Волонтер, стр. 44

Але Мела не хотіла залишати свою подругу — панянку Йоанну. Тієї ж ночі вона пробралася до світлиці, де безжурно спала Йоанна, без довгих розмов запхала їй до рота ганчірку, міцно зв’язала, перекинула через сідло й погнала до Дівоч-гори… Так вони стали сестрами — вершницями воїтельки Власти…

…Для Інгули вони знайшли місце біля ріки, трохи нижче запруди. Навколо густо коливався очерет, над яким, незважаючи на спеку, аж дзвеніло від гнусу. До того ж неподалік маленьким горбком темнів мурашник. Здавалося, що він рухається. Йоанна поставила глек із старим, давно вже затверділим медом, який знайшла в хаті мельника, зачерпнула в нього води, побовтала й загадково посміхнулася. Потім поворушила канчуком мурашник. Мела тим часом підійшла до кострубатого стовбура висохлого дерева. Легко здерла шматок кори, відкинула вбік і кивнула головою.

Зв’язана Інгула лежала на колючій траві, мовчки спостерігаючи за їх діями.

— Ех, запізно Ядвіга нам її віддала — уже незабаром спека спаде, — пробурмотіла Мела, скоса споглядаючи на нерухому полонянку.

— Нічого, зате комарів побільшає, та й мурахам однаково — день чи ніч, аби солоденьке було, — заспокійливо, ніжним і майже ласкавим голосом промовила Йоанна.

Інгула засмикалась, марно намагаючись позбавитись пут, але, побачивши на собі глумливі погляди своїх колишніх сестер-воїтельок, стиснула зуби й завмерла.

— Ну що, Йоанно, готова їжа для мурашок? — запитала Мела.

— Так, сестричко, можна починати, — задоволено кивнула Йоанна.

Вони підхопили полонянку, підтягнули її до дерева та заходилися прив’язувати до сухого стовбура.

— Тихо!.. — Постать Мели раптом напружилася, в очах блимнув насторожений вогник.

Йоанна здивовано подивилася на неї. А Мела тицьнула рукою в бік лісу, який зеленів на пагорбі за річкою. Над деревами повільно крутилися кільця сизого диму.

— Ну і що? — байдуже майнула рукою Йоанна. — Хіба ти думаєш, що переслідувачі будуть так відверто себе виказувати? Та то якісь дітлахи собі в лісі гриби печуть.

— Може й дітлахи… У будь-якому разі Ядвіга наказала об’їхати цей лісок… Я перевірю…

…Під пагорбом Мела зіскочила з коня, натягнула тятиву на лук і, зігнувшись, мов ящірка, прослизнула поміж дерев у напрямі диму. Йти довго не довелося — хвилин за п’ять вона вже вибралася на край невеликого мілкого яру. На дні його диміла ватра, біля якої сидів чоловік. Його обличчя прикривав чорний каптур, у променях сонця поблискувала кольчуга. Чоловік сидів, спираючись на довгий меч. Неподалік темнів силует коня.

Мела висмикнула стрілу з сагайдака й поклала на тятиву. Вона ніколи не хибила в стрільбі. І на цей раз не схибила. Стріла глухо вдарила прямо у середину каптура. Воїн без звуку завалився на бік. Мела обережно поклала лук, витягла свій кинджал і почала повільно спускатись до вбитого. Було дуже тихо. Під ногами хрумтіло листя — майже прозоре, ламке — ще з минулої осені. Воїтелька підійшла до вбитого, загрузнувши до кісточок у купі листя, торкнула рукою плеча. Від доторку його голова, вискочивши з під-каптура, покотилась по землі. Але це була не голова — сухий білий череп, з лоба якого стирчала стріла. Мела підхопилась, виставивши поперед себе кинджал. Під ногами блискавкою крутнулась змія. Дівчина спробувала стрибнути, але не встигла. Змія виявилася мотузкою із зашморгом, майстерно прихованою в купі листя перед вогнищем. Зашморг миттєво затягнувся на ногах Мели, смикнув її, і воїтелька усім тілом гепнулась на землю, на якусь мить втративши свідомість від удару. А коли прийшла до тями, намагаючись хоч голіруч відбиватися від нападників, було вже запізно. Хтось невідомий вже сидів у неї на спині, заламуючи руки і стягуючи їх мотузкою… Мела, випльовуючи з рота сухе листя, закричала, попереджаючи сестер… Ось тільки дерев’яний кляп, роздираючи їй губи, встромився до рота, надійно затискаючи крик…

Даміан здивовано дивився на вправні рухи отця Бергуса, який вміло в’язав татуйовану воїтельку.

Сам він сидів неподалік, вважаючи цю справу далеко не гідною лицарської звитяги… Утім, жодна допомога й не була потрібна святому отцю. Не минуло і хвилини, як Мела, затято гризучи кляп, крутилася по галявині, люто зиркаючи навколо. Руки і щиколотки її стягувала мотузка, голову із сплутаним чорним волоссям оповивав зашморг, який закручувався ще й навколо заломлених зв’язаних рук та підтягував її скручені стопи до долонь.

— Звідки така вправність, отче? — напівжартома і з певною долею зневажливості запитав лицар.

— Та так, нічого особливого, — посміхнувся трохи втомлено отець Бергус, — ну, побував деякий час у раданитів. Але то так — дурниці… Одна справа дурних м’якотілих селючок в’язати, а інша — ось таких — запеклих та норовистих…

Він тицьнув чоботом попід ребра Мели та швиденько поліз по схилу на край яру.

— Другу спокійно візьмемо, а третю…. На третю ти знов згодишся, пане лицарю…

Даміан відчув у його словах зневагу. Йому із самого початку не подобалася оця дурна виправа. А зараз не сподобалася ще більше.

— Я зараз обережненько проберуся до річки, а ти закинь нашу дівчинку на коня та підвези її ближче, — отець Бергус задоволено потер долонями: судячи з усього, лови йому подобалися. Він пожвавішав, в очах заблимали веселі й божевільні іскорки… Так, непростим був цей отець Бергус…

— Ех, давно я нічого солоденького не їла, — Йоанна облизала свої пальці й уважно подивилася на них, простягнувши долоні до сонця. Її очі засвітилися такою дитячою радістю, коли між пальцями бурштиново спалахнули крапельки меду, що Інгула навіть на мить подумала, що все це їй сниться.

Але, на жаль, це був не сон. Вона стояла, міцно прикручена мотузками до дерева. Залишки його сухої кори гостро впивалися у спину. Йоанна, безжурно й наївно дивлячись їй прямо в очі, м’яко провела долонями вздовж оголеного тіла полонянки. Інгула відчула на своєму тілі в’язку мазь. Посміхаючись, Йоанна змастила тіло зв’язаної дівчини медовим розчином, розлила залишки по землі до мурашника й сіла навпроти, поклавши своє гарненьке, майже дитяче обличчя на схрещені на колінах руки.

— Ой, вибач, сестричко, я зовсім забула! — раптом підскочила вона, підбігла до полонянки й декілька разів дряпнула її гострими нігтиками по майже загоєних подряпинах.

Інгула тихо заскиглила. Над нею вже густо роїлися ґедзі, і вона відчувала, як перші мурахи-розвідники повзуть по її стопах.

Йоанна, засміялася, закривши рота долонями і знову всілася навпроти своєї колишньої подруги.

— Так добре, — безжурно промуркотіла вона, хоча її дихання прискорилося, а зіниці трохи розширилися.

Вона не затикала рота Інгули, сподіваючись насолодитися її стогонами. Але та тільки скрипіла зубами, намагаючись придушити звуки розпачу, безсилля й болю… Йоанна сиділа навпроти неї, жадібно ловлячи будь-яку зміну на обличчі катованої. Раптом вона помітила в карих очах Інгули якийсь злорадісний вираз. Озирнулась — прямо над нею стояв високий чоловік в обдертому чернечому балахоні. Воїтелька кинулась до зброї, яку необережно поклала поруч, але не встигла. Чернець тяжко підім’яв її під себе… У розчахнутий для крику рот Йоанни врізався зашморг, болісно відтягуючи її голову, і за кілька митей пута жорстко та надійно затягнулися на її руках і ногах…

4. Ядвіга, Інгула, отець Бергус і рицар Даміан

…Коли Даміан спустився до галявини, ведучи в поводі трьох коней, на одному з котрих лежала зв’язана Мела, отець Бергус обережно визирав, заховавшись за кущами, на млин. На полонянок він не звертав жодної уваги. Йоанна, гризучи дерев’яний кляп, марно намагалась хоч трохи поворушитись, Інгула похмуро спостерігала за цим дійством. Іноді її обличчя кривилося — мурахи вже проторили шлях до її безпорадного тіла…

— Тихо… — приклав палець до рота священик, — залишилося останню схопити…

— А оця хто така? — кивнув на Інгулу лицар Даміан.