Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля, стр. 33

Першим бажання Івася було кинутися на допомогу. Але він стримався й правильно зробив. Бо за мить зрозумів, що стогне дівчина не від хвороби чи болю. Це був стогін задоволення, якогось тваринного щастя. Раптом вона загарчала й покотилася по траві — спочатку в бік лісу, потім назад, до хати. Здавалося, кожним клаптиком тіла Люба намагається притиснутися до землі. Вона вже не здригалась, а колотилася, ніби в пропасниці. Далі завмерла на спині й вигнулася, мов лоза — тільки п’яти й потилиця торкалися землі. А потім упала спиною на траву й тут же підхопилася.

І це вже була не Люба. Точніше, не та Люба, яку досі знав Івась. Одяг був брудний, волосся стояло дибки. У хлопчика навіть склалося враження, що воно ворушиться, мов черва.

Дівчина нахилилася, піднесла обидві руки до невеличкої ямки й знову загарчала, немов вовкулака.

Й Івась побачив, як просто на його очах ямка затяглася густою травою і зникла.

Він раптом зрозумів, що йому нагадувало Любине помешкання, коли він зазирав до нього у віконце, — хатину баби Яги, де він колись так і не зміг виспатися.

Всесвітнє тяжіння

Леля не змогла розповісти Лисому й Васильку, що їй пропонувала Русалка. Тільки про Чату розказала.

— Хто він такий? — спитав Лисий.

— Не знаю. Він чатує, — відповіла дівчинка.

Лисий уважно на неї подивився й сказав:

— Ясно.

— Що мені сказали, те я тобі й розповідаю, — образилася Леля.

— Та годі вам уже, — втрутився Василько. — Краще подумайте, що робити.

— І швидше, бо мені тут дуже не подобається, — додав свою думку Глина.

— Якщо це Чата, який чатує, — сказав Лисий, — треба його обдурити. Іншої ради немає.

— Як ми можемо обдурити того, кого ми не знаємо, про кого не маємо ніякого уявлення? — здивувалася Леля.

— А що ти пропонуєш? — із останніх сил стримуючись, спитав Лисий.

Леля не відповіла. Вона відвернулася обличчям до кручі й дивилася на повалену сосну, яка привела їх сюди, в цей глухий кут, із якого немає виходу. Дівчинка й до того відчувала, як Лисий починає на неї дратуватись. А коли він дратується, то й сам стає нестерпний.

— Чому ж ти мовчиш? — не вгавав її друг. — Може, розкажеш нам, який він? Звідки нападає? Який завбільшки? Він падає на голову чи затягує під землю? Де він чатує? Ти півгодини тут розмовляла — що ти з’ясувала? Що Чата чатує, і що ніхто повз нього не пройде? Чи ти вважаєш, що нам можна розповідати тільки те, що ти хочеш?

Він мав рацію, безперечно, але й на її боці була правда. І ще невідомо, чия правда більша. Леля озирнулася й подивилася йому в очі.

— Так, я вважаю, що можу розповідати тільки те, що хочу. І ніхто мене не змусить розповідати те, чого я не хочу. Зрозумів?

Лисий не відповідав. Їхні погляди схрестилися й кресали іскри. Глина сів на пісок і заскиглив:

— Будь ласка, перестаньте, я більше не буду!

Але вони не переставали. І Глина сказав:

— Добре, буду!

Однак і це не допомогло.

Василько навіть не намагався втрутитися чи замирити їх. По-перше, він не знав, як, а по-друге, відчував, що ніякі слова тут не допоможуть — немає таких слів. До того ж просто боявся — йому здавалося, що будь-яке слово чи дія можуть викликати таку бурю, якої вже ніхто й ніколи не вгамує.

«На неї ні в чому не можна покладатися, — думав Лисий, не відводячи погляду від Лелиних очей. — їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше. Чи вона не розуміє, що вони втрапили в страшну небезпеку? І все через неї. Через неї! Вона в усьому винна! Ні щоб вибачитися й розповісти все, що їй сказала русалка! Тепер навмисне мовчатиме, щоб він її попросив. Не діждешся!»

Люто втупившись Лисому в очі, Леля думала про те, який же він самовпевнений бовдур. Тільки він один знає, що робити, як і коли правильно, а як і коли — ні. Сам би пішов і поговорив із русалкою. Він же просто не уявляє, в якій вони небезпеці! Тут треба бігти додому, там Марічка, якій також загрожує небезпека. А він стоїть і мовчить, і слова не скаже. Тільки вона одна повинна за всіх думати, шукати вихід.

