмуровані неосяжним знанням – тільки тоді вони дають незбориму могутність. Отож Моше із задоволенням поділиться з молодим паничем усіма своїми знаннями.
– Отже, старий йолопе, ти хочеш зробити з мене вченого жида?!
– Ні. Але оскільки великий ребе Арі дозволив навчати кабали усіх охочих, Моше хотів би заохотити до цих занять молодого панича.
– Ніяк не можу зрозуміти: навіщо це тобі?! Вибери якогось свого… якогось молодого жида та й навчай собі на здоров'я! До чого тут я?..
– Ні-ні, не так. Моше завжди хотів, щоб у нього був такий незвичайний учень, котрого ні в кого іншого немає. І от Всемогутній милостиво послав Моше учня-гоя: хто іще може похизуватись таким?!
Тут Степан відчув, що на сьогодні занадто втомився. Тепер уже ні райдужні перспективи стати надзаможною людиною, ані обіцянки незмірної могутності внаслідок опанування таємним знанням його не цікавили. З невидимих сердечних ран, які все ще остаточно не загоїлись, линули й линули виснажливі спогади про страшну загибель коханої Гелени, про сумну долю батька, про підле зрадництво Івана Богдановича, про програну шведами й козаками війну і про власну негідну поведінку під час битви… Тож Степан впав на ліжко і махнув на єврея рукою: мовляв, замовкни й заберись куди подалі.
– Молодий панич не бажає слухати Моше?..
– Залиш мене на самоті, – тихенько попросив юнак.
– Молодий панич зовсім не бажає слухати Моше або не бажає слухати тільки зараз?..
– Йди геть, – стомлено прошепотів Степан.
– А може, все-таки…
– Не намагайся спокусити мою чесну християнську душу своїми хитромудрими жидівськими витівками, клятий юдо.
– Гаразд. Не зараз. Потім…
Рипнули двері, й усе в домі стихло, тільки з двору долинав ледь чутний гамір міської вулиці. Не скидаючи чобіт, Степан заповз на ліжко попід саму стінку й забувся важким безбарвним сном.
Глава 7
Сьоме Небо
У кімнаті запала тиша, тільки дрова у каміні час від часу потріскували. Нарешті Пауль наважився мовити:
– Ваша милосте…
– Що?
– Дозвольте ще запитання…
– Навіщо питати дозволу замість того, щоб одразу перейти до діла! – граф знизав плечима. – Ми вже, здається, декілька годин розмовляємо. За твоїми мірками то є ціла вічність.
І принц посміхнувся – в цілому поблажливо, але все ж трішечки глузливо.
– Нехай Ваша милість вибачать мене за те, що відволікаю дорогоцінну увагу…
– Пусте, пусте! – Великий Магістр поблажливо кивнув. – Спати зовсім не хочеться, попереду решта ночі, то що ж нам іще лишається, крім довірчої бесіди?
– Ваша милість дуже прихильно поставились до мене…
– Облиш, – перервав Пауля принц, – краще принеси попити: від довгої бесіди у горлянці все пошерхло.
Юнак миттю зірвався з місця, приніс із сусідньої кімнати наповнену поталою водою високу кришталеву карафу на срібній таці, налив по вінця срібну чашу й подав співбесідникові з шанобливим уклоном.
– Ну, то про що ж ти хотів спитати, але так і не наважився?
– Слово честі, не знаю, як Ваша милість поставиться до такого… такого…
– Нумо, хробачок, давай, годі вагатися!
– Мені здається, Ваша милосте… це може здатись Вашій милості…
– Ну?!
– …не надто розумним.
– Отакої!
Граф обернувся й присунувся до юнака якомога ближче, чекаючи на продовження. Та Пауль розгублено мовчав.
– Ти ще зовсім юний, мій хробачок, але мушу віддати тобі належне – не без внутрішнього нахабства та самовпевненості.
Пауль проковтнув слину, але продовжував мовчати.
– Отже, з твоїх слів виходить, що ти можеш запитати про щось таке, на що навіть сам Великий Магістр, засновник такої високоповажної ложі, як наша, не зможе дати тобі відповідь? Так, чи що?..
Юнак зашарівся, остаточно засмутився і навіть розгублено захлюпав носом, а принц сміявся довго й весело, немовби скинув з плечей незліченну кількість прожитих століть.
– Ну, хробачок, ти мене дійсно насмішив! Нечасто, справді нечасто доводиться мені веселитись так щиро й безтурботно…
– Я… Я дуже втішаюся тим… що Ваша милість тішаться з моїх слів… – вичавив нарешті Пауль.
– Та кажи вже нарешті, про що хотів довідатись! – весело гукнув граф.
– Ваша милосте, скажіть, якщо буде на те Ваша воля: а що робити учневі з таємним знанням, яке він дістає від свого Вчителя? Особливо якщо це не простий вчитель, а Великий Вчитель…
– Що-о-о?! Як?..
Було у цьому скрикуванні щось таке, від чого Пауль розправив плечі та, дивлячись графові у вічі, повторив твердо:
– Що належить учневі робити із необмеженим таємним знанням, яке він дістає під час навчання?
Теплий плед сковзнув убік. Великий Магістр зіпнувся на ноги з юнацькою легкістю й навис над Паулем, немов струнка сосна над маленьким пеньочком. Юнак навіть не встиг здивуватися легкості рухів, яку не варто було очікувати від тисячолітнього старця (а якщо принц особисто бесідував на рівних з Ісусом Христом, він мусив прожити щонайменше вісімнадцять віків!), як граф заговорив скоромовкою:
– А знаєш, юначе, ти не такий вже телепень, яким здаєшся на перший погляд! Запевняю, далеко не кожному підмайстрові подібне спадає на думку, далеко не кожному… Дійсно, коли твій Вчитель у змозі передати тобі безмежне знання – що з ним робити?! Передати великі, величезні… по-справжньому неосяжні знання… Та-а-ак!..
Примруживши ліве око, немовби прицілюючись, принц міряв Пауля рухливим поглядом правого ока від маківки до п'ят, при цьому обличчя Великого Магістра осяяла м'яка приязна посмішка, а пальці лівої руки немовби шукали біля куточка рота вуса… хоча, наскільки було відомо юнакові, принц завжди ретельно голив обличчя. Нарешті граф виніс вирок:
– Ти далеко не телепень, о ні… Одна з найважливіших якостей справжнього мислителя, причому притаманна далеко не кожному смертному – це вміння задавати потрібні запитання у потрібний час. Зверни увагу: не просто будь-які запитання, а саме потрібні. І не просто будь-коли, а у доречний саме для них час…