Без козиря (збірка), стр. 77
Але поручикові очі дивилися просто в блакитне небо, а він похапливо говорив далі:
— Я знаю, інгредієнт… четвертої степені з мечами і бантом… Мамо, ой мамо, ой, боляче… Вогонь!..
Свир перезирнувся з піхотним солдатом і, клацнувши на зубах зелену галузку, шпурнув її на землю. А очі Туманова знову заплющились, і замість слів уже виривався тільки тихий стогін.
Тим часом сонце продерлося крізь зелене шатро і, пустуючи, заплуталося в рудому волоссі його неголеного обличчя, від чого стала примітною на круглому підборідді під волосом маленька ямочка. В ній нервово бігала тінь і робила його обличчя подібним до обличчя переляканої дитини.
Забачта все ще навколішках стояв біля Туманова. Від останніх його слів очі йому затуманилися. Він зірвався на ноги і, кусаючи чорні губи, широким кроком пішов до перев'язочного пункту, що вже білів наметами між деревами.
Під ногами по траві, мов світлячки, бігали сонячні зайчики, а вгорі, над головою, будячи юний день, співали свою стальну пісню артилерійські снаряди.
Харків, 1926
ГОЛУБІ ЕШЕЛОНИ
Повість
1
Військо Директорії, гнане Червоною армією, відступало на захід. На станцію Знам'янку поранені прибували вже просто з бою, а станція все ще була забита ешелонами з амуніцією і людьми.
Від страху бути захопленими серед козаків почала зростати тривога. А до всього того по вагонах поповзла ще чутка, що курінний отаман хотів зрадити і його вже заарештував начальник штабу, а ще через якусь годину казали навпаки — зрадити хотів начальник штабу, і його заарештував курінний.
Тривогу посилила стрілянина, яка почалася за станцією і хутко перекинулась між ешелони. Хто стріляє і чому, не можна було допитатися. Єдине, про що говорили з певністю, це що отаман Григор'єв, який не визнавав над собою ніякої влади, наступає зі своїми головорізами на Знам'янку з півдня.
Чутку про Григор'єва приніс на станцію розхристаний козак із загону «Запорозька Січ», що на нього натрапив Григор'єв.
Січовий отаман Божко воював, гостро додержуючись стародавніх звичаїв запорозьких, і тому, коли в «Січі» знявся галас, що якийсь ворог наступає, отаман Божко, задравши голову так, ніби від цього йому стало все видно навкруги, запитав:
— А звідкіля?
— З ногайських степів, батьку отамане, — відказали йому. — Куди накажеш телефон волокти?
Божко с сановитістю, гідною самого гетьмана, закопилив губу й сказав:
— Спрашуєш! На чортового батька здалися мені ваші телефони? Запорожці ніколи їх не знали, а самих турків побивали. Ось мій телефон! — і затряс булавою, пограбованою в музеї.
Заткнувши її за червоний пояс, він подерся на занесену снігом клуню.
— Оце по-запорозькому буде. Де той ворог?
— Батьку отамане, — кричать йому знизу, — григор'євці вже он на тому кутку.
— А чому ж я не бачу їх, басурманів?
— Вони вже ось на вулиці!
— Уже! Дивись, кляті яничари, і розійтися не дали. Гукай на хлопців, щоб мені на Бендери скакали!
Розхристаний козак не знайшов шляху на Бендери, а зчинив паніку на станції Знам'янці, де вже заходила морозяна ніч.
Єдиний тепер шлях, по якому можна було ще відступати, залишився на захід.
Але за хвилину вже й ця можливість повисла на волоску: стало відомо, що в містечку Смілі Одеський полк оголосив себе червоним і вже рушив, щоб перетяти блакитним залізницю.
Після цього стрілянина знялась уже на всій території станції, і темні ешелони заворушились, заповзали, мов клубок порушеної черви.
Двоє козаків із артилерійського дивізіону з розгону скочили на паровоз, стрельнули під кожним вухом машиністові, і ешелон із гарматами, чмихаючи димом, теж зірвався й поповз на захід.
В останню хвилину до класного вагона підійшла молода пані в білій пуховій шапочці, з двома чемоданами в руках і розгублено озирнулась навколо. Кароокий козак у ватянці допоміг вкинути її чемодан в тамбур, а сам уже на ходу вскочив у теплушку.
Вгинаючись під вагою ящиків, кілька захеканих козаків намагалися нагнати ешелон, а за ними, спотикаючись об рейки, біг одягнений у бекешу старшина.
На поручнях класного вагона гроном висіли козаки і вигуками та свистом заохочували піший хвіст:
— Ну, ну, піддай пару, хлопці, піддай…
— Наші сіли. Маладці!
— А бекеша ще чухрає!
— Ляпнув!
Дама з чемоданами устигла вже побувати у вагоні і вийшла в тамбур ще більш збентежена. В руці вона тримала залізничний квиток.
— Панове, пропустіть, — заволала вона до козаків, які забили прохід. — Бога ради, я не на той потяг сіла. Боже, ніч уже… Скиньте чемодани!
— А то, може, ваш чоловік чухрав навздогінки? Шустрий! — іронізували козаки, не зрушуючи з місця.
Дама нічого не відказала і намагалася протиснутися до виходу:
— Пропустіть, прошу вас… Я ще зіскочу…
Із дверей вагона вийшов ставний командир у полушубку й сивій шапці і застережливо простяг руку.
— Уб'єтесь! Що ви, пані, це не про дам такі речі, — проказав він з докором.
— Дорогий пане… — На френчі під полушубком вона побачила командирські відзнаки й певно додала: — Пане полковнику, зупиніть потяг, я встану… я спішу до мами… А тепер куди я заїду?
— Пробачте, пані, звідси потяги тепер ідуть тільки на захід.
— Але я ще зможу стрибнути.
— Тільки сісти вже не зможете. А коли це біг за поїздом ваш чоловік, так він, напевно, сів у якийсь задній вагон.
Козаки, знаючи вдачу свого командира, лукаво піддакнули:
— Сів, будьте певні!
— У мене мама присмертна, — сказала дама, не вслухаючись в слова козаків.
— Так ми вас і підвеземо, — казав командир співчутливо. — Для такої люблячої дочки можна зробити виняток і в військовому ешелоні. Заходьте. — Взявши обережно за лікоть, він завів її до коридора.
При світлі ліхтаря полковник міг краще роздивитися випадкового пасажира. Це була молода й струнка жінка, не більше тридцяти років. На її довгих віях горіли, мов роса на сонці, сльози.
Полковник мимохіть потягся до своїх чорних вусів, закручених у кільця, але говорив і далі, як уважний батько:
— Заспокойтеся, пані, заспокойтесь. У нас теж буде вам непогано.
Але дама не переставала м'яти мокру хусточку і поривалася до виходу:
— Коли б ви захотіли…
— Я й хочу, щоб і ви, і ми не потрапили до рук головорізів Григор'єва. Прошу в купе!
Але в коридор хутко ввійшов ще один командир. Шапка із султаном над горбатим носом і смугляве обличчя, бешмет, стягнутий кованим ремінцем, за яким стирчав дамський браунінг, жовті краги над гетрами робили його схожим на героя-полюбовника з якоїсь оперети. Враження це підсилював ще стек із срібною кінською головою. Полковник розмовляв російською мовою і тільки іноді з усмішкою домішував, як примусовий асортимент, одно-двоє українських слів, але старшина зі стеком звернувся до полковника по-українському, карбуючи кожне слово:
— Пане Забачта, вам відомо, що за безчинства творяться в нашому дивізіоні?
— Пане Лец-Отаманів, чим ви схвильовані? — проговорив полковник, примружуючи й до нього, як до пані, свої очі.
— Я не тільки схвильований, я — обурений, пане полковнику! Хто дозволив козакам захопити чужих аж три вагони?
— Мабуть, хтось старший за вас, пане сотнику.
Сотник роздратовано цьвохнув себе стеком по крагах:
— Заради чого зчинили бучу на всю Знам'янку? Ну, нехай сало, а календарі на 1919 рік? Цілий вагон! Або граблі. На біса нам це барахло, щоб тільки дратувати населення? Якщо вам байдуже, то не байдуже нам. — Останнє слово він вимовив з притиском. — Треба ж бути хоч трохи дипломатом.
Полковник Забачта був старшим над Лец-Отамановим, але під його гострим поглядом навіть знітився, хоч кожна рисочка його випещеного обличчя говорила про байдужість до уболівання Лец-Отаманова. Нарешті полковник криво посміхнувся і проговорив уже до пані, що стояла, притиснувшись до стінки: