Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля, стр. 80

Василем наблизився до села, коли вже зовсім смеркло. Вивіряв кожен крок, пильно придивлявся до кожної темної плями в лісі. Будь-який кущ міг виявитися ворогом або звіром. Ясна річ, так близько від села звірів бути не повинно, але йому ризикувати не можна. Якщо він не вб’є цього негідника, всьому світові може настати кінець.

Від голоду зводило живіт, однак Василь знав, що ніяка сила в світі не змусить його сьогодні щось з’їсти.

І знову Василь завмер, вражений несподіваною думкою: звідки неміряна черва знала, що ці гриби хтось зріже й покладе в торбу? Ніхто ж, крім нього, Василя, не їсть грибів. То це може означати тільки одне: саме на нього черва намагалася в такий спосіб полювати. Це ж ясно! Які ж іще потрібні пояснення?

Але чому? Чому він?

Василь згадав слова, вибиті на камені, і все стало на свої місця. Все прояснилося. «Лиш він зможе її подолати». Ось воно. Там же не сказано, хто «він». А він — це Василь. Хіба ні? Це ж очевидно! Ось як хитромудро черва намагалась його дістати! І не вийшло. Бо Василь — не той чоловік, якого можна так легко обдурити. Інший би відкусив і навіть не глянув на надкушене яблуко. А він подивився! Він зразу побачив, що тут щось не так. І всі овочі з торби не рукою діставав, а витрусив — теж молодець. Інший би шасть рукою в торбу! А що вже звідти вийняв би — невідомо.

Он воно що! Це все організовано, сплановано, здійснено з однією метою: випробувати або й просто звести його, Василя, зі світу! Вони навіть на село напали, все село знищили, щоб дістатися до нього. Навіть Степан повівся, послухався голомозого — замкнув Василя в хаті, щоб не втік на той час, доки вовкулаки в селі хазяйнуватимуть.

І не вдалося. Не вдалося! Бо не на того напали. Бо Василь — це не хтось там.

А черву подолати — це для нього заввиграшки. Як він їх усіх розтоптав! Інший би тікав, тільки п’яти маяли б. А Василь не злякався. Наступив ногою і раз, і другий, і третій, доки не розтоптав дощенту. І настав їм кінець. Ось чому черва — конечна! Неміряна, це так. А нащо її міряти? Був би Василь останнім дурнем, якби почав рахувати цих синіх глистів. Але конечна! Тій черві, що на нього полювала, він уже поклав край. І всім їм, синім, таке буде. І почне він, Василь, з голомозого черв’яка, пуголовка, який прийшов незваний до їхнього села й призвів до смерті всіх. Усіх.

Розмірковуючи, Василь, мабуть, на якусь мить утратив пильність. Він щойно завернув, щоб обійти якусь смердючу галявину, коли раптом перед ним, немов із-під землі, виросла велетенська темна постать. Василь зразу збагнув, що це не людина. Люди не бувають такі великі й такі смердючі. Так от чим смерділа галявина, встиг він подумати.

Вовкулака випростав верхню кінцівку, щоб схопити Василя за горло. Той відсахнувся, він був дуже спритний. Через те вовкулака й не вбив його миттєво. Він тільки роздер шкіру на шиї. Дуже боляче. Василь страшно закричав і кричав майже секунду, доки довгі ікла не зімкнулися на його шиї й не припинили цей крик.

Відважний Опенько

Опенько прокинувся від жахливого крику, що пролунав десь у лісі. А за мить загуло над селом калатало в кузні. Забувши про старість і хворі ноги, Опенько підхопився — спав він одягнений, про всяк випадок. Всяк випадок, схоже, настав. Опенько схопив свого старенького лука, стріли й метнувся до драбини.

У селі було чути крики, десь плакала жінка, а з яруги, з півночі, насувався зловісний рев. Звідти вовкулаків ніхто не чекав, бо там дуже крутий схил. Вони вибрали найважчий шлях, але вірний. Видно, вивідники їхні добре їм усе розповіли.

На даху сусідньої хати з’явилася голова Помидори, потім усе її кругле тіло, яке вже багато років так подобалось Опенькові своєю особливою рум’яністю. За нею на дах просто-таки вибіг по драбині Миша, друг Опеньків.

Сам Опенько на той час уже був на даху своєї хати й з останніх сил намагався витягти нагору драбину. Драбина була важка, а власник її дуже старий. Найстаріший у селі, крім покійного Інженера. А тепер уже точно найстаріший. Бо завжди був обережний. Бо ніколи не ліз поперед батька в пекло.

І якось раптово рев вовкулаків став не приглушеним і віддаленим, а гучним і зовсім близьким. Це вороги видерлися нагору з яруги. Вони вже були на околиці села.

Від того реву кров холола в жилах. Звідки й сили взялися — драбина вмить опинилася на даху. За тим ревом, оговтавшись від першого жаху, Опенько вже міг ніби на власні очі бачити все, що відбувалося. Потрапивши в село, вовкулаки, схоже, як справжні воїни, почали розсіюватись, охоплюючи все село. Скільки ж їх було?

Лисий казав, що їх не повинно бути більше трьох десятків, — після того, як вони зо три десятки перебили. Але зараз у це повірити було доволі важко.

Це ж треба, думав Опенько, Лисий вгадав. Мабуть, він щось знає, бо не міг він так точно вгадати, що саме сьогодні вони нападуть. Мабуть, бачив у лісі сліди. Ні, не виходить. Якби він бачив сліди, то знав би, що вовкулаки не підуть із півдня чи сходу. Невже вони справді знали про пастки? Адже з півночі нападати найважче.

Рев наростав. Бігли вони просто неприродно швидко. Ось уже й тупіт чутно.

— Мишо! Мишо! — тоненько вигукувала Помидора. Видно, від страху її на чоловіковому імені заціпило, й інших слів на думку не спадало.

Це добре, що вона там лементує. Не до Опенька, а до неї кинуться вовкулаки.

Ніч була темна. Небом сунули хмари. Вони, щоправда, були латані. Тож острівці місячного сяйва де-не-де гуляли по дахах. На деяких із них Опенько міг помітити людей.

Так, Лисий мав рацію. Воювати з ними в такій темряві — невдячна справа. А вони ж мають зір ого-го! Тільки б вийшло те, що малий задумав. Опенько знав, що найгірше — це панікувати. Треба дочекатися. А може, й не треба дочікуватись. Якщо він сидітиме тихо, його просто не знайдуть. Якщо ж викаже себе… Хто знає, на що ці велетні здатні.

Аж ось над дахами спалахнули смолоскипи: один, два, й далі — мов ланцюжок світлячків. Ой лишенько, тільки б хати не попалили! Бо це ж літо. Одна хата займеться, і тоді вогонь може піти по селу гірше вовкулаків.

Ні, що там казати, це Лисий добре задумав: сісти на дахи й звідти їх розстрілювати. От тільки сила в них така велика, а хати їхні такі старезні! Якщо додумаються ламати стіни, не всидіти їм на дахах. Тому й треба не висовуватися. Хай інші палять, хатами ризикують.

І зараз же, ніби на підтвердження його думок, зайнялася якась хата на дальньому кутку села. Що там відбувалось, Опенько бачити не міг, та й не хотів. Краще такого не бачити. Найгірше ж, що гасити цю хату ніхто не буде. Як її гасити, коли вовкулаки гасають тут і там! Опенько уявив себе в такій ситуації й жахнувся. Мороз пройшов шкірою. Ні! Треба сидіти тихо.

— Мишо! Мишо! — й далі, мов божевільна, повторювала Помидора.

— Ти замовкнеш чи ні?! — нарешті не витримав Миша. — Ще один звук, і я тебе скину вниз!

Помидора замовкла, й, можливо, завдяки цьому став чутний швидкий, дуже швидкий тупіт — зовсім близько. Тієї ж миті просто над головою в Опенька пролунав дитячий голос:

— Запалюйте! Запалюйте! Вони вже близько!

Опенько мало не впав з даху. Він задрав голову й побачив над головою щось незбагненне. Відблиски далеких вогників грали на дерев’яній поверхні великої колоди. А зверху над нею сама маківка рудоволосої дівчинки, в якій неважко впізнати малу Марічку, бо хто б же ще!

Вона промчала над Опеньковою хатою, потім над Мишиною, так глибоко вразивши Помидору, що та знову вигукнула:

— Мишо!

Опенько розлютився. Він сам вирішуватиме, запалювати йому смолоскипа на солом’яному даху своєї хати, чи ні. Ще його, старого, немовлята не вчили, що робити. Та вийшло не так, як хотілося. Смолоскип раптом спалахнув у Мишиній руці.

— Запалюй, Опеньку! — голосно крикнув йому Миша.

І ось на вулиці під ними з’явилися зловісні тіні. Опенько зрозумів, що справді краще запалити смолоскипа, бо те, про що казав Лисий, вповні справдилося: