Мелодія кави у тональності кардамону, стр. 83

— Вона взагалі дуже ляклива, а тут ще й незнайоме помешкання. Мені й самій треба звикнути до будинку.

— І не дивно. Пані ще сама така молода, а вже дитинку має і мусить сама давати собі раду. Навіть не знаю, чи й тут буде ліпше. Пан ще й прислугу нащось звільнив. Тепер треба шукати нових людей. Небіжка пані Анеля, Царство їй Небесне, ніколи йому не докучала хатніми справами, і пан зовсім на тому не розуміється… Добра була жінка. Кривди нікому тут не робила.

Зніяковівши, Анна густо почервоніла і, щоб приховати це від куховарки, низько нахилилася над голівкою Елі. Була готова до розмов про покійну дружину Адама, та все одно почувалась як не у своїй тарілці.

— Я погодилась переїхати сюди, бо знаю пана Адама ще з дитинства. По мамі він наш далекий родич. Якийсь час я навіть мешкала у його сестри. Коли сталась трагедія, пані Тереза попросила мене стати годувальницю маленької Яніни… У мене ж багато молока. Та й хатніми справами я можу зайнятись.

— То пані родина? А я дивлюся на вашу Елю і зрозуміти нічого не годна. Дівчинка — викапана мама нашого пана. Ще й називається так само. Ви ж пам’ятаєте небіжку? Що то значить та сама кров.

Відчуваючи, як світ завалюється в небезпечній близькості від її голови, Анна насилу примусила себе зобразити маску байдужості на обличчі. То її Еля подібна на маму Адама, а вона про це нічого не знала. І який дідько потягнув її за язик?

— Не думаю, що тут є якась схожість. Ми надто далека родина. Мала схожа на мою маму.

Зоня заперечно хитнула головою.

— Ну то пані, певно, погано знали небіжку. В малої ті самі очі, ніс, навіть брови. Бачите, як воно буває — спільна кров дається чути навіть у далекій родині.

Анна якось непевно усміхнулась і зробила крок до дверей.

— Не знаю. Можливо… Але менше з тим. Там Ясю треба годувати.

— Може, пані спочатку самі поснідаєте? Чи зачекаєте на пана? Я вже носитиму на стіл.

Боячись зрадити себе втечею, Анна сіла до столу.

— Добре, поснідаю, але тут, на кухні.

— Як пані собі хоче. Що пані питиме? Чай чи каву?

Приречено глянувши на куховарку, Анна зручніше влаштувала на руках Елю.

— Не знаю. Мені однаково.

Без особливого ентузіазму поснідавши, Анна повернулася до кімнати, незабаром заспокоїлась і відчула, що до неї повертається добрий настрій. Яся спала, Еля повзала по підлозі серед нових і цікавих для себе речей та почувалася щасливою і задоволеною життям. Чого переживати? Правди ж ніхто не знає. Треба попросити Зоню допомогти облаштуватися на новому місці.

Коли Адам зайшов у кімнату, Анна не відразу його й зауважила. Зоня саме допомагала їй застелити невеличке ліжечко, яке вони щойно спільними зусиллями принесли з комірчини, і Анна цілком поринула не лише в цю справу, але й у розмову з куховаркою.

— Еля, а ти чого тішишся? — зауваживши, що мала радісно загукала і вправно порачкувала до дверей, усміхнулася до доньки Анна. — Що ти там побачила?

Вона прослідкувала поглядом за малою. Адам? Навіщо він сюди прийшов?

Не дозволивши доньці дорачкувати до нього, Анна підхопила малу на руки, проте Еля обурено запротестувала і потягнулася ручкою до тата. Звикла, що Адам постійно бавиться з нею та носить на руках.

Розгублено глянувши на Адама, Анна шикнула на малу, яка вже пхикала у неї на руках, і спробувала відволікти її увагу, проте у відповідь Еля ще дужче запротестувала і знов потягнулася ручкою до тата.

— Давай її сюди, — Адам взяв доньку на руки. — Вже скучила?

Еля не лише відразу заспокоїлась, але й крізь сльози заусміхалася до нього, а ще за мить радісно вчепилася пальчиками йому в ніс.

Мимоволі почервонівши, Анна знітилася. Тепер хіба б дурний не здогадався, хто для цієї дитини Адам, а Зоня не дурна.

Куховарка здивовано глянула на Елю, тоді перевела погляд на Адама. Якийсь час у її очах було нерозуміння, проте майже відразу воно перемінилося на невиразну підозру, а ще за мить на цілком виразний здогад. То ця дівчинка — його донька? А небіжка пані теж знали, що в її чоловіка є коханка та нешлюбна дитина?

