Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля, стр. 67

Дівчина метнулася до ліжка, впала на коліна й почала нишпорити під ним рукою. Викинула стоптаний черевик, якусь незрозумілу, мабуть, дерев’яну річ, що трохи нагадувала сковорідку, а потім витягла уламок каменя. Люба підвелася на ноги, тримаючи його в руці.

— Ось! — урочисто показала вона всім плаский кам’яний корж, чимось зверху помережаний. — Ось що її вигнало з рідної хати. Оця дурничка, уламочок цей.

Вона з огидою пожбурила камінь на підлогу. Він грюкнувся об дерев’яні дошки, колесом покотився по хаті й нарешті упав біля Василькових ніг мереживом догори.

Ось уже більше місяця хлопчик навчався. Всі вони навчалися. Майже щодня Лисий збирав їх у своїй хаті й вони вчилися читати. Вони писали на берестяних клаптиках, ретельно виводили літери й дивувалися, коли з цих безглуздих маленьких значків утворювалися слова, сповнені змісту. Василько вчився найкраще. Він уже читав навіть швидше за Лелю.

Тому лиш кинувши погляд на камінь, він зрозумів, що в химерному мереживі на вирівняній поверхні каменя немає нічого химерного. Та й не мереживо це, а літери, вибиті якимось незрозуміло міцним предметом. От слова, що з них складалися, були справді химерними. Наче й людською мовою, тільки якоюсь дуже дивною, ніби навмисне зіпсованою. А може, причина була в тому, що то був лиш уламок каменя, й на ньому не було початку й закінчення речень. Тільки окремі слова, від яких ставало моторошно.

Принаймні тепер можна здогадатися, чому Любина бабуся пішла з села. І за що сама Люба так їх усіх ненавидить.

Новий слід

Василем знав, що ніколи не можна чекати на одному місці. Місце треба міняти. Посидів на одному дереві, перейшов на друге, потім під оцим розлогим кущем початував — його гілля схилилось аж до землі, тож під ним чудова схованка. Потім перейти до ще одного дерева. При цьому головне — самому залишати якомога менше слідів.

Чекання тяглося незвично повільно. Він був досвідченим мисливцем, міг цілими днями сидіти в засідках, нічим не виказуючи себе. Він легко долав голод, спрагу, спеку. Але зараз чомусь заважала нетерплячка. Василь уявляв, як вони прийдуть до нього в руки, навіть не підозрюючи того, що їхні хитрощі — дитячі, смішні й безглузді.

От вийдуть вони, планував Василь, і тут головне — витримати паузу. Не напасти на них раніше, ніж треба. Вони все ще небезпечні, хоч і не чекають, що він їх знайде. У дівчиська й лисого — по арбалету. Шкода, що Степан виявився таким легкодухим і не тільки дав їм коней, а й повернув їхню зброю!

Він зробить так. Дочекається слушної нагоди, коли хлопець відійде від дівчат на кілька метрів, вискочить на нього із засідки, приставить ножа до горла й накаже кинути зброю. Дуже добре. Це план. Потім він накаже старшій також кинути зброю, а меншій — відійти від своєї порожньої колоди.

— Якщо хочете, щоб він жив, робіть, що кажу! — крикне він їм страшним голосом.

Вони неодмінно злякаються й виконають його наказ. Дівки — боягузки. А як зразу не злякаються, він тоді зробить розлючене обличчя — отаке — і тут уже вони точно злякаються. Тоді що? Тоді треба наказати малій зв’язати велику…

Тільки ж воно хитре, те мале, — не зв’яже як слід. А я тоді що? А я тоді візьму та й кину в зеленооку шишку. Якщо мала не зв’яже її як слід, то велика мимоволі руку підніме й захиститься від шишки.

Василь беззвучно розсміявся. Йому сподобалось, як він усе придумав.

А далі просто. Відрізаю лису голову — головне, одним рухом. Бо він, бач, живучий. Ножем, правда, це непросто зробити. А! У нього ж шабля! Точно. Підберу його шаблю, не відводячи ножа від шиї, тоді штовхну його на коліна й — жжжих! Отак. Голову принесу до села й пожбурю Степанові під ноги. І коней приведу назад. І жінку собі приведу. Зеленооку. Отак. Отак.

Василь вирішив перейти до іншого дерева. Навкруги все було тихо. Коли вони наближатимуться, він неодмінно почує: їхні коні — наші! мої коні! — ходять тихо, але не настільки, щоб не почути їх за кільканадцять кроків.

