На брата брат, стр. 20

У Чигирині було тихо, тривога ходила в глибині. Всі розуміли, що добром те полтавське ворохобство не скінчиться, що, либонь, знову від православного меча потече православна крівця. Лишалася надія на Москву, гетьман просив її уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невідомо, що думав гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотів кровопролиття, не хотів на власному полі січі, яка надломить і його сили, відрядив до Полтави намісника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж принизливо, аби Пушкар розпустив дейнеків, випив з ним мирову чару. Обіцяв прощення, обіцяв нагороди, уряд генеральний. Пушкар відказав коротко: «Не діжде», й наказав забити Тимоша в заліза та відправити в Камінне до свого приятеля, московського воєводи Колонтаєва.

Матвій сидів за столом, схиливши за звичкою голову на ліве плече, перебіловував листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо застерігав полковника від якшання з Пушкарем та пушкарівцями, коли зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотів схопитися на ноги, але Виговський натиснув на плече:

— Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати…

Гетьман приязнив Матвієві, оті кілька слів «гетьман на той час», сказані на раді вельми до місця і вельми вчасно, лягли між ними міцною кладкою.

— Грізний лист…

— Грізний — посвист шаблі. Я все зробив, аби не витягати її з наділків. Іншої ради нема. Йдеться до волейної потреби, — мовив довірчо. — Потнемо ми їх. Ох, тяжко мені… А що робити? — й дивився Матвієві в очі чорнющими очима. Той погляд проник Матвієві в душу, й там аж зашкварчало. Матвій злякався, йому здалося, що Виговський ось — ось почує калатання його серця й вивідає його мислі. Може, він вже прочитує їх? Всі дні він думав про полтавську колотнечу, про дейнеків, про Супруна. Впала йому випадкова звістка, що бачили Супруна з дейнеками, надто той ворохобиться, бунтується, й злякався, що добунтується до лиха. Розум, досвід підказували: таке не минається, не закінчується нічим, прийде час, і молодшого Журавку покличуть до відповіді. А тепер і гетьман підтвердив ті його здогади, побоювання, й Матвій розтривожився вкрай. Виговський же подумав, що Матвій так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплів до писаря ласкою, розчулено потис плече.

Гетьман пішов, а Матвій сидів і думав, що йому робити. Треба якось попередити Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка про Сидора, й звіяв її: що може сказати Супрунові Сидір, та Супрун лише поглумиться над ним або й по гамалику заїде. Лихо… Справжнісіньке лихо. Брат рідний… Одна кров. Двоє їх у цілому світі… Думки пурхали, як горобці в зачиненій клуні.

Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до ніг.

VII

…Над байраком літала відьма, знімала з неба звізди, клала їх під перекинуту догори дном бочку, а місяць загнала в хмари, й осавул Шуляк, який ішов додому з хрестин, збився з путі, забрів у болото й трохи не втопився. Відьму Коржиху бачив у небі сам. Коли ж її взяли до тюремного в'язання, знайшлися іншії свідки, які показали, що Вуцька Коржиха часто в хмари дивиться, і в її в димар залазить кіт чорний, а по тому з димаря вилітає сова, а Семен Осика посвідчив, що відьма в нього коней поурочила, й вони пошаліли, розбили воза, а сам він, Семен, побився вельми, найвищим свідченням було, що вона, Коржиха, відьма, буцімто дала від пристріту дівці Гнідишиній кості, взяті на могилі Гордій і на воді опівнічній настояні, від чого та дівка й померла. Й двічі вона ворожила сотнику полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, від чого пан сотник мав збитки великі. Коржиха вчиняла одказ, одначе дати о собі слушної справи не могла, і городський суд вкрив її декретом судовим та постановив дати Коржиху на пробу синім залізом, тричі їй вчиняли пробу, й кожного разу вона втрачала свідомість, бо ж чарами володіла, таким чином уникала болю, й суд учинив її винуватою і вказав, що оная відьма на горло вскарана бути має через вогонь, присуд виконати по закінченні храмового свята Миколи, спалити відьму в дуплі верби, обклавши те дупло сіном. Вуцьчин брат Грицько загнав коня, примчав у Чигирин, просив генеральний суд відмінити жахливий присуд. Генеральний суддя Богданович — Зарудний пішов порадитися з гетьманом, той саме обідав — смаженою козою з капустою та сливами, — вислухавши суддю, витер рота чистим рушником і сказав одне—єдине слово: «Суєвір'я», й знову заходився біля смаженини, а Богданович — Зарудний вирішив відправити когось із підсудків до Полтави. В супровід судді Іллі Царгородському мав їхати хтось із писарів, Матвій набився в підпомічники сам.

…Два тижні як упали сніги, а звечора ще й трусила пороша, притрусила накочену дорогу, здавалося, коні боялися порушити неторканість снігу, високо підкидали ковані копита, кидали снігові кім'яхи далеко в поле, залубні перекреслювали хвацькі заячі, обережні лисячі, кігтисті вовчі сліди, вони часто йшли в затоки й доводилося триматися, аби не випасти в сніг, зривалися бігти навперейми осокори та дуби, й, збагнувши марність тих своїх замірів, зупинялися. В придорожну дерезу понамітало снігу, й звідти стриміли тільки колючі патички, молоденькі сосонки під вагою снігу зронили віття на саму землю, червоними грудками шугнули снігурі й зникли в байраці, а за байраком кудись гнав снігами одинокий вершник. На приметеній снігом річці рибалки ставили зимові єзі. Зимова дорога мовби й небагата на кольори, зате ніщо не може сховатися від людського зору. Неторкана білість снігів лягає на душу ніжністю, можна б милуватися, думати про домівку, про дружину, про дітей, та на серці неспокійно й тривожать недобрі передчуття.

На лихо, вони справдилися. В Полтаві було гамірно, люду туди напелешкалося доволі, й здебільшого все то люд гультяйський, неробочий: бродили гуртами від двору до двору, диміли люльками біля зборні, галасували в шинках, скрізь по повітках стояли коні, часто непорані, чимало було людей збройних, лунали постріли — то там, то там випробовували булдимку чи самопала, або стріляли на спір, що раніше в місті суворо заборонялося. По вулицях та завулках блукали свитки, кожухи, сіряки, чумарки, каптани, поміж ними виднілися сині жупани та зелені кунтуші козаків полтавської сотні, а також інших сотень полку, а ще — жупани й кунтуші деяких інших полків.

У полковій канцелярії їм сказали, що кару вже вчинено, верба не загорілася — мабуть, Вуцька Коржиха її заворожила — але відьма задушилася в дуплі від диму. Ілля Царгородськии чухав потилицю, він таки хотів для заспокоєння совісті поговорити з суддею, якого на той час не було, а Матвій пішов до далекого родича Максима Драба розпитати про Супруна. Максим Драб, патлатий, бровастий, схожий на ведмедя чоловік сказав Матвієві, що Супрун іноді ночує вдома, в Жуках, іноді підночовує в нього, всенький день він у місті, нині козаки збираються чи то біля Спаської, чи то біля Сретенської церкви. Біля Сретенської церкви не було нікого, а біля Спаської роїлися оружні й неоружні люди: броварники, лазнярі, прокіптявілі грубники, шинкові наймити — їх неважко було розпізнати з одягу, поведенції, мелькали й козацькі кунтуші. Трохи оддалік стояли гуртами полтавські парубки та дівчата, лузькали насіння, перемовлялися — спостерігали дармову інтермедію, смикала з повішеного на дишель пихтіра сіно, губила його під ноги паровиця гнідих, на санях верещало у мішку порося, хазяїн, опутаний поверх кожуха у кирею, сидів у передку, звісивши ноги — завернув просто з базару, щоб послухати юрмище й розказати вдома сусідам; трохи далі під тином гризлися два пси — великий чорний і малий рудий — старий, досвідчений та хитрий, він кусав чорного за литки, а той тільки бив роззявленою пащею рудого в бік. На нижній сходинці церковних сходів стояв голомозий і босий ідіот, крутив круглою головою та вирячав очі, на самій паперті над натовпом завис довгов'язий зизоокий чоловік і гукав щосили:

— Хліба нема?

— Істинно — нема, — охкав на відповідь натовп.

— Соли нема?

— Нема! — 3 ротів струменіла пара.