Мелодія кави у тональності кардамону, стр. 44

Ніби на підтвердження її думок, ситуація у дитячій поступово почала змінюватися. Задкуючи, Войцех раптом наступив на нове іграшкове ліжечко, в яке сестра щойно вклала ляльку, і ненароком розтрощив його черевиком. Люцина, побачивши, яку шкоду їй завдано, підхопилася на ноги і накинулася на брата з кулаками. Зчинився лемент, і, рятуючи ситуацію, Анна заходилася розбороняти дітей, а тоді, намагаючись відволікти Люцину від рукопашної з братом, взялася переконувати її в тому, що ліжко ще можна полагодити, а лялька — то й взагалі анітрохи не постраждала. Якщо докласти зусиль, її навіть можна зробити ще кращою. Треба тільки зробити зачіску, а ще додати декілька шовкових стрічок.

Присівши біля Люцини, Анна підняла з підлоги ляльку, розправила їй сукню, зробила нову зачіску і, продовжуючи розмовляти з малою, почала збирати докупи ліжечко. Непомітно для себе так захопилася, що не зауважила, як обережно прочинилися двері й в дитячу зазирнула Тереза.

Декілька хвилин вона спостерігала за Анною, тоді так само тихенько зачинила двері. Дівчина спокійно бавиться з дітьми. Підозрювати її в тому, що вона коханка Адама, безглуздо. Вона ще сама дитина і не розуміє, що діється, проте від гріха подалі треба подбати, аби ситуація не змінилася. Добре було б віддати її заміж.

Забавляючи Люцину, Анна й сама поступово почала приходити до тями. Потрясення від знайомства з дружиною Адама потроху минало, але на зміну переляку прийшло набагато гірше відчуття — почуття провини і розуміння того, що вона втрутилася в стосунки, в яких абсолютно нічого не тямила. Чому Адам не живе з дружиною? Як взагалі можна не любити таку жінку? Що вони не поділили? У них такі гарні діти.

Анна знов глянула на малих. А на що вона сподівалася? Думала, що дружина Адама підступна, зла і негарна? Якби вистачило сміливості подумати про все це серйозно — відразу б зрозуміла, що це надто наївно. Анеля не лише вродлива, але й розумна жінка. Адам, звичайно, чоловік зі своїми фокусами та примхами, проте теж не з найгірших. Напевно, між ними відбувається щось таке, чого вона не розуміє зараз, навряд чи зрозуміє потім і вже напевно ніколи не знатиме, як на все це реагувати в майбутньому… Та й чи є у них з Адамом це майбутнє? Щось починала у тому сумніватися.

Підвівшись на ноги, Анна глянула на годинник. Минуло достатньо часу для того, щоб повернення додому не виглядало втечею або визнанням провини. Гостина на тому етапі, коли її зникнення помітить хіба Адам.

Скориставшись із того, що Люцина, впіймавши кота, намагається натягнути на нього сукенку ляльки, Анна непомітно вислизнула з дитячої. Тихенько причинила за собою двері, зробила декілька обережних кроків і наштовхнулася на Адама.

— О, Боже, що ви тут робите? — вона злякано замовкла і прислухалася. За зачиненими дверима салону чулись голоси гостей, десь на кухні перегукувалися кухарка зі служницею, брязкали тарелі, гриміли баняки, а в дитячій хтось із малих весело розсміявся і до того сміху доєдналося ще декілька дитячих голосів. Господи, навіщо Адам стоїть тут? Невже йому байдуже до її репутації?

Проігнорувавши очевидну неоднозначність ситуації, він підійшов до Анни ледь не впритул.

— Хочу дещо тобі пояснити. Послухай…

— Та не хочу я нічого слухати, — вона зміряла його сердитим поглядом і хотіла обминути, проте Адам заступив їй дорогу і вона мимоволі опинилася затиснутою між вішаком та стіною. — З глузду з’їхали, чи що? Негайно відпустіть мене. Хочете, щоб нас застукали разом?

Адам перехопив її руку вище ліктя.

— Не тікай… Я хочу з тобою поговорити…

— Поговорити? Тут? — намагаючись звільнитись, Анна різко смикнулася і боляче вдарилася головою в кант вішака. — А кращого місця для розмови ви, звісно, не знайшли?

Вона торкнулася долонею забитого місця.

— Чого ви від мене взагалі хочете? Від вас суцільні неприємності.

Адам знов спробував взяти Анну за руку, але вона з таким жахом відсмикнула долоню, що він відчув себе останнім дурнем.

— Та зрозумій ти нарешті…

— Та не хочу я нічого розуміти, — тепер Анна не просто виривалася, а цілком серйозно заходилася до бійки. — Дайте мені… нарешті… чистий спокій…

Відчуваючи, що втрачає терпіння, Адам міцно притиснув її плечима до стіни.

