Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 36

На кріслі переді мною безперервно рюмсало немовля. Мати годинами намагалася заспокоїти дитину, тихо співаючи якихось дивних, певно, інкських пісень, поки знеможена не заснула сама. А немовля продовжувало ридати. Позад мене якогось дядька закачало і він через кожні п’ять хвилин гучно спорожняв шлунок у чорний кульок між ногами. Від водійського місця долинало приглушене дренчання радіо.

У такі моменти я зазвичай починаю згадувати Україну і роздумувати про те, якого дідька поперся у таку далину. Парадокс: кілька місяців тому я немов очманілий мріяв потрапити до Перу, а ось тепер, сидячи у пекельному автобусі в самому серці перуанських Анд, котрий з останніх сил переповзав безіменні перевали, я тихо чортихався і з невимовною насолодою уявляв, що у цю мить міг би робити в Києві. Певно, пішов би у кіно в «Блокбастер». Або гуляв би Оболонською набережною. Або просто валявся б у ліжку і читав якусь цікаву книгу, скажімо, про подорожі в Перу…

Світанок не приніс полегшення, хіба що дихати стало трохи краще.

Поїздка розтяглася на сімнадцять годин, і лиш о першій пополудні, бліді, охлялі та вимучені, ми прибули в Куско — серце інкської Імперії. При в’їзді з розпростертими руками нас зустрічала височенна бронзова статуя Інки Пачакутека, встановлена на вершині двадцятип’ятиметрової башти.

Після мандрів північними та центральними районами Перу, під час яких я відкрив для себе цивілізації Моче, Чіму, імперію Уарі, в мене склалося враження, що слава інкської цивілізації — то лиш мильна бульбашка, надута істориками через те, що саме Інки були останнім народом, який панував у Південній Америці до навали іспанців. Про Інків знають найбільше тому, міркував я собі, бо їхніх твердинь збереглося найбільше, їхня мова живе до сьогоднішнього дня, а легенди та перекази ще й досі передаються від дідів до онуків за родинними вогнищами десь високо в горах.

Одначе перша ж монументальна інкська споруда, яку мені довелося побачити, розвіяла всі мої сумніви. За якусь мить я усвідомив, що такого не робив ніхто: ні Моче, ні Чіму, ні навіть цивілізація Наски.

Саксайуамбн (ісп. Saqsaywamбn або Saqsayhuaman, читається як «sexy woman» [74], з мови кечуа перекладається як «ситий яструб») — перша інкська фортеця на нашому шляху. Після нетривалих розпитувань виявилося, що руїни фортифікаційних споруд знаходяться по сусідству з нашим хостелом, відразу за північною околицею Куско.

Твердиня розташовується на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище від центру Куско, тож незважаючи на те, що на карті фортеця замалим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким та тривалим.

Гірська хвороба, до якої ми з Яном встигли трохи адаптуватися в еквадорських Андах, в околицях високогірного Куско підступила з новою силою. Низький тиск, розріджене повітря викручували нас на всі лади. Практично нульова прохідність гірських стежок підливала масла у вогонь, висмоктуючи з нас останні сили. Кожних п’ять хвилин ми спинялися віддихатись і присідали обабіч широких сходів, добряче подзьобаних часом, що нескінченним полотном здіймалися вгору до таємничих мурів. Ці вимощені каменями приступки, як і багато інших доріг довкола Куско, будували ще Інки.

А проте, щойно узрівши перший виступ могутньої фортеці, я блискавично забув про кисневий голод та біль у м’язах. Підійшовши упритул, я пильно роздивлявся височенний мур, водив по ньому руками і просто не міг повірити власним очам. Величезна кам’яна стіна, що тягнулася на сотні метрів удалину, була збудована так, що між окремими брилами не можна було просунути листок паперу.

Очевидно, без додаткової підгонки та чистового шліфування виготовити брили, які ідеально прилягають одна до одної, неможливо. А це означає, що кожен камінь у стіні фортеці спочатку приміряли на його місце, потім знімали і шліфували, потім знову вставляли у стіну, знову знімали, і так до тих пір, поки велетенська брила ставала у мур, наче пазл у картину. На словах це просто, а от яким чином зняти з висоти десяти-дванадцяти метрів гладенький камінь без жодного виступу вагою у сорок-п’ятдесят тонн? При цьому також слід враховувати, що Інки не мали металевих знарядь, а отже, не могли використовувати достатньо міцні та довгі важелі.

Я сновигав навкруг мурів Саксайуамана, благоговійно торкався до стін, пробуючи протиснути між каменями хоча б ніготь. Дарма. Водночас намагався вималювати в голові які-небудь аналогії з сучасного життя, котрі могли хоч би трохи прояснити методику зведення древніх стін. Ось, скажімо, он та брила, в перетині майже правильний п’ятикутник. Не дуже велика, тонн на двадцять п’ять, може, тридцять. Тридцять тонн — це вага радянського танка Т-34 у повній бойовій екіпіровці. Я спробував уявити, як кілька тисяч робітників по кільканадцять разів на день голіруч піднімають та спускають танк Т-34 на дах двоповерхової будівлі, причому так, щоб не пошкодити стіну цього будинку. Та хіба таке взагалі можливо?

Зверніть увагу на знімок стін Саксайуамана — всі брили мають полігональну форму у перетині, однак в усьому мурі не знайдеться двох багатокутників однакової форми. На перший погляд, такий спосіб формування стіни видається алогічним й безглуздим, адже довільна форма каменів, поза всяким сумнівом, сильно здорожувала й ускладнювала і без того не просте будівництво. Значно простіше було б витесувати камені приблизно однакової прямокутної форми, а потім складати їх докупи, неначе цеглини, майже без додаткової обробки та припасовки.

Втім, не все так просто.

З давніх-давен уся західна та центральна частина Перу є сейсмічно активною зоною. Щороку тут трапляється по кілька землетрусів різної сили. Всі без винятку доінкські цивілізації відчайдушно шукали технічні рішення, які могли б уберегти стіни їхніх будівель від руйнування під час сильних землетрусів. Частково Чіму та Моче вдалося вирішити проблему, однак лише Інки додумались, як повністю нейтралізувати руйнівну силу підземних поштовхів.

Уважно придивіться до стіни. Виберіть будь-який з каменів і домалюйте в уяві реакції (сили), що діють на нього з боку суміжних брил (перпендикулярно до ліній стику). Як бачите (див. рис.), всі реакції нахилені під кутом, немає жодної, що пролягає строго горизонтально чи строго вертикально. Щобільше, усі сили спрямовані до центру мас брили і так чи інакше перетинаються між собою. Все це вкупі забезпечує небувалу стійкість. Як би не була спрямована зовнішня сила-подразник, вибити такий камінь з його місця у стіні практично неможливо. Така форма каменів, без перебільшення, є геніальним інженерним винаходом.

А тепер уявіть собі інший мур, складений виключно з брил прямокутного перетину. В цьому випадку всі реакції спрямовані вертикально вгору. Незначних поштовхів, зсувів у горизонтальному напрямку достатньо, аби зруйнувати стіну. На практиці так і є: Саксайуаман руйнували лише люди, жодна брила не випала зі стін фортеці через землетрус.

Стіна Саксайуамана

Кам’яні фігури

Зі стінами Саксайуаману пов’язаний ще один цікавий факт. Виявляється далеко не всюди полігональна форма каменів була довільною. Досить часто інкські архітектори обтесували камені таким чином, щоби, складені докупи, вони формували певне зображення. На фрагменті муру на малюнку виділено зображення лами — головної в’ючної тварини Інків.