Бот, стр. 7

— Мене не посадять, сеньйоре? — забелькотів він. — Якщо малий не помре, мені ж нічого не буде, правда? Я ж привіз його…

Джей-Ді перебив чилійця нетерплячим жестом.

— Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. То був нещасний випадок, ти не винен, — новозеландець знову обманював, стримуючи нетерплячку. — Мене цікавить інше. Будь ласка, покажи місце, де ти знаходився, коли… хм… коли запримітив хлопця.

Новозеландець показав на карту. Чилієць зосереджено пошкріб потилицю.

— Ну… я не знаю.

— Хоча б приблизно! — Джей-Ді підвищив голос.

Удвох вони підсунулись майже впритул до мапи.

— Це було ось тут, сеньйоре… — Текіто торкнувся траси на карті.

Джей-Ді відчув, як волосся на потилиці стає сторчака, мов щетина на загривку вовка, а тілом прокочується хвиля холоду. Він не перепитував, наскільки Текіто переконаний у точності вказаного місця. Це не мало ніякого значення.

— Ти їхав із Антофагасти? — ковтаючи слова від хвилювання, уточнив Річардсон.

— Так, сеньйоре. Звідкіля ж іще я міг волочити свою таратайку?

Кардіохірург побілів, відчуваючи, як серце стискається від незбагненного страху. Це не пазл, що не пасує картині. Це картина, що розлітається на шматки від одного єдиного неправильного пазла.

— К-к-коли… коли це трапилося?

— Що саме? — сконфужено перепитав шофер.

— Коли ти нарвався на істоту? — ревнув Джей-Ді. — Скажи мені час!

— Ви маєте на увазі хлопця?

— Так!

Текіто закотив очі, пригадуючи послідовність подій цього вечора.

— Відразу після заходу сонця, за кілька хвилин до шостої. Через тридцять хвилин після того, як проминув Кармен-Альто.

Новозеландець роззявив рота. Він бачив хлопця за півгодини до того.

— Цього не може бути…

— Чого не може бути, сеньйоре?

Річардсон не чув шофера. Джей-Ді міг знайти тлумачення всьому: химерній поведінці хлопчика, дивному факту його присутності посеред пустелі, ба, навіть перетвореній на фарш голові. Для будь-чого з переліченого вище можна було підібрати виважену, більш-менш правдоподібну розгадку. Одначе те, що допіру випливло перед Річардсоном, неможливо було ні пояснити, ні усвідомити. Текіто вказав пальцем на іншу дорогу: Флавіо та Річардсон їхали до Калами зі сходу від Сан-Педро, тоді як Текіто Рейес гнав свій фургон з південного заходу від Антофагасти через Кармен-Альто.

Хоча не це було головним.

Новозеландець опустив очі і подивився на шкалу масштабу в правому нижньому куті карти. Підняв долоню, торкнувся великим пальцем точки посеред шосе «Кармен-Альто — Калама» на південь від міста, там, де Рейес збив хлопчака, а вказівний палець відвів на схід і поставив на те місце, де він і старий індіанець Флавіо натрапили на білошкіру істоту. Потому прибрав руку і, не змінюючи положення розведених пальців, оцінив віддаль, порівнявши її зі шкалою. Відстань між точками становила 100—120 кілометрів. По прямій. Через непролазні простори, всіяні скелями, покремсані розколинами і напівзасипані барханами.

Джей-Ді безпорадно витріщався на мапу. Що ж виходить? Спочатку він натрапляє на істоту, а через півгодини Текіто Рейєс збиває її в іншому закутку Атаками. Той пацан не міг взяти й роздвоїтись, а значить — мусив прошмигнути крізь незайману пустелю зі швидкістю щонайменше 250 км/год… Жодне живе створіння на Землі не рухається з такою швидкістю.

Мов п’яний, Джей-Ді вивалився на вулицю і почовгав до готелю. Голова гуділа гірше за розтривожений бджолиний вулик. Плечі здригалися, а серце зависало від кожного шереху, що висковзував із заллятих пітьмою провулків. Повсюди йому ввижалися загадкові й злі білошкірі хлопчики. Річардсон не вірив у духів, телепортацію, дуплисті дірки у просторі, викривлення часу і всяку іншу подібну чортівню, а тому опирався страху, намагаючись розв’язати парадокс, силкуючись знайти прийнятну відповідь.