Почало різати в очах — хіба ж можна так довго дивитися, не кліпаючи. Не вистачало ще, щоб сльози потекли, щоб він подумав, що вона плаче!

Глина ліг на пісок і вже мовчав, зіщулившись, відчуваючи, що зараз відбудеться щось страшне.

І справді — не змовляючись, але одночасно Леля і Лисий кинулися одне одному назустріч. Леля обхопила його за шию, збивши з голови бриля, що покотився по піску й завмер біля самісінької води.

Глина підхопився, у два стрибки підлетів до нього, затиснув у зубах і високо підстрибнув, намагаючись начепити бриль на лису голову. Такого нападу Леля і Лисий не чекали, вони втратили рівновагу й повалилися на землю. Пес боляче товк їх ногами, крутив хвостом і злизував Лелині сльози.

— Ну от, соплі почалися, — невдоволено буркнув Василько. — Вставайте вже. Нас Чата чекає.

На все те з води дивилися дві русалки. Вони перезирнулися, стенули плечима і зникли під водою. Нічого не зрозуміли.

Як урятувати повішеного?

Тепер усе ставало зрозуміло. Потайний підкоп під хатою зробив Пластун, а замаскувала його Люба. У них змова. Все стало на свої місця. Якщо раніше Івась іще міг сумніватися, припускати, що він помилився, то від цієї миті всі сумніви зникли.

Хоча лишалося ще багато незрозумілого. Якщо Пластун сьогодні знову лазив до них у комору, то як йому вдалося уникнути пастки, наготованої Петрусем? До чого тут кури? Де в цей час була Марічка? А головне — де вона зараз?

Покінчивши з ямками, Люба полегшено зітхнула, як людина, що добре виконала якусь справу, швидко озирнулась (Івась ледве встиг сховатися) і сіла на траву, обличчям до сонця. Тепер це була вже вдоволена кішка, що нікуди не поспішає, гріється на сонечку й мружиться від задоволення. Люба відпочивала. Дівчина не збиралася йти з подвір’я. Як же вибратися Івасеві?

Раптом вона підхопилася на ноги й пішла навколо хати — до дверей. Івась вибіг із-за рогу, підбіг до вікна і встиг побачити, як відчиняються двері. Хлопчик відсахнувся, щоб Люба, ввійшовши, його не помітила. Що вона робила в хаті, він не знав. Тільки коли рипнули двері, визирнув знову — і знову встиг помітити дівчину в протилежному вікні. Вона поверталася. Івасик знову забіг за ріг.

Швидким кроком Люба пройшла до схованих ямок. Вона впізнавала їх, попри те, що тепер їх розгледіти було неможливо. В кожну ямку Люба щось кидала, беручи правою рукою з подолу спідниці, лівою вона тримала поділ перед собою — Івась не міг розгледіти, що саме дівчина кидає в ямки, бо вона стояла до нього спиною. Закінчивши, Люба обтрусила поділ, пильно роззирнулася й пішла навколо хати. Втім, цього разу всередину вона не зайшла, а попростувала до хвіртки.

Шлях був вільний. Перечекавши кілька хвилин, Івась обережно вийшов зі схованки й наблизився до того місця, де, як він запам’ятав, була перша ямка. Сів навпочіпки, підніс руку до трави, що зовсім-зовсім була схожа на справжню, і тут же зі страхом відсмикнув руку. А що як там гадюка?

Івась подивився навколо, помітив невеличкий ціпок, поворушив ним у ямці. Ціпок щось намацав, але то не було чимось живим. Хлопчик обережно запустив усередину руку. І його тут же охопив нестерпний жах. Він заплющив очі, зціпив зуби й змусив себе не висмикнути руку з оманливої трави. Ще просунув її вперед і тут же наштовхнувся на щось дуже гостре. Івась добряче поколов пальці, поки збагнув, як ту колючку витягти.

Це виявився дерев’яний їжак — власне, їжаченя, якщо за розміром. От тільки довжелезні тернові колючки, з яких його було зліплено, зовсім не нагадували їжакові. Страшно подумати про того, хто ступив би сюди ногою. Літні личаки чи й навіть черевики на тонкій підошві таке їжаченя простромило б одразу. Тепер зрозуміло, що Люба обіцяла приготувати для тих, хто прийде сюди. Він уважно придивився до слідів на землі. Ясно було й те, як Люба безпомильно впізнавала свої приховані пастки. Біля них трава була прим’ята її ногами. Незабаром трава підніметься, й слідів не лишиться. Але час іще є. Ну що ж…