Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 10

Мабуть, тільки в такій штаб-квартирі могла задумуватись і плануватись навіжена подорож на протилежний бік Земної кулі — у Перу та на острів Пасхи.

Три дні поспіль ми з Яном відзначали моє повернення в столицю Півночі, в Стокгольм цебто. А потім, на щастя, Ян поїхав на тиждень до Німеччини, а звідти — на кілька днів до Чехії, щоб побачитися з батьком. Кажу «на щастя», бо якби він не звалив, ми могли б так «насвяткуватися», що на Південну Америку нас уже не вистачило б.

Тож тільки-но Ян поїхав, я відразу взявся за детальне планування Експедиції: обклався звідусіль картами Еквадору, Перу та півночі Чилі і почав планувати подорож. Часу до вильоту лишалося небагато, втім, врешті-решт мій «magic book [20]» з генеральним планом вояжу, картами, бронюваннями хостелів, копіями квитків і т. д. і т. п., що мав дати відповіді на всі проблемні питання під час подорожі, був готовий.

Список речей, які я брав із собою в нову подорож, практично не помінявся. Троє шортів, троє майок, спідня білизна, одна сорочка, одна тепла кофта (у Південній Америці все ж таки зима…), старі чорні джинси, змінна пара взуття, нетбук для того, щоб вести записи, фотоапарат і аптечка. Однак цього разу до багажу додалась надзвичайно важлива штука, без якої я вже просто не уявляв, як міг колись подорожувати, — добротний бінокль з водонепроникним корпусом і хорошими лінзами.

За чотири дні до вильоту Ян повернувся з Чехії. Ми узгодили деякі нюанси і 29 червня о 15:10 вилетіли зі Стокгольма у Мадрид.

Єдине, що трохи насторожувало мене перед відправленням, — це кількість готівки у мене на балансі. Після оформлення чилійської візи, бронювання всіх хостелів та купівлі квитків на потяг до Мачу Пікчу, в кишенях лишилося трохи менше 1400 баксів. Не густо, якщо враховувати, куди ми зібралися і на скільки часу. Втім, я йшов уперед, свято — та ні, чорт забирай, — сліпо вірячи у свою щасливу зірку. Сідаючи в літак у Мадриді, який мав віднести мене за океан, до Еквадору, колюча думка, котра билася й металась, затиснута шкаралупою тої віри і мого ідіотського оптимізму, зрештою прорвалася до глузду й заволала, наче ошпарений окропом кіт:

— Ти ненормальний!!! 1400 баксів на півтора місяці! Ти хочеш жебракувати на острові Пасхи?! А якщо тебе пограбують, а якщо…

Після того на якусь мить навіть я сам засумнівався у власному психічному здоров’ї. Одначе шляху назад не було. Стюардеси зачинили двері. Літак посунув на злітну смугу.

Політ минув без пригод. Перед підльотом до Американського континенту новенький «Boeing-767» добряче потріпало турбулентністю, але для тих широт це звичне діло.

З нами летіла одна симпатична дівчина. Звали її Єсенія. Доволі незвичне ім’я як на швейцарку. Та й зовнішність у неї була геть не романо-германська. Якби Єсенія не заговорила до мене, я б, мабуть, ніколи не виділив її з натовпу еквадорців (маю на увазі, не виділив би як швейцарку, а як жінку я запримітив Єсенію ще при посадці у літак і подумки віддав їй належне).

Щоправда, ми познайомились під час проміжної посадки в Гуайякілі [21], куди наш літак залітав перед Кіто. Під час проміжної посадки всі пасажири (навіть ті, які летіли далі до Кіто) мусили залишити літак, щоби заново пройти реєстрацію. Наші місця знаходилися в самому кінці салону, тож ми з Яном не дуже поспішали пакувати власні нечисленні пожитки і вибиратися з авіалайнера, чекаючи, поки всі інші пасажири вийдуть і позбавлять нас малоприємної тисняви в салоні. Куди квапитися? Все одно без нас нікуди не полетять. Тому ми просто сиділи на своїх сидіннях, проводжаючи очима інших пасажирів, які неквапом сунули до виходу. Єсенія стояла коло сусіднього крісла і довго-довго витріщалася на нас, аж поки Ян не розреготався.

— Що смішного? — спитав я.

— Он та дівчина, — чех кивнув на апетитну кучеряву брюнетку, яка поблажливою усмішкою дивилася поверх крісел на наші пом’яті голови, — думає, що ми не зрозуміли оголошення стюардес і не збираємося виходити з літака. Мабуть, зараз розмірковує якось на кшталт: «Ото тупоголові ґрінго, думають, що зараз полетять в Кіто». Ха-ха-ха!