Біля самого готелю лікар спіткнувся об невисокий бордюр і ледь не загримів додолу, черкнувши долонями порепаний асфальт. У цей момент щось немов блиснуло перед очима. Випроставшись, він завмер. Злякався, що думка вилетить, так і не скристалізувавшись. Цього, на щастя, не сталося.

— Хлопчики… — промимрив Джей-Ді. — Не хлопчик, а хлопчики…

І тоді Джей-Ді Річардсон, сорокап’ятирічний кардіохірург, який насправді має до подальших подій вельми опосередковане відношення, який за кілька годин вирушить назад до Окленда, завдяки чому щасливо уникне того паскудства, котре розпочнеться в безлюдних надрах Атаками, став першим, хто зробив (поки що) єдиний правильний висновок у цій історії.

«Значить, їх було двоє», — подумав Джей-Ді.

Френк Ді’Анно, який планував пробути на півночі Чилі щонайбільше п’ять днів, залишився там на довгих три тижні. Йому довелось поміняти зручності готельної кімнати в Каламі на похмурі стіни слідчого ізолятора в Сантьяго.

Втім, ні численні виснажливі допити Ді’Анно та Рейеса, ні ретельна перевірка магніто-резонансного томографа не дали результатів. Апарат виявився справним і працював, мов швейцарський годинник. Незалежний експерт підтвердив слова австралійця стосовно того, що інцидент, який трапився у клініці Калами, є неможливим, якщо тільки черепок того білошкірого бідолахи не був викладений зсередини якимись металевими пластинами, котрі під дією магнітного поля розірвали його довбешку. Однак металевих пластин не було, а нові обстеження тіла нічого суттєвого не дали. У крові малого виявили цілий букет гормональних стероїдів, зокрема, альдостерон [14], і це було дивно, але аж ніяк не пояснювало, з якого дива голова хлопчика репнула, мов перестигла абрикоса. В усіх інших аспектах то був цілком звичайний дванадцятирічний хлопчак.

Ще більш дивно склалась ситуація з ідентифікацією пустельного знайди. Його ніхто не шукав. Ні до, ні після інциденту ніхто не звертався в поліцію із заявою про зникнення білявого хлопчика, жодна родина під час відпочинку в Чилі не губила дітей, до МЗС не надходило жодної ноти від посольств іноземних держав. Скрупульозний пошук у базі даних митної служби серед іноземців, які в’їжджали в країну за останні півроку, також нічим не допоміг. Формально пацана просто не існувало.

Слідство зайшло у глухий кут.

А потім… Ніхто не хотів ще більших проблем. Одного дня тіло хлопця відвезли назад в Атакаму і закопали на пустирі за Каламою. Кримінальну справу спалили (в буквальному сенсі), а Френку Ді’Анно наказали забиратися геть (для певності влупивши у паспорт яскраво-червону печатку «ДЕПОРТОВАНИЙ»). Що він із радістю виконав.

Ніхто не усвідомлював, що дивний інцидент є лиш початком справжніх проблем…

Виклик

Тимур Коршак завершив переглядати пошту, коли на столі дзенькнув телефон.

— Я слухаю, — хлопець підняв трубку.

— Тимуре, — у слухавці пролунав сухий голос боса, примусивши хлопця мимоволі напружитися, — ти не зайнятий?

— Ні… Поки ні… — Тимур нахмурився. Ранкові дзвінки від начальства, як правило, нічого доброго не віщували.

Шеф витримав довгу незрозумілу паузу, а тоді безбарвно проказав:

— Тоді підривай свою гепу і пензлюй до мене в кабінет. Є розмова.

Хлопець скривився. Якщо директор по розробці з самого рання запрошує до себе в кабінет, жди неприємностей. Такий дзвінок означає одне з двох: або надтермінове завдання з розряду «всрися-здохни-але-зроби», коли від тебе вимагають по десять тисяч рядків коду в день, або ж позапланову роздачу тирлів (як правило, через те, що якийсь мегапросунутий «довбоюзер» протягом минулої доби замордував до втрати пульсу всю службу підтримки). А найчастіше і перше, і друге відразу.