Він м’яко зіскочив із дерева й перебіг до іншого — крислатого й могутнього дуба. Вже й підскочити намірився, щоб ухопитися за товсту гілку, аж раптом насторожено завмер, побачивши таке, чого не чекав побачити.

Трава під деревом була пожухла, земля під нею порита. Найгірше те, що Василь навіть уявити не міг, хто б це міг так порити землю. Ніби крихітними гілочками або голками сосновими цілий день хтось колупався. Намагаючись не наближатися до цього місця, Василь пильно його обдивився, нічого небезпечного не помітив, але знайшов трохи віддалік майже змитий дощем слід — дуже глибокий і також дитячий.

Хлопець або дівчина — байдуже хто — зіскочив тут із дерева й чимдуж побіг геть. Мабуть, його злякало те, що порило землю. І дуже злякало — біг, мов обпечений.

Важко сказати, чи це дитя просто тікало світ за очі, а чи воно знало, куди бігти.

Хто ж воно таке?

Василеві не треба було надто напружуватися, щоб зрозуміти: це спільник тих осоружних дітей. Він тут чекав їх, чекав, не дочекався й побіг попередити інших про те, що лисий і дівчата не повернулися. Ні. Так не виходить. Адже мала прилетіла ще до дощу, і цей побіг до дощу. Отже… Отже, він встиг попередити, й тоді прилетіла мала. Все сходиться.

Тільки от куди ж він побіг? Якщо вони видри-перевертні, то мусив би бігти до яруги. До болота.

Це що ж виходить — вони не видри? А хто ж тоді? Чи тільки цей один — не видр? Чи не видра? А як буде видра вона? Кінь вона — кобила. Корова вона — корова, а він — бик. Кіт вона — кішка. Собаки теж є він і вона. А видри? Немає такого слова «видр». І що ж це означає?

А от що: вони не живуть із людьми. От вовки, наприклад… Ні, вовки також є вовк і вовчиця. Василь зовсім заплутався.

Але грець із ними, видрами! Що робити? Чекати, доки прийдуть пуголовок зі своїми пуголовицями? Чи йти по цьому новому сліду?

Так, вирішив він. Треба йти по цьому сліду. Вони ж можуть сюди взагалі не завернути, якщо їм треба кудись в інше місце. Подумали, що цей уже пішов…

Ні! Це ж просто! Якщо він попередив малу, то вона ж уже тим двом розповіла, що він повернувся!

Василь розсердився на себе. Міг же тут біля яру до ночі чекати! Чого? Погоди? Чи видр із болота?

Василь рушив Васильковим слідом.

Перша усмішка

Дорогою Лисий думав про Василя-Василема. Вони минали яругу за яругою, галявину за галявиною, а йому ніяк не йшов із думок той дивний чоловік, який його вбив. Він єдиний у селі не повірив написові на кам’яній брилі. Чому? Бо розумний? Ні, Василь не розумний. Швидше, навпаки. Бо дурний? Важко сказати. Лисий подумав, що дурним він того свого вбивцю також не назвав би. Нерозумний — так. Дурний — ні. І знає він чимало. По всьому видно, що в лісі ця людина почувається не гірше, ніж у власній хаті. Але при тому таке відлюдкувате! Лисий відчував, що не може думати про цього чоловіка без відрази. Це ж треба бути таким слухняним! Хоч кіл на голові теши, а він усе одно виконає наказ. Звісно, Сидорові Василь був вигідний. А Степану? А своєму селу? Відповідь здавалась очевидною. Тобто знову виходило на те, що вождь був ворогом своєму селу. Чому? Як таке сталося? Чи не таке ж сталося з Інженером у їхньому селі?

Він уже впізнавав місцину. До села лишалося не більше двох годин ходу. Але коні змокріли, та й Марічка виглядала дуже втомленою.

Лисий вирішив зробити привал. Тут він уже все знав, тут можна було не сильно остерігатися несподіванок. Їх, звичайно, завжди можна чекати, але тут принаймні менше, ніж у якомусь віддаленому місці.

Поки їли, не розмовляли. Треба вже щось одне робити. Колись у Руїні вони з Лелею затіяли розмову під час такого от привалу. І це мало не призвело до біди. Якщо їси мовчки, можеш усе навколо помічати, не втрачати пильності. Якщо тільки розмовляєш, — також. А як те й друге, — вже ні на що інше уваги не вистачає.