Мій товариш не помилився. Коли салон майже спорожнів, а ми ще лишались на місці, наче приклеєні до сидінь, кучерява дівчина тихенько зауважила:

— Хлопці, літак зараз до Кіто не летить. Треба спочатку вийти і перереєструватися…

Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так слово за слово, між нами зав’язалася розмова.

— Як довго ви збираєтеся подорожувати? — розпитувала мене Єсенія.

— Сорок п’ять повних днів, — гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на Єсенію. — І це без дороги!

Без сумніву, мої слова справили на неї неперевершене враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала:

— Ах…

Я гордовито похитав головою і ніби між іншим поцікавився:

— А тебе якими вітрами занесло до Еквадору?

Дівча скромно всміхнулось:

— Та я теж подорожую…

— Хм… — настала моя черга дивуватись. — І ти не боїшся сама їхати в Південну Америку? Ну, я розумію, ми пацани, нам простіше, адже для нас це звичне діло — встрявати у всілякі авантюри. Ми ж запросто можемо рвонути на інший континент і півтора місяці тинятися Еквадором, Перу та Чилі. Але ти ж дівчина…

- Іноді буває лячно, але я думаю, що впораюсь, — тихенько відповіла Єсенія.

Я поблажливо розтягнув кутики губ, вклавши в усмішку весь свій, як я тоді думав, багатющий мандрівний досвід.

— А куди саме плануєш податися? — повчальним тоном поцікавився, готуючись прочитати наївній швейцарській дівчинці напутню лекцію про те, яка це велика відповідальність — подорожувати наодинці.

— Спочатку Еквадор, потім — Перу та Болівія.

Я ледь не прикусив язика.

— Ого… І довго ти збираєшся мандрувати?

— Два з половиною місяці.

Завіса, бляха… Я закинув на спину наплічник і сердито попрямував на вихід.

Зрештою, ми повернулися в той самий літак і через півгодини успішно приземлилися в Кіто, столиці Еквадору.

Коло митної зони пасажирів чекав малоприємний сюрприз. Купа серйозних дядьків у білих халатах та респіраторах перевіряла всіх новоприбулих, чи бува серед них не затесався хворий на «свинячий» грип. Схоже, «свиняча» істерія, від якої літом 2009-го колошматило півсвіту, докотилася й до Еквадору. Кожного пасажира просили спинитися перед білою смугою у проході, після чого з безпечної відстані його сканували тепловізором. Тих, у кого температура відкритих частин тіла (сканували переважно лиця) не перевищувала 37єС, відпускали, не затримуючи. Інших — вели у спеціальну кімнатку здавати аналізи і… відсиджуватися кілька днів у карантині.

Тоді ми з напарником лиш посміялися з тієї дурнуватої процедури. Я ще не знав, що зовсім скоро ми самі станемо рознощиками вірусу…

1 липня 2009-го, Кіто, Еквадор. Перший день у Південній Америці. І взагалі — перший день у південній півкулі

Перше, що вразило в Кіто, — літаки сідали просто над містом. Їдеш собі широкою центральною магістраллю, аж раптом над тобою, розчепіривши закрилки на повну і несамовито гуркочучи турбінами, заходить на посадку «Airbus А320». Причому абсолютно поряд здіймаються житлові будинки, магазини, трохи далі видніється овальна чаша стадіону. Звісно, сучасні літаки падають дуже рідко, та все ж у випадку аварії при заході на посадку в аеропорт Кіто окрім сотні пасажирів авіалайнера, загине щонайменше кілька сотень людей на землі.

Столиця справила враження міста, за яким ніхто не доглядає. То тут то там траплялося цифрове табло, наскрізь поїдене іржею, або ж порожній рекламний стенд, заліплений сантиметровим шаром бруду. Неширокі вулички були брудними, звивалися мов змії, вишкрябувалися на височенні пагорби, зривалися вниз крутими схилами і перетиналися під усіма можливими кутами. Більшість будівель — старі, ще колоніальної архітектури — наче переносили мене на кілька століть назад. Присутність незліченної кількості засмаглих індіанців з порепаними лицями, які, закутавшись у картаті пончо, курять люльки й вештаються без діла столицею, ще більше підсилювала відчуття часового зсуву. Кілька новітніх будівель у центрі тонули й губилися в цьому хаосі. Здавалося, ми з товаришем потрапили у таку Південну Америку, якою вона була кількасот років тому.