Волонтер, стр. 15

— Врятуй їх, врятуй нас, тепер ти можеш! — задихаючись, шепотіла вона.

Я відвів руки Ольги і, хитаючись, підійшов до стіни, біля якої валявся пензель і чаша із залишками крові.

Підняв пензель, відчуваючи за спиною погляди найближчих для мене людей, і застиг.

— Ми доберемося до України, пане осавуле? — почув стогін Багуляка, що задихався.

Я зціпив зуби. Раптом десь у свідомості ніжно задзвеніла одна невимовно сумна, давно забута мелодія, і в цій мелодії м’яко віяв вітер, стелилася ковила й самотня верба гнулася над білою хатою, біля якої чекала мене стара мама…

…Я ще раз опустив пензель у чашу й доторкнувся до риски ієрогліфа, яку мав продовжити.

…За стінами печери чулося наростаюче виття…

Харбін, зима, 1936 рік

На цьому рукопис обривався. Наступні кілька аркушів були безнадійно зіпсовані. Доктор Гоголь глянув у вікно — холодний світанок поступово стирав зачарування нічних вулиць. Він згорнув зошит і відклав його на стос європейських газет, що майоріли тривожними заголовками. Знизу доносилися звуки танго — банкет підходив до свого неспокійного завершення. Доктор Гоголь знову глянув у вікно. На мить йому здалося, що вдалині, за дахами будинків, мелькнула чорна тінь, залишивши тривожний слід, окреслений гострим крилом.

ЧАСТИНА II

Два китайські медальйони

Прага, травень, 1945 рік

1

Медальйон з драконом

Уранці 9 травня 1945 року авангардні танкові частини Першого Українського фронту ввійшли до Праги. Місто горіло. Останні німецькі загони генерала Тусена та залишки гарнізону, виконуючи умову з Чеською Національною Радою, уже покинули охоплену повстанням Прагу. Але в місті не вщухала безперервна стрілянина — десь відчайдушно відбивалися оточені рештки загонів Вермахту, десь чехи розстрілювали військовополонених та мешканців районів, населених німцями.

Танки генерала Рибалки на мить завмерли перед містом. Тяжкі сталеві колони нагадували лапи гігантського тигра, що застиг перед стрибком. Як би азартно не рвалися вперед машини наступаючої армії, яким би не був дух війська, що вже приміряло на себе лаври переможця, яким би не виглядало безборонним місто перед ворожими лавами — завжди знайдеться та невловима мить, коли потік зупиняється, щоб із новою силою впасти на голови приречених на поразку. Одна-єдина мить, та можливо саме в ній існує вічність і нездоланна прірва між життям і смертю, між перемогою та поразкою, між минулим і майбутнім. Щаслива та людина, яка може сховатися в цій вічності, але чи є такі люди? У цю мить завмирають серця й подихи сотень тисяч: і тих, які стоять перед містом, і тих, хто дивиться через амбразуру оточеної цитаделі. І ця мить з’явилася, коли перше військо вирушило на штурм першої твердині…

— Байдаче, підеш зі своїми попереду батальйону через Влтаву в центр міста, по карті зорієнтуєшся, — майор Черепахін витер спітніле чоло й суворо, як і належить командирові, якому задарма світить черговий орден, подивився на лейтенанта Івана Байдака. А тут ще невеличка примітка в особовій справі лейтенанта: «Був на окупованій території». Старший лейтенант мовчки порожніми очима дивився на батальйонного. Ніколи не міг побачити майор у цих очах ні покірливого самоприниження, ні бажання вислужитися заради командирської поблажливої посмішки. Ховалося десь у глибині лейтенантського погляду щось таке, від чого в майора іноді мороз йшов поза шкірою. І це завжди дратувало його і, до речі, кожного разу позначалося на кількості стягнень Байдака, хоча кращого розвідника в усій дивізії не було. Тому комбат ще раз згадав суворе попередження комдива: «Дивися, Григоровичу, там, у секторі твоєї дивізії банк буде. Якщо не буде належного контролю до підходу смершевців, буде тобі білка, буде і свисток, на х…»

Що стояло за цією обіцянкою, майор занадто добре розумів, тому так суворо дивився на цього клятого лейтенанта Байдака.

— Значить так, старший лейтенанте, проведеш розвідку місцевості, у центрі, ось тут, — майор тицьнув пальцем у червоне коло на карті, — тут якийсь чеський банк, візьмеш під охорону, залишатися там до особливих розпоряджень, потім мають підійти смершевці, вони в тебе банк приймуть, але дивися… — Черепахін багатозначно похитав головою. — Ти й так у мене наувазі. Завдання у тебе є, так що у дрібні сутички бажано не вплутуватись. Зв’язок підтримувати регулярно.

— Дозвольте виконувати? — підкреслено офіційно виструнчився й козирнув Байдак, але вираз його очей не змінився.

Майор мовчки кивнув і довго дивився в спину лейтенантові.

Байдак стояв біля бронемашини, курив цигарку й розглядав Прагу. Над містом сірів травневий ранок. Старший лейтенант думав про безліч армій, які ось так, як і їхня, зупинялися перед чехословацькою столицею. Він думав також про те, що кожне місто має свої таємниці, але Прага зберігала їх аж надто багато. Старовинне місто немов зачарувало його. Воно притягувало до себе й відштовхувало водночас…

Залишалося кілька хвилин до початку наступу. Розвідники мовчки перевіряли зброю, час від часу кидаючи запитальні погляди на лейтенанта. Але Байдак мовчав. Солдати вже вмостилися на борту «Скаута», коли він уважно подивився на недопалок, кинув його на землю, проводжаючи поглядом тоненький струмінь диму, і стрибнув у кабіну. Шофер, колишній штрафбатівець, подивився на лейтенанта.

— Куди ідемо, командире? — запитав він.

— У Прагу, — коротко відповів Байдак.

За кілька годин «Скаут» розвідників торохкотів розбитими празькими вулицями. Лейтенант сидів біля шофера, тримаючи автомат на колінах, пихкав «Біломором» і уважно вдивлявся в почорнілі від згарищ остови розбитих будинків. Ситуація на вулицях особливого занепокоєння в Байдака не викликала, наскільки було відомо, великі бої в місті вже закінчилися, німці уклали з чехословаками договір про безперешкодний вихід з міста й вирушили здаватися американцям, чехи святкують перемогу, радянські танки добивають оточених німців, які не встигли відступити. Більша частина власовців, солдатів першої дивізії генерала Буняченка, яка входила до складу РОА, похмуро тягнулася колонами здаватися радянським військам, що вже наступали.

Інколи назустріч машині розвідників траплялися загони озброєних чехів, які привітно махали руками. Одного разу прямо перед машиною, потрощивши будинок, тяжко виповз танк Т-34. Ствол його загрозливо розвернувся й палахнув пострілом уздовж вулиці. Шофер «Скаута», матюкаючись, об’їхав танк і погнав далі.

Байдак витягнув карту із планшетки і спробував визначити напрям, де мав знаходитися банк. Раптом машина загальмувала. Байдак побачив, що на дорозі попереду навалена велика груда каміння — рештки розваленого будинку. Серед нього вовтузилося півтора десятка озброєних людей у цивільному, безладно стріляючи в будинок навпроти. З вікна час від часу хтось відстрілювався.

Байдак висунув голову з вікна машини і крикнув кулеметнику на борту, який вже розвертав на турелі кулемет:

— Василю, дай пару черг по тому вікні, — потім повернувся до шофера. — Спробуй наліво, Михайловичу, може, дворами проскочимо.

Шофер кивнув і закрутив баранку, зверху тяжко заторохкотів кулемет. «Скаут» затрясся, перевалюючись через уламки цегли й розбиті балки. Невдовзі машина вже крутилася вузькими вуличками, уперто вибираючись до площі, на якій мав бути банк.

Лейтенант ще деякий час намагався розібратися в карті, потім тицьнув її шоферу:

— Розбирайся сам, сержанте, тільки дуже не плутай.

Через десяток хвилин машина виїхала у стару частину міста. Здавалося, час заблукав і застиг серед цих старовинних будинків, і машина просто безцільно кружляє залами велетенського музею.