Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля, стр. 70

— Тільки якщо я почую від тебе хоч слово, — грізно сказала вона, — Пластун знову заткне тобі пельку. Тоді вже точно задихнешся, якщо…

Любиним обличчям майнула якась не дуже добра думка. Вона повернулася й пішла до дальнього кутка хати.

— Дякую, — швидко промовив Василько. — Я днав, що ти добріша, діж хочеш здаватися.

Люба різко обернулася й кинула на нього здивований погляд.

— Чому ти вирішив, що я хочу здаватися недоброю?

— А хіба ді? — запитанням на запитання відповів Василько, стенувши плечима.

— А чому ти вважаєш, що я добріша, ніж здаюся?

— А хіба ді? — повторив Василько.

Він іще не знав, куди виведе їх ця розмова, зате знав, що розмова завжди кудись виводить. От тільки не нашкодити б їхньому й так незавидному становищу!

— Ти мені не хібакай, — роздратовано кинула дівчина. — Мало, що дозволила тобі розмовляти, так іще й на запитання не відповідаєш.

— Ду, дивися, — розважливо почав Василько. — Ти ж де збираєшся дас відпускати, правильдо? Тобто цілкоб богла б беде залишити з гадчіркою в роті. Побру, то й побру. А де залишила. Чобу?

— Ну, і як ти гадаєш, чому?

— Тобу що пожаліла, — твердо відповів хлопчик.

Люба невпевнено й недовірливо посміхнулася.

— Ти справді так вважаєш?

— А хіба ді?

Дівчина знову розлютилася:

— Я кому сказала не хібакати! — і вона, не дійшовши до кутка, розвернулася й зробила крок до Василька.

— Ой, сабе вирвалося, — кумедно-злякано поспішив він виправитися.

— То чому ж ти вирішив, що я добра? — глузливо повторила запитання Люба.

— Тобу що така вродлива дівчина де боже бути злою.

Люба розсміялася.

— Так я й думала, — сказала вона крізь сміх. — Просто підлизується.

— Якби я підлизувався, я б сказав, що ти розубда, — заперечив Василько. — А я ж цього де казав. І де скажу…

— Що?! — Любиному обуренню не було меж.

Василько удавано, але дуже подібно до правди прикусив язика.

— Ану повтори!

— Та ді, це я так, вихопилося.

— Чого нема, те не вихопиться, — мовила Люба, сідаючи на тесаний стілець. — Давай, розповідай. Чому це ти, дурне хлоп’я, не вважаєш мене розумною?

Василько мовчав, скільки міг. У хаті ставало все темніше. Івась і Борода з цікавістю й надією дивилися на нього. Водночас погляд Пластуна не віщував нічого доброго. Схоже, він образився за Любу більше, ніж сама Люба за себе.

— Годі гратися в мовчанку, — нетерпеливилось хазяйці. — Або ти зараз же скажеш, або через мить матимеш ганчірку в роті. Раз…

— Скажу, скажу! — вигукнув Василько. Він іще хвильку помовчав, ніби вагаючись, а потім спитав: — А ти де будеш гдіватися?

— Побачимо, — зверхньо відповіла Люба.

— Ду, тоді краще затикай беді рота.

Не на ту напав. Люба взяла з Пластунових рук ганчірку й запхала Василькові в рота. Хлопець почав смикатись, вовтузитися, крутити головою. Він враз почервонів — навіть у сутінках видно. І тут Івась зрозумів, що Василько справді задихався — зовсім не удавав цього. Івась засмикався, спробував звестися на ноги, відчайдушно крикнув:

— Що ти робиш?! Він же помре!!!

Але натомість ніхто нічого не почув, крім кумедного мугикання.

— Щось ви дуже вже швидко всі почали хворіти, — засміялася Люба. — Пластунчику, дай йому по горищу, щоб помовчав. Просто шмаркачі якісь.

Знахідка

Якось дивно біг цей пахолок. Спочатку, зрозуміло, він просто тікав від того дивного місця з поколупаною землею. Щось його там страшенно злякало. Малий не вибирав дороги, години, мабуть, зо дві просто мчав кудись подалі. І ця частина його сліду збереглася найліпше: обламані гілки, затоптані стеблини перезрілої кропиви, навіть полишене птахами гніздо, яке він мало не перекинув ногою, хоч воно було добре сховане від очей. Власне, через те пацан і не помітив його. Але людина в здоровому глузді на такі зарості не попре. Отже, тікав. Тому й сильний дощ, який пройшов після того, не змив слідів.

Потім шкет заспокоївся й почав вибирати дорогу. Тут уже Василеві стало значно важче. Не те, щоб хлопійко намагався приховати сліди, але він вочевидь був лісовою дитиною, тому просто не міг іти інакше — привчений приховувати сліди завжди. Ще й дощ.

Тут уже Василеві доводилося напружуватись. І хоч який вправний виявився цей хлопчисько, а Василь таки вправніший. І досвідченіший. Він знаходив сліди.

І весь час дивувався. Шлях пацана пролягав якось нелогічно, безтямно. То він ішов на захід, то раптом звертав на південь, то йшов колом і знову повертав на захід. У якомусь іншому випадку, якби йшлося не про таких підступних і ненормальних дітей, Василь вирішив би, що хлопець просто не знає дороги. Але швидше за все, він хотів переконати в цьому Василя. От, думає собі, йтиме Василь за мною, йтиме, побачить, що я сам не знаю, куди йду, та й подумає: «А, грець із тобою! Не буду я за тобою йти. До добра твоя дорога не доведе!»

Але не на такого натрапив. Василя не обдуриш! Його багато в житті дурили, та не у всіх виходило. Майже у всіх не виходило. Бо він нікому ніколи не вірив. Крім вождя, звісно. І якраз вождь його зрештою обдурив. Ошукав. Оступачив. Виявився він ніяким не вічним вождем, а отже — і не великим вождем. Просто собі вождем, чиє життя залежало від дурної каменюки.

Василь ішов по сліду й згадував напис на їхньому камені. Власне, й не згадував, бо завжди пам’ятав його. Він не вмів читати. Вождь сам вирішував, кого вчити читати, а кого ні. Чомусь Василя він не навчив, хоч той дуже хотів навчитися. Він підозрював, що вождь навчає тих, хто міг би заступити його, якщо трапиться несподіване.

Втім, у цю підозру він до кінця ніколи не вірив так само. Бо якби це було так, вождь насамперед навчив би його, Василя, — іншої такої вірної людини вождь не мав. От він би наказав Василеві:

— Залізь на найвищу сосну й стрибни звідти вниз головою!

І Василь не замислився б ні на мить. Заліз би й стрибнув. І вождь знав про це. Він знав, що на кого іншого, а на Василя можна покластися завжди і в усьому. А от читати не навчив. Ну, та хай уже йому! Немає вождя… Немає. Василь і так знав напам’ять усе, що там написано. Всі в селі знали — навіть ті, хто не вмів читати.

«Це прочитає лисий і босий», — було там написано. Виходить, цей пуголовок уміє читати. Звідки? Звідки він знав, що саме в їхньому селі стоїть цей камінь? Хто навчив його? Він не міг прийти сам. Його прислали. Хто? Черва? Хто така черва?

Раніше Василь не особливо замислювався над цими словами. Він просто знав їх, як дитячий віршик про білий сніг:

Гарно сказано. Але хіба ж хто замислюється над кожним словом? Ні, просто всі діти торохтять цього віршика «навпростець». Так було й з написом на камені. А тепер виходить, що в кожному слові є свій зміст, і якби вони раніше над цими словами замислилися, може, біду й відвернули б…

Отже, черву може подолати лиш той, хто заміриться на нього. Оскільки на нього найдужче замірився Василь, то й черву зможе подолати саме він. От тільки як розуміти: «неміряної і конечної»? Що значить неміряна черва? Черви не такі вже й довгі, щоб їх не можна було зміряти. Бувають і взагалі крихітні…

«Неміряної і конечної», — без кінця повторював сам до себе Василь, але пробитися до змісту цих слів так і не зміг. А може, йому просто завадили це зробити. Бо несподівано Василь почув ритмічний стук — зовсім недалеко від себе. Рубали дерево. Тут він не міг помилитися. Дерева не рубають далеко від села: вони там не потрібні, це перше. Їх звідти непросто дотягти додому — це друге. Щоб так нахабно шуміти в лісі, треба бути впевненим, що ти в безпеці — це третє.