Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 8

Сидячи у своїй кімнатці, заставленій під стелю різноманітними штукенціями, привезеними з багатьох куточків світу, я думав про те, що перераховані вище завади й перепони є дрібницями, порівняно з перешкодами та небезпеками, що чигали на мандрівників на шляху до острова Пасхи якихось півстоліття чи сотню років тому. В мої буйній головешці стугоніла невідчепна думка про те, що полетіти просто так — прямо на острів Пасхи — було б якось примітивно і нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народженням, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.

Довгенько я отак сидів і думи думав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day — повернутися до простіших днів, аби спізнати смак справжньої подорожі, максимально наблизившись до умов, в яких мандрували великі дослідники минулих століть, і сповна відчути велич та гідність сучасного світу. Я вирішив летіти не напряму в Сантьяго-де-Чилі, а в яку-небудь іншу південноамериканську країну, звідки потім пробиватися до чилійської столиці. Ян, зрозуміло, повністю підтримав таку ідею.

Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу — Болівія (через озеро Тітікака) — Чилі. Згідно з попереднім планом, ми з Яном мали б прилетіти в Ліму, столицю Перу, потинятися колишньою Імперією Інків, пробратися в Болівію, звідти спуститися на південний захід у Чилі. Втім, щось у цьому плані мені відразу не полюбилося.

Середина лютого 2009-го, Київ, Україна. Чотири місяці до початку подорожі

Багато хто відмовляв мене від поїздки. Мовляв, схаменися, хлопче, одумайся, на дворі як-не-як економічна криза, у людей скоро їсти не буде за що купити, а ти оце, скотина така, на острів Пасхи зібрався!

Грошей таки справді не було. На мій рахунок у банку потроху капали відсотки від продажу моїх книжок про 3D-моделювання. На превеликий жаль, відсотки саме капали, а не текли, точніше сказати — скрапували дрібними краплинками. В принципі, на прожиття мені вистачало, але не більше. Скажімо, про поїздку до Перу не варто було й думати.

Тож мені конче потрібні були гроші. Спочатку хоча б на квитки. Купівля білетів завжди поставала переді мною якимось особливим ритуалом, щось на кшталт спалення мостів для відступу або ж просування власної голови у зашморг майбутньої подорожі. Тому протягом перших зимових місяців я гарячково хапався за будь-яку роботу. Чіплявся за все, що тільки потрапляло під руки. Зі скрипом зубовним повернувся до ненависного мені програмування, знову почав писати оглядові статті в технічні журнали, брався за проектування систем опалення офісів та житлових котеджів. Словом, не гребував нічим. Та що там казати, я готовий був скубти й сапати травичку на газонах заміських палаців наших товстомордих депутатів, аби тільки назбирати необхідну для авантюри суму.

На побутовому рівні переключився у режим екстремальної економії, відпрацьований мною ще в студентські роки (триразове харчування — понеділок, середа, п’ятниця і таке інше). Жив життям істинного спартанця: ніякого пива по п’ятницях, дискотек по суботах та більярда по неділях. Годувався переважно у фастфудах, зранку їв лише чай (по святах — кефір), увечері жував макарони, подумки додаючи до них масло і трохи тертого сиру. Дешеві магазинні пельмені ночами приходили до мене в кошмарах, кричали, буянили і лупцювали мене бейсбольними битками…

Режим екстремальної економії тривав майже два місяці, поки нарешті не настав той день, коли я назбирав невелику, але достатню суму для того, щоби оплатити авіапереліт до Перу. На своєму улюбленому пошуковому сервері «Momondo» відшукав рейс «Мадрид — Перу — Мадрид» усього за 500 євро! Погодьтесь, сума мізерна як для тринадцятигодинного трансатлантичного перельоту. Я миттю переказав Янові необхідну суму в Швецію, після чого мій товариш без зволікань оплатив квитки (українськими кредитками, на жаль, не можна розплачуватися за послуги чи товари на переважній більшості європейських Інтернет-сайтів).

