Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії, стр. 5

Випадок у метро не воскресив велику Мрію. Якось воно не дуже мріється про поїздку у Мексику, коли щойно починаєш видряпуватися з клейкої київської рутини. Проте той папірець, невідомо ким і для чого наліплений на стулках дверей метро, примусив мене круто перевернути своє життя замість того, аби колодою пливти за течією.

По-справжньому доля нагадала мені про Мрію відразу по прильоті у Стокгольм. За кілька місяців до того я звільнився з ненависної мені роботи, а ще за півроку перед тим, обвішавши груди орденами, здобутими за час навчання в університеті, подав прохання на отримання міжнародного ґранту. Почав стукатись до Європи.

Чимось мені таки вдалось переконати серйозних дядьків з єврокомісії, що я саме той, кому вони хочуть надати можливість трохи повчитися на Заході. За півроку я отримав той ґрант і на цілий рік подався у столицю Швеції, в один з найпрестижніших вузів Європи — Kungliga Tekniska Hogskolan, KTH [9].

Київ проводжав мене золотистими променями і пестливим вітерцем бабиного літа, Стокгольм зустрічав понурою погодою. У столиці Швеції накрапав дощ, під розбухлими хмарами було самотньо і холодно.

Я зайшов до квартири, де мене поселили, і почав розпаковувати речі.

Перед приїздом мені пропонували на вибір або самому знімати житло, або ж ділити з кимось студентську квартиру. Попервах знімати хату самотужки видалось надто дорогим задоволенням, тому я згодився на сусіда. Щоправда, у тому модному університеті існувала одна прикметна особливість: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому, логіку служби розселення не можна було ні передбачити, ні зрозуміти. Мій шведський координатор, який і займався орендою житла перед моїм приїздом, натякнув, що я, певне, житиму з італійцем. «З італійцем, то з італійцем, — подумав собі, - то не найгірший варіант».

Коли я увійшов, в квартирі нікого не було, мій «італієць», напевно, десь вештався. Одначе, не встиг я до кінця розібрати свого чемодана, аж зачув, що за спиною клацає замок і відкриваються вхідні двері. Я обернувся. Переді мною постав пропорційно складений, але худий і майже на голову нижчий за мене хлопчина з чорним-пречорним волоссям, чорними агатовими очиськами і великими білими зубами, які різко контрастували зі смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмірів, напнутий явно не по погоді, через що я справедливо розсудив, що переді мною людина із півдня, геть-чисто незвикла до холодів. А ще він чхав, мов дурний, і розбризкував навсібіч дощову воду.

За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий не тягне на італійця, а ще, схоже, його вельми засмутила моя поява.

— Hello [10]! — нарешті сухо сказав хлоп.

— Hello! How are you [11]? — якомога поштивніше вимовив я.

На чорнявого моя фешенебельна ввічливість не подіяла зовсім, і він відрубав ще стриманіше, ледь не сердито:

— Fine, thanks [12].

Я продовжив розтягати речі по шафах.

Покрутившись трохи по квартирі, усім своїм виглядом демонструючи своє невдоволення тим фактом, що йому когось підселили, мій непривітний сусід по кімнаті нарешті буркнув:

— Ти звідкіля?

— Я з України, — передражнюючи його жаб’ячий тон, відказав я. — А ти?

Момент, коли чорнявий відповів тим же стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офіційним початком цієї історії:

— А я з Мексики.

Я аж щелепою клацнув, ледве не відгризши собі кінчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: і роман Хаггарда, і конкісту, і усі до останньої цивілізації древньої Мексики, а особливо отой клапоть паперу з безжалісним «коли ти забув свою мрію?», який змусив мене кардинально змінити свою долю. «Чорт забирай, це знак! Вдруге! — шугнуло у моїй голові. — Така зустріч не може бути банальним збігом!» Це був той знаменний момент, коли велика Мрія, затерта десь поміж складками минулого, нарешті постала переді мною у всій красі, точно як Фенікс із попелу.

— А мені казали, що я житиму з італійцем, — бовкнув я, не зметикнувши далебі нічого кращого.

— А мені про тебе взагалі нічого не сказали, — сердито огризнувся чорнявий.

Звали мексиканця Мігель Алонсо Гонзалес. Він, як і я, вчився у KTH, тільки на іншому департаменті.

…Перші два дні ми ходили по квартирі, наче сомнамбули, і практично не розмовляли. Напруга між нами лишень зростала, наче між двома магнітами, яких намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Більше того, значно пізніше виявилось, що у перший день нашого співжиття ми, абсолютно незалежно один від одного, не змовляючись, навідались у Students accommodation office [13], гнівно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому європейському університеті як KTH, завжди існувала проблема з квартирами. Нам обом чемно відмовили.

Одного вечора Мігель, кивнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно примітив на його столі, лаконічно спитав:

— Граєш?

Я ствердно кивнув.

— Я привіз її з Туреччини, — неквапом проказав мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. — Хочеш я покажу тобі майстер-клас?

— Майстер-клас показуватимеш своїй дружині в ліжку, — гордовито парирував я, — а зі мною ти згоратимеш від сорому після першої ж партії!

Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку і швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласу і покажу йому, як грають в шахи справжні чоловіки», — думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному уже, мабуть, з рік, мене ніскілечки не насторожив.

Ми розставили фігури і розпочали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це я поводив себе не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як умудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що попервах я просто не зміг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому раунді, наче якогось сопляка. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло у залі.

Мігель лише самовдоволено стенув плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу усмішку, усім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров вдарила мені у голову, і я, не соромлячись виразів, почав доводити мексиканцеві, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями і сказав:

— Давай.

— Що давай? — сказав я.

— Другу партію.

Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим мовчки почав розставляти фігури на дошці — жадоба реваншу переважила усі інші поривання.

Мігель приготував міцний чай і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані непродуктивні, тому погамував емоції і цього разу грав надзвичайно обережно, ретельно обдумуючи кожен хід та пильно стежачи за діями опонента. Мігель — чудовий гравець, але я на «відмінно» засвоїв перший урок того вечора, тому діяв супер-зосереджено. Грав переважно від оборони, методично відбиваючи експансіоністські потуги супротивника.

Гра затяглась, Мігель втомився, і я потроху почав набирати перевагу. Кілька разів я навмисне пропускав непогані нагоди для атаки, вичікуючи нагоду для вирішального удару. Свого шансу я таки дочекався: Мігель допустився грубої помилки, і я миттю прокрутив блискучу комбінацію, позбавивши опонента головних ударних фігур. Після того мені нічого не лишалось, хіба як старанно віддухопелити рештки мексиканської армії, покинувши у полі самого короля. Українська сторона при цьому зберегла цілу армаду: ферзя, одну туру, трійко бравих пішаків і лошака на додачу. Я чекав, що в такій ситуації Мігель викине білого прапора, однак затятий мексиканець мовчав і продовжував свою безнадійну партію. Лиш міцно стиснуті губи видавали його внутрішню напругу.