— Можеш ти хоч хвилю постояти спокійно? Що за дідько тобою товче?

Заперечно хитнувши головою, вона продовжувала вириватися, і, вилаявшись, Адам відпустив її від себе.

— Добре. Я тебе не тримаю. Тікай собі. Прийду до тебе сьогодні ввечері… І не кажи, що ти не можеш вийти до мене на вулицю. З твоєю пані Беатою ти взагалі можеш не ночувати вдома.

Не наважуючись сперечатися тоді, коли їх щомиті можуть застати разом, Анна кивнула.

— Добре, я вийду, але Бога ради, хоч тут не підходьте до мене.

— І ще, — навздогін кинув їй Адам, — не надумай сама йти додому. Дочекайся, доки за тобою прийдуть. Я прослідкую.

Озирнувшись, вона впіймала погляд Адама. Цілком у його дусі. Наперед усе передбачити і сплутати їй карти.

Розділ 6

Повернувшись додому, Анна ще змогла розповісти пані Беаті про уродини та гостей, але, опинившись у себе в кімнаті, знесилено впала на ліжко. Настрій був такий, що хотілося завити з відчаю, але сили не залишилося навіть на те, щоб роздягнутися.

Розв’язавши стрічки капелюшка, вона відкинула його геть. Ще й на додачу до всіх сьогоднішніх нещасть — ця нестерпна спека. Дарма що вечір — дихати анітрохи не легше.

Вона розстебнула декілька ґудзиків на сукні, підвелася, підійшла до вікна і розчинила його навстіж. Нема ні вітру, ані нічної прохолоди — тільки липка, нічим не розбавлена, застояна, як несвіжа вода у калюжі, спека. Жоден листок на дереві не поворухнеться. Ще й цей триклятий корсет не дозволяє нормально дихати.

Вона відійшла вглиб кімнати, стягнула сукню і, анітрохи не хвилюючись, що забруднить її, пожбурила собі під ноги. Сьогодні з добрий десяток разів прокляла себе за те, що надягнула її вранці. Зовсім нещаслива сукня.

Присівши на стільчик, Анна зняла черевички. Невиразно пам’ятала, що, повертаючись додому, перечепилась через якусь колоду. Так і є — розірвала черевичок. Якщо день нещасливий — то нещасливий до кінця і до найдрібніших деталей. А вранці ж ані натяку на таке не було.

Накинувши на плечі тоненьку шаль, Анна вийшла на кухню. Навпомацки знайшла горнятко, зачерпнула ним із діжки воду і хотіла піднести до рота, але якось незграбно вхопилася за вушко, не втримала горнятко у руках і, намагаючись впіймати, вилила майже всю воду собі на груди.

Схлипнувши, ледь не розплакалася. Почувалася безпорадною, самотньою, нікому не потрібною, але навіть самій собі воліла в тому не зізнаватися. Це просто день такий недобрий, а не все її життя нічого не варте. Усе минеться. Усе владнається. Адам не хотів її скривдити. Він не знав про приїзд дружини. Для нього це теж несподіванка. Все одно щось таке мусило колись статися.

Потроху заспокоюючись, Анна повернулася до себе в кімнату, підійшла до вікна, прислухалася. Здається, десь далеко гримить. Гроза насувається, чи що? Вона знову вслухалася. Справді гримить.

Не дивно — цілий день так немилосердно парило, аж дихати було важко. Тепер литиме цілу ніч.

Вона підняла з підлоги сукню, кинула її на ліжко і почала роздягатися. Коли зняла корсет, стало трохи легше дихати. Може, він і гарно підкреслює талію, але ж як дошкуляє та тисне. З насолодою вмившись холодною водою, Анна перевдягнула сорочку і знову глянула у вікно. А гроза таки насувається. Уже й вітер здійнявся — носить пилюкою, шумить листям і вривається в кімнату запахом дощу та передчуттям бурі. На душі теж анітрохи не краще.

Притримуючи рукою фіранку, яку шарпнув порив вітру, Анна зачинила вікно і відступила вглиб кімнати. Після такої спеки гроза затягнеться надовго, а отже, Адам не прийде.

Вона залізла на ліжко з ногами і, обхопивши коліна руками, притиснулася до них підборіддям. Воліла б ні про що не думати, нічого не знати, нічого не розуміти, проте вже не могла. Після того, як побачила дружину Адама, її світ розсипався на шматки. Враз так ясно та чітко усвідомила собі ситуацію, аж недобре стало. Влізла в чужу родину, чужі стосунки і накоїла такого, що повік не відмолиш гріха. Відчуття, ніби стрімголов шубовснула у глибоку холодну воду, а тоді раптом усвідомила, що зовсім не вміє плавати.