Не втримавшись, Зоня знизала плечима. Здуріли люди. Щоб отак, до двох місяців часу, привезти в дім коханку — це треба геть-чисто втратити сором. Пан такий поважний, розумний чоловік, а злакомився на те, що й кожен інший хлоп. Тепер ще й житиме тут із нею? Хто б думав, що нова господиня буде така молода і що прийде отак нагло по смерті першої. Не пасує до цього дому. Небіжка пані знала, як дати лад усій господарці, а ця така молода, що не дасть собі раду ані з дітьми, ані з хатою. Сам Войцех чого вартує. Ще й не знати, які порядки почне заводити. Уже зараз пан усієї прислуги позбувся. Молодій коханці хоче догодити.

— Я так розумію, що обіду сьогодні не буде, — глянувши на куховарку, Адам невдоволено скривився. — Тут не вистава і не фестини [44], щоб стояти з розкритим ротом. Сподіваюсь, створення пліток не компенсує втрату роботи?

Злякано зиркнувши на Адама, куховарка кивнула.

— Коли я таким займалася? Мені й тут непогано.

— Звичайно, а якщо розумно поводитись, то буде ще краще.

— То я піду обід варити?

Адам байдуже знизав плечима.

— Цікаво, коли я ще й цим керував? Від сьогодні тут є кому керувати кухнею.

Коли вони з Адамом залишилися в кімнаті самі, Анна сердито глянула на нього. Отже, він навіть не намагається приховувати від куховарки правду. Зрештою, не мала жодного бажання сперечатись і тим паче з’ясовувати, як він уявляє її становище тут. Сама не знала, що хотіла б почути у відповідь і чи взагалі хотіла б почути цю відповідь саме сьогодні.

— Даремно ти переживаєш, я ж тобі не кажу вже зараз брати на себе всі домашні справи. Приглядайся, звикай потроху.

— Так, але… — Анна спробувала щось заперечити, та знов передумала і змовчала. З-поміж усього іншого хатні справи її непокоїли чи не найменше.

— Поговоримо ввечері. Добре? — Адам теж не мав настрою до суперечок і, здається, кудись поспішав. — Маю залагодити декілька термінових справ. До речі, де і коли ти снідала?

Анна знов здивовано глянула на нього.

— Щойно, на кухні.

У відповідь Адам невдоволено скривився.

— Сподіваюсь, це таке вперше і востаннє. Від сьогодні їстимеш зі мною за одним столом. Не варто звикати до невластивого поводження. Щоб із тобою рахувалися, мусиш відповідно поставити себе у цьому домі. Між іншим, у тебе дивна манера спілкування з прислугою. Я б тобі не радив аж так сильно скорочувати дистанцію. Потім це вилізе тобі боком.

Знов не знайшовшись із відповіддю, Анна кивнула. Чи робитиме вона так, як каже Адам, ще не відомо, проте він, здається, налаштований доволі серйозно і хоче, щоб вона зайняла особливе становище у його домі. І нехай. Це таки краще, аніж зневага.

Розділ 3

Намагаючись переконати себе не надто перейматися викриттям, Анна якийсь час, проте, не наважувалася виходити з кімнати. Уже й Адам пішов з дому, а вона ще сиділа на ліжку і замислено спостерігала, як біля її ніг бавиться Еля. Наївно було сподіватися, що їхні з Адамом специфічні стосунки вдасться приховати від прислуги. Добре, якщо все обмежиться лише куховаркою.

На щастя, Зоня вирішила для власного спокою вдати, ніби нічого не бачила, не чула, не знає, не здогадується і бачити чи знати не хоче. Анну таке цілком влаштовувало, і вона теж вдала, що нічого особливого не сталося. Вже навіть налаштувалася на роботу, проте увагу привернув незвичний шум надворі. Десь не надто далеко гримнуло так, що ще трохи — і затремтіли б шибки у вікнах. Гримонуло раз, двічі… знову. Що це таке?

Здивовано глянула на куховарку, але та теж нічого не розуміла.

— Гроза, чи що? — сама себе запитала Анна і сама собі відповіла: — Ні, дурниці. Яка там гроза при кінці осені? Я вчора бачила гармати біля готелю Гофмана. Це обстріл!.. О Матка Боска, та ж Адам десь там.

Вона кинулася до вікна, яке виходило на вулицю. Навіть у цьому, зазвичай спокійному та тихому передмісті, тепер панував неспокій. Люди кудись поспішали, щось обговорювали, кудись бігли. А Адам? Уже майже година, як він вийшов із дому.