Без козиря (збірка), стр. 29
Купка гайдамаків готувалася до чогось веселого і збуджено бігала від вогню до ґанку. Потім із приміщення почали виносити якісь папери й кидати їх у вогонь. Дим над язиками полум'я підносився вище, за ним, як білі голуби, злітали клаптики паперу. На вогонь з різних кінців почали стягатися поодинокі глядачі. У відблисках червоного полум'я чорні постаті робітників скидалися на грізні символічні фігури, вилиті з чавуну.
— Папери палять!
— Таке, як криси, збираються тікати.
Повз них хутко пройшли до шахти Максим Мостовий і Гнат Убогий. Від Гордієвої землянки підтюпцем біг Семен Сухий.
— Ви не знаєте, де подівся Байда? — спитав він захекавшись.
— Нема дома? Мабуть, десь ховається. А хіба що?
— Шукайте його! Нехай негайно на шахту йде… Та щоб хлопці із самоохорони збирались. І ви всі збирайтесь. — І він побіг наздоганяти Мостового.
Кіт-Котенко стояв на ґанку зі скам'янілим обличчям і маленькими очицями очманіло дивився на вогнище. В цю хвилину він переживав, мабуть, почуття найвищої сили за весь час своєї служби у державній варті. Перед ним палала праця довгих ночей робітників професійної спілки «Горнотруд». Захотів — і знищив профспілку. Він ще добереться й до більшовиків. Він виведе будь-яку крамолу!
Кіт-Котенко ширше розставив ноги. Вартової залоги — тільки п'ятнадцять гайдамаків, а проти них сотні. Він розумів, що шахтарські руки розірвали б його на маленькі шматочки і підсмажували б на цім вогні, коли б у нього здригнувся хоч один м'яз на обличчі. Кіт-Котенко ще твердіше впирався ногами і ще міцніше зціплював свої щелепи. Ні, тепер він покаже, на що здатна ще державна варта. Не сьогодні-завтра він примусить тремтіти всю шахту, цілий повіт.
Він так захопився своїми майбутніми планами, що не звернув навіть уваги, коли навколо вогню зібрався натовп.
Враз розлігся переривчастий гудок. Його гудіння змусило здригнутися не тільки шахтарів, а й Кота-Котенка. Він уперше чув, щоб цей мелодійний звук заголосив ураз так тривожно.
Натовп розтривоженим мурашником заметушився по майданчику, потім, ніби підхоплений протягом вітру, полинув на гудок до шахти.
Три пункти
Гордій Байда, опинившись у свого кума, за годину вже мав докладні відомості з дому. Варта, нічого не знайшовши, розлютована пішла потім до рудничного комітету. Ніякої засідки ніби не було видно, а Ілька, як він і гадав, доки не з'явиться батько, варта взяла заложником. Гордій Байда захвилювався:
— Я піду; чого мені боятися, раз нічого не знайшли.
Але Сидір, старий робітник, цілком резонно порадив нікуди не рипатися до ранку.
— А там видніше буде.
— Хлопця ж можуть понівечити.
— Нехай звикає. Уже недовго, кажуть.
— Вони все на телеграму чекають, а мені вже здається, що то тільки одна вигадка. Навмисне, щоб робітники не спробували самі збунтуватися.
— Треба знати, коли жати, Гордію.
— Важко ждать, як нічого не видать!
До самого ранку вони вже не спали, і гудок застав їх за сніданням. Він шматував нічну тишу якось особливо тривожно. Вони обережно, ніби щоб не сполохати уже поміченого злодія, повернули ложки до миски, зцідили назад юшку і тільки після цього втупились очима один в одного.
Першим у вікно визирнув Сидір і помітив рожеві відблиски на стінах сусідньої хати.
— Горить щось! — Він похапцем почав одягатись. Гордій Байда й собі схопився за шапку.
— Ти краще посидь у хаті, — зупинив його Сидір. — Я, коли що, прибіжу.
Гудок все ще стогнав і стогнав так, як і минулої зими, коли підіймав людей на повстання. Не знаючи, що діється в нього дома, де горить, що горить і чому так тривожно кличе всіх гудок, Гордій Байда, залишившись сам у хаті, бо слідом за господарем вискочила і його молодиця, не знаходив собі місця. Нарешті наважився і визирнув за двері. Туманний ранок усе ще кутав землю в сіре хутро. Червоні відблиски на стінах уже погасли, а гудок все ще не переставав скликати людей до шахти. «Яка ж це пожежа! Це, брат, не пожежа…» — подумав Байда про себе. Далі він не міг уже сидіти в хаті, причинив за собою двері й в одному піджачку та в чунях на босу ногу просто по вулиці побіг до шахти.
На подвір'ї шахти стояв збуджений, тривожний гомін. Зграйки вогників, схожих на зірки, відбиті в застиглій воді озера, коливались на дні чорного двору. Один по одному вони котилися під естакаду і збивались у ясне сузір'я. На самій естакаді теж миготіли й коливалися жовті вогники. Під електричним ліхтарем Гордій Байда побачив Семена Сухого, Василя Моренка, Гната Убогого і Власова, вперше без гармонії. Вони поспішно про щось радились. Навколо штовхалися шахтарі і задерикувато позирали вниз, до паровичні, де бігав роздратований, у розхристанім кожушку Ігор Болеславович і переляканий штейгер Варивода. Надибавши вартового, інженер схопив його за комір і затряс з такою силою, що у того злетіла з голови, мов червива слива, його сива шапка. Облишивши вартового, він знову загримав кулаками в зачинені двері паровичні. Отетерілий вартовий стояв, ніби чимсь подавившись, і злякано лупав очима. Із надшахтної будівлі вискочив розхристаний технік Сивокіз. Він поспішно щось доповів інженерові, розпачливо зирнув на тугу щіточку білої пари, що все ще вихоплювалась із свистка і тривожно голосила, і знову зник у будівлі.
— Гордію, де ти ходиш? — Семен Сухий смикнув Байду за рукав. — Збирай самоохорону! Револьвери роздав?
— Ще!
— Біжи зараз же! Мостовий наказав обеззброїти варту, як з'явиться.
— От би й давно так! Я в одну хвилину. Тільки ж це аж на збойку треба бігти.
— Біжи, біжи!
Коли нарешті гудок розтанув у тумані і по балках завмерла його луна, на подвір'ї з'явився з гайдамаками Кіт-Котенко. На його обличчі проступала розгубленість, але він намагався вдавати грізнішого, ніж будь-коли начальника державної варти.
— Хто розпорядився дати тривожний гудок?
У нього втупилися сотні пар очей. У них уже й сліду не було страху перед гайдамаками. Коли б Кіт-Котенко придивився до цих поглядів уважніше, він би, не гаючися, забрався з двору і більше не дратував шахтарів своєю присутністю. Але начальник варти, мабуть, уже втратив здоровий глузд.
— Хто дав гудок, питаю? — знову крикнув він грізно.
Довкола мовчали, але це мовчання було красномовніше за слова.
— Де завідувач шахти, де адміністрація?
Інженер і технік Сивокіз, безсилі відчинити двері в паровичню, зачувши голос начальника варти, з піною на губах кинулися до нього. Решта адміністрації ховалась у затінках.
— Хто тут старший? — запитав Кіт-Котенко так, ніби бачив Дзіковського вперше. Техніка Сивокоза він зовсім не помічав, навіть, коли той одкрив був рот, щоб сказати щось, одіпхнув його ліктем. — Пане інженер, яке ви мали право дозволити тривожний гудок?
Інженер, вражений його тоном і безглуздим запитанням, спересердя не міг зв'язати трьох слів, але сипав ними, як горохом:
— Ага, ось де ви! Ідіот!.. Дубина! Двері перед самим носом… Ви за чим дивитеся? Де охорона? Чому раніше німці…
Ошелешений і принижений, начальник варти стояв з одкритим ротом, аж доки інженер Дзіковський не захлинувся словами.
— Так ви не хочете говорити, пане інженер? — знову сказав він з тупою впертістю.
У притишеному натовпі почулося заворушення, потім рука одхилила одного гайдамаку, і перед Котом-Котенком зупинився все в тій же потертій шкіряній куртці Максим Мостовий. Він збив назад кепку й зміряв начальника варти глузливим поглядом:
— Не з тим хазяїном балакаєш, пане сотнику! Ми тут хазяї, робітники! У нас питай, хто дав гудок.
— Ага, почув, почув? — схопилось над головами. — Котись звідси, пане Котенко!
Такий тон у балачках з ним начальник варти почув уперше. Він скривився, позеленів і враз заверещав, ніби його штрикнули в бік вилами:
— Взяти його! Заарештувати! Розійдись!
Гайдамаки кинулись до Мостового, але в цей час увесь натовп подався на захист, і варта, охоплена залізним кільцем із чорних шахтарок, відчула нарешті нікчемність своєї сили. Її відвага випарувалась так само хутко, як збудилась наказом свого начальника. Орудуючи прикладами, гайдамаки почали відступати. Кіт-Котенко теж уже намагався скоріше опинитися поза цим страшним кільцем. І вже машинально викрикнув: «Розійдись, розійдись!» Добігши до воріт, він набрав повні легені повітря і викрикнув: