Мелодія кави у тональності кардамону, стр. 32

Намагаючись подолати в собі хвилювання, вона почала читати:

«Те, що ти зробила, — хай тобі Бог простить. Молитимусь за тебе і за себе, бо й сама через тебе маю гріх. Мала б раніше все це побачити і тебе порятувати, але прогледіла і тепер пізно зарадити твоїй біді. Павло має до тебе великий жаль. Нехай йому то трохи перегорить, а тоді я поговорю з ним. Думаю, ти могла б повернутися додому. Нам тут вдалося приховати твій сором… Дуже тебе, дитино, прошу — опам’ятайся. Нащо тобі таке життя? Чи ж він того вартий? Згадай, чого тебе вчили вдома і з якої ти родини. Піди до церкви, висповідайся і живи інакше. Зичу тобі лише добра і дуже сподіваюсь, що ти мене послухаєшся. Хай тебе, дитино, Матір Божа в опіці має».

Відклавши листа, Анна насилу примусила себе не розплакатися. Після того, як стала коханкою Адама, навіть не сподівалася на таку ласку від тітки. Невже та ще й досі шкодує її?

Ковтнувши гіркий клубок, який раптом підкотився їй до горла, Анна не втрималась і поцілувала лист. Як добре, що хоч комусь із родини все ще залежить на її долі. Іноді не так важливо отримати допомогу, як знати, що хтось дуже сильно хоче тобі допомогти.

Обережно склавши лист, Анна відклала його вбік. Ні, додому вона не повернеться. Тепер, знаючи так багато про вуйка, не змогла б мешкати з ним під одним дахом.

Намагаючись відволіктися від неприємних думок, вона підійшла до вікна. Визирнула на вулицю. Порожньо, тихо, засніжено. Клапоть темного неба над колодязем внутрішнього подвір’я і тьмяне світло у вікні навпроти. Десь інакше життя, інакші клопоти, зрозуміліші почуття, а в її власному житті — знов лише непевність.

Вона оперлася ліктями на підвіконник. Порух вітру чи, може, крижаних скалок пробіг засніженим подвір’ям і потонув у сірій імлі. Навіть на тлі білого снігу передвечірня невиразність предметів давно загубилася в темряві та спокої нічного міста.

Щонайменше це жорстоко — ось так залишати її саму.

Розстеливши ліжко, Анна перевдягнулася в тоненьку мережану сорочку і, дмухнувши на свічку, прослизнула в ліжко. Сьогодні не почувалася тут ані затишно, ані впевнено і, намагаючись заснути, довго крутилася в ліжку. Врешті за якийсь час таки задрімала, проте невдовзі прокинулася від того, що хтось відчиняє двері. Адам? Яка ж то година?

Намагаючись не шуміти, Адам скинув із себе хутро, струсив з нього сніг і обережно зайшов у кімнату. Навпомацки підійшов до столу, так само навпомацки знайшов свічку, засвітив її, переніс на нічний столик.

Від світла вії Анни ледь помітно затремтіли, але сама вона так старанно продовжувала спати, що Адам відразу зрозумів — вона давно не спить.

Нахилившись, він усміхнувся і торкнувся поцілунком її плеча. Була такою теплою, затишною і розімлілою від сну, що насилу стримався, щоб негайно не згребти Анну в обійми та не налякати надто стрімким натиском.

Розплющивши очі, вона невпевнено усміхнулася йому.

— Здається, я таки заснула.

Адам із насолодою вдихнув запах її волосся.

— Сподіваюсь, я не перервав тобі якогось гарного сну? Сам дивуюсь, що кудись ходив. Так багато часу намарно втратив. Доведеться наздоганяти.

Злегенька торкнувшись руки Адама, Анна промовчала. Після сну в розігрітому помешканні їй було гаряче, а його шкіра була такою приємно-прохолодною на доторк, що вона мимоволі присунулася ближче. У відповідь Адам якось аж надто міцно пригорнув її до себе, проте Анна не попросила його бути обережнішим. Бажання належати коханому чоловіку не залишало місця для наївних прохань. Ковзнувши долонями по його плечах, вона почала розв’язувати краватку. Не була надто вправною, проте не зніяковіла, лише тихенько розсміялась і за хвилю заходилася розщіпати ґудзики на сюртуку та камізельці. Яка різниця, що вона вміє чи не вміє робити, головне — вона робить саме те, чого хочеться їм обом, і що в темряві ночі поступово губляться всі проблеми та непорозуміння, а те, що відбувається, уже не лякає — є чимось природним, зрозумілим, таким, без чого неможливо обійтися. Напевно, коли любиш — інакше не буває…

Втомлена, у напівсні, Анна пригорнулася до Адама і раптом дуже гостро відчула, що її життя так чи інакше безповоротно пов’язане з його життям і, якщо їм не судилося бути разом, вона завжди матиме за втіху те, що у неї було саме це кохання. Можливо, грішне, таємне, таке, про яке не можна нікому розповідати, обов’язково треба визнати своєю провиною перед Богом, покаятися перед смертю, але без якого вона не змогла б жити.

Свічка, догорівши, згасла. Світанок напівтемрявою ввійшов у кімнату, тьмяні обриси предметів поступово втратили нічну невиразність та сірість, стали яснішими. Перший промінь ранку відсвітив передсвітанкову розмитість світу і, на мить загубившись по темних кутках кімнати, за хвилю ввійшов у світ яскравою різнобарвністю кольорів.

Розплющивши очі, Анна сонно подивилася на Адама і легенько торкнулася рукою його обличчя. Коли спав, виглядав таким спокійним, розслабленим, до болю рідним і коханим. Як же сильно вона його любить. Ледь не до божевілля.

Анна зручніше повернулася і, коли Адам у напівсні міцно пригорнув її до себе, знов заплющила очі та провалилася в глибокий сон.

Десь потім кохалась із ним, тоді знов, а цілком прокинулася ледь не в полудень. Напіврозплющивши повіки і ще не цілком прийшовши до тями, побачила, що Адам дивиться на неї, і повернула голову назустріч його поцілунку.

— Аж не віриться, що ти нарешті тут, — усміхнувшись, він обійняв Анну рукою поверх ковдри. Виглядала невиспаною і трохи втомленою, проте була такою жаданою, що йому знов захотілось її, проте він примусив себе зупинитися. І без того цієї ночі втратив відчуття міри та забув, що така молода панна потребує трохи інакшого ставлення, аніж досвідчена жінка.

— Зачекай, не вставай поки що. У кімнаті холодно. Зараз розпалю п’єц і стане тепліше.

Дивлячись на те, як Адам розпалює вогонь, Анна неквапно надягнула сорочку, намацала капці біля ліжка і почала вдягатися. Незабаром обід, а вони ще й не снідали. Проспали до полудня.

Вийшовши на кухню, заходилася біля сніданку. Нарізала сир, хліб, знайшла на поличці каву, зняла з креденса млинок і мимоволі всміхнулася своїм спогадам. Подібний млинок для кави був у них вдома. Маленькою любила бавитися ним. Уявляла, що це маленький будиночок, у якому мешкають казкові істоти, а ще млинок дуже приємно пахнув кавою та кардамоном. Зараз вчувається саме цей запах. Напевно, Адам теж любить таку каву.

Почувши за плечима кроки, вона підвела голову.

— Ви любите каву з кардамоном. У нас вдома теж таку готували.

Адам підійшов до неї ближче і забрав з її рук млинок для кави.

— Наразі облиш каву. Подивися, що я для тебе маю.

Він поклав їй на долоню золоті з гранатами [21] кульчики, перстень та медальйон із ланцюжком.

— Тобі подобається? — Адам запитально зазирнув їй в очі. — Думаю, тобі все це пасуватиме.

Анна перевела погляд на прикраси, які він поклав їй до рук, тоді знов глянула на Адама.

— Я не кохаюся в таких речах. І взагалі навіщо вони мені? Я не зможу все це носити. Усі знають, що у мене нема таких великих статків.

Адам затиснув їй долоню у кулак.

— Я краще знаю, що ти можеш носити, а що ні. Подивися, піроп пасує тобі за кольором.

Він допоміг Анні одягнути прикраси і задоволено всміхнувся.

— Бачиш, як добре? Маєш яскравий тип зовнішності. Ще мушу подарувати тобі прикраси, які носять лише молоді панни. Тобі личитиме.

Анна з острахом глянула на нього і хотіла знов засперечатися, але Адам нахилився і поцілунком поклав край її сумнівам.

— Маємо для себе лише три дні, і я не хочу витрачати їх на суперечки.

Розділ 7

Три дні по тому, вже ввечері, збираючи по кімнаті свої речі, Анна була замисленою і неуважною. Невлад відповідала на запитання, не могла згадати, що і де поклала, постійно щось перепаковувала і забувала. Перед зустріччю з сестрою Адама відчувала дедалі сильніший страх і неспокій. Не була певна, що хоче мешкати там, проте вплинути на рішення Адама не могла.