Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії, стр. 48

Якимось дивом нам вдалося переправитися без втрат. Якщо не рахувати того, що Френк таки примудрився замочити пакет з власними документами. Відсапуючись, ми лежали на протилежному березі прямо на корінні дерев і вогкому листі. Індіанець стояв поряд і ліниво длубався мачете у корі якогось дерева. Москіти цілими тоннами напосідали на наші мокрі тіла. Важко дихаючи, захлинаючись від власного поту, закусюючи піт москітами, обкусаний, подряпаний, мокрий і вимучений я пригадав ту чорнопику корову в Сан-Крістобалі разом з її словами: «…Трохи погуляєте тропічним ліском».

Після тої ріки я перестав рахувати переправи. Який сенс? Я і так був мокрий як квач. Наскрізь промокли усі мої речі. Ціною нелюдських зусиль вдалося зберегти сухим лише паспорт.

Пополудні я вже не усвідомлював що роблю і куди йду. Спека напхала мозок ватою. Піді мною — чавкання мокрого взуття, наді мною — гул москітів, попереду — скрипіння цикад і власне уривчасте дихання. Потім чергова водна перешкода. Підіймаєш пояс з паспортом, перебираєшся на протилежний берег, принагідно за щось тримаючись, аби не звалитись у воду, чіпляєш пояс на місце, і знову: чавкання мокрого взуття, москітний гул, скрипіння цикад…

Все тіло свербіло, кортіло чухатись в усіх місцях і відразу. Через кожні дві хвилини хотілось пити, та варто було зробити кілька ковтків, тіло миттю покривалося краплинками поту, а після наступних двох хвилин, скільки б не випив, хотілось знову. Протягом одного того дня я скинув п’ять кіло чистої ваги. Джунглі миттєво забирали з організму все зайве.

Під час однієї з нових переправ, вилазячи зі струмка, я простягнув уперед руку, щоб вчепитися за грубу гілляку і допомогти собі вибратись із води. Лише якимось дивом я підняв очі перш ніж схопитися за гілку. Прямо на тому місці, куди я тягнувся долонею, сидів величезний волохатий павук. Дрож від неймовірної відрази пройняв мене до кісток. Я голосно зойкнув і відсмикнув руку, ледь не поточившись у воду.

На мій зойк підійшов індіанець і узрів огидну ворсисту потвору. Він кілька разів легенько штрикнув кошлате павучище кінцем мачете. Одначе павук, схоже, зовсім не боявся і навіть не рушив з місця, загрозливо піднявши передні лапи. Волохатий монстр наче показував, що саме він є господарем джунглів, а ми — лише чужаки. Індіанець, не довго думаючи, підчепив зухвальця мачете і скинув у воду.

— Він отруйний? — спитав я провідника.

Той лиш мигцем зиркнув на мене агатовими очиськами і холодно проказав:