Отож, перший крок зроблено! Від радощів мене роздувало, наче мильну бульбашку, я стрибав до стелі, бігав по стінах і дзвонив усім друзям, розказуючи, що влітку лечу до Перу. Авіакомпанія-перевізник називалася «Air Comet» і базувалася в Мадриді. Раніше я про неї не чув нічого, оскільки «Air Comet» оперувала тільки на так званих long-haul [16] маршрутах, не маючи жодного рейсу всередині Європи. Я ще тоді, пригадую, подумав: дивна то якась авіакомпанія.

А через два дні все пішло наперекіс. Така вже в мене, мабуть, доля: підготовка кожної нової експедиції супроводжується заледве не її повним крахом. Тож через два дні після здійснення платежу Янові на поштову скриньку прийшло повідомлення, в якому чорним по білому писалося, що наші квитки скасовано. Без зазначення причини.

Чех, не зволікаючи, передзвонив мені в Україну.

— Чувак, квитки ми не купили, — з ходу випалив мій товариш.

«Що за нісенітниця? — міркую. — Він що, збожеволів? Яне, друже, ми ж не далі як позавчора владнали справу з білетами!». Я навіть почав переживати за душевне здоров’я мого колеги. Навіщо, питається, цей фрик [17] здався мені тепер у Південній Америці?

— Ми купили квитки позавчора. Ти хіба забув? — якомога спокійніше нагадав я.

— Та не забув! Просто мені не прийшло підтвердження.

Неприємна підозра прокралася в мій мозок і щомиті росла. Праворуч під шлунком щось неприємно заплюскотіло.

— Підтвердження? — перепитую.

— Підтвердження.

— Не прийшло?

— Так, не прийшло.

— Що значить «не прийшло підтвердження»? — у моєму голосі з’являлися перші металеві нотки. — How the fuck could it happened?! [18]

— Та дідько його знає! — виправдовувався Ян. — Ми ж купували квитки через шведське онлайн-агентство…

— Так! Саме так!

— …однак вони не продають квитки напряму, а лише пропонують зручний пошуковий сервіс найдешевших білетів серед безлічі авіакомпаній. Після оплати квитків із сайту надходить інформація про замовлений рейс. Одночасно з цим агентство переказує кошти на рахунок авіакомпанії. Після цього авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин зобов’язана підтвердити факт бронювання.

У мозку щось забулькало, я роздув щоки наче хом’як, що тягне додому півмісячний запас соняшникового насіння, і майже не слухав товариша. Далі наша розмова вже не скидалася на діалог. Ян щосили репетував у трубку, перекрикуючи мене, а я просто лаявся, не маючи сил сказати щось путнє.

— Ти не розумієш, — горлав Ян, перебиваючи нестримний потік моєї лайки, — це значить, що авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин мусила прислати підтвердження купівлі білетів!

- І що, бляха муха?! — волав я.

- І нічого! Вони не прислали. Ну, тобто, прислали, але не підтвердження квитків, а підтвердження того, що наших квитків немає.

— Цього не може бути! Ми ж заплатили повну суму!

— Ми платили гроші шведському агентству, але воно за ці гроші чомусь не змогло купити квитків у «Air Comet».

— Я зараз подзвоню і повідриваю їм усім яйця! — не вгавав я.

— Не треба, чувак! Не треба нічого нікому відривати! Почекай, нехай спочатку віддадуть гроші.

— Не хочу грошей! Хай віддадуть квитки!

Але квитків нам ніхто не віддав. Я телефонував в офіс «Air Comet», щосили волав і лаявся, вимагаючи пояснень. Чемний менеджер силкувався мене заспокоїти, постійно просив вибачення, пояснюючи нещодавній малоприємний інцидент збоєм у роботі серверів авіакомпанії, і божився, що гроші (гроші — не квитки!) вже зовсім скоро перерахують назад на кредитну картку.

Оте «зовсім скоро» розтяглося на два з половиною тижні, і після повернення коштів подорож повернулась у вихідну точку: гроші є, квитків нема.