Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 31

Фредерік Кауфман резюмував, що лінії — то просто результат бурхливої уяви жерців Наска…

Словом, теорій є безліч. Одначе всі вони слабують на одні й ті ж недоліки. По-перше, більшість з них пояснюють призначення лише конкретної однотипної групи геогліфів. Цебто, призначення ліній розглядається відособлено від геометричних фігур або малюнків тварин і рослин, й навпаки. По-друге, запропоновані гіпотези справджуються лише для 30 % зображень у пустелі. Цебто, приблизно третина ліній вказують на джерела води під землею, лиш третина малюнків та ліній можуть бути використані замість календаря чи для астрономічних спостережень тощо.

Хочеться сказати: з точністю на 30 % я за всіма канонами науки обґрунтую, що пустельний тушканчик є найближчим родичем американського бурого ведмедя, а також, що за певних сприятливих умов представники обох видів можуть успішно спарюватись і приводити потомство.

Втім, панове, ви знаєте, що я теж трохи займаюсь наукою, тому відкрию вам маленьку таємницю. Всі перераховані вище товариші (без сумніву, поважні й розумні люди) вигадували нові теорії не тому, що зробили якесь революційне відкриття на плато чи натрапили на якісь особливі й недвозначні докази. Більшість учених розказують свої теорії тому, що мусять щось розказувати, бо від того залежить доля їхньої дисертаційної роботи, гранти на наступні дослідження. У сучасній науці головним є не досягнення істини, а щоб конкуренти з сусіднього університету потріскались від заздрощів.

Це називається «bullshit science» [66]. І на сьогоднішній день ось цей «bullshit» становить відсотків дев’яносто з того, що публікують у наукових журналах.

За правилами Голлівуда, зараз має бути хеппі-енд. Так завше на «History Channel» чи «National Geographic»: у черговій передачі про лінії Наска якийсь розумака, перерахувавши по черзі всі теорії, пропонує свою, стовідсотково правильну, і закінчує передачу гордим «Тепер таємницю ліній Наска розкрито».

Але чим більше нових «стовідсотково правильних» теорій, тим більш дурнішими вони видаються. Тож хай там як, але нам доведеться визнати, що унікальні лінії Наски навіки залишаться загадкою для сучасного світу…

ЯК БОГИ НАСКИ КАРАЮТЬ ЗА ОСКВЕРНЕННЯ МОГИЛ

Відразу попереджаю — даний розділ є вельми повчальним та моралістичним. У ньому розповідається печальна історія про люту, але справедливу кару, яка настигла юного українського археолога-любителя (мене цебто) посеред перуанської пустелі, коли той нахаба (я тобто — і горіти мені в пеклі) посмів потривожити гробниці правителів Наски.

Молоді читачі, прочитавши цей розділ, отримають змогу укріпити свої моральні принципи й зміцнити власне культурне підґрунтя. На живому яскравому прикладі буде продемонстровано, що заслужене покарання завжди знайде свого героя, цебто, пардон, зловмисника, в результаті чого молоді читачі повинні усвідомити: у випадку безславних діянь, недостойних звання «хорошого хлопчика», громовиця небесного гніву раніше чи пізніше обов’язково знайде їх, де б вони не були, і зарядом напругою десять тисяч вольт влупить прямісінько в тім’ячко.

Руїни Кауачі (Cahuachi) складаються з півсотні гігантських курганів та ритуальних адобових пірамід, які розташовані посеред пустелі Наска на півдні Перу. Місцина згадується в багатьох туристичних довідниках, але до неї майже ніхто не їздить. По-перше, руїни в прямому розумінні знаходяться посеред пустелі — навколо немає доріг, розважальної й торгової інфраструктури, взагалі немає жодних атрибутів цивілізації, що зазвичай приманюють туристів. Щоби дістатися до сайту необхідно майже годину навпростець чухрати пустелею. По-друге, зовнішній вигляд Кауачі слабує на ті ж недоліки, що й Тукум, Чан-Чан та інші пустельні міста, які будували древні з глини та піску: частина сакральних споруд досить сильно погризена вітрами, майже всі будови повністю засипані піском.

Піраміди та розлогі площі Кауачі займають двадцять чотири квадратних кілометри, що вдвічі більше за Чан-Чан, столицю царства Чіму. На такій площі легко вміщається середніх розмірів європейське місто. Попри це, людей у Кауачі жило зовсім мало. Руїни ніколи не були повнокровним містом, як, скажімо, згаданий Чан-Чан. Кауачі — це велетенських розмірів церемоніальний центр, де в давнину справляли релігійні обряди та відбувалися різноманітні святкування. Тут компактно проживала лиш еліта цивілізації Наска. Найімовірніше, місто слугувало адміністративною столицею могутньої держави Наска.

Із сорока пірамід Кауачі нині відкопано й частково відбудовано лиш одну, інші покояться під товстим шаром пустельного пороху.

20 липня 2009-го, руїни Кауачі, сорок кілометрів на захід від поселення Наска

Вибравшись на вершину відреставрованої піраміди я роззирнувся і сторопів, розуміючи, що абсолютно всі пригірки навкруги — насправді ніякі не пагорби. Переді мною розкинулось велетенське мертве місто, буквально поховане у пісках.

Перевівши подих, я намірився лізти далі, одначе наш провідник перетнув мені шлях.

— Далі йти не можна, — мовив він. — Це не звичайні піщані пагорби.

— Я бачу, — шанобливо відказав я. — Але чому нам не можна туди?

— Ви… хм… ви можете нашкодити. Туристам ходити туди не дозволяється.

— Ми не туристи, — палко заперечую, — ми будемо акуратно.

— Однаково не можна.

Я страшенно хотів спуститися вниз і пробратися до наступних пірамід. Добряче потріпані часом, здалеку вони нагадували розбризкані по пустелі велетенські краплі густої сіро-коричневої рідини. Крім того, було там щось особливе, чого перуанець не хотів нам показувати, і я напрочуд ясно це відчував. Втім, провідник був непохитним, я мусив змиритися.

Ми розвернулися й спустились у неглибоку природну улоговину, що простягалася з півночі на південь паралельно до руїн. Густі зарості на дні западини свідчили про незвичну, як для пустелі, родючість землі, а отже, про наявність підземних вод. Утрьох (водій лишився в машині) ми всілися на піску під одним із ріжкових дерев (carob-tree) [67]. Гід неспішно переказував різні історії про цю землю. Не тільки про Кауачі, але й про лінії Наски, саму цивілізацію, її правителів, закони, навіть про сучасне перуанське життя…

За розмовами непомітно спливло дві години. Золотисто-глянцевий сонячний диск поволі зісковзував небокраєм униз. Промені стелилися практично горизонтально, пролітали десятки кілометрів і впиралися в гори на сході, фарбуючи їх соковитими кольорами.

— Рушаймо, — зрештою промовив перуанець. — Не варто лишатися тут до темряви, а то потім не знайдемо дороги назад.

Я слухняно піднявся і, кинувши останній погляд на Кауачі, неохоче потюпав до машини. Водій куняв, впершись лобом у кермо. Ми розсілися на місця (я сів спереду, Ян та провідник позаду) і покотили назад.

День добігав кінця. Зненацька на півдорозі гід стрепенувся, роззирнувся і, певно, впізнавши місцевість, дав водієві знак зупинитись. Гурчання мотора обірвалося, машина проїхала кілька метрів і стала. Позаду за багажником повільно осідав пісок. Оази більше не було видно, навколо простягалася незворушна безкрайня пустеля. Тільки безлісі гори на сході, здавалося, стали трохи ближчими.

— Тут поряд є одне цікаве місце, — загадково мовив провідник, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Он там.

Він тицьнув пальцем у вікно, показуючи на кільканадцять піщаних горбків позаду машини. Я напружив зір і прослідкував за його пальцем. На схилах приземистих пагорбів впадало в око нагромадження якихось незрозумілих речей. Здалеку вони скидались на звичайнісінькі купи сміття й усякого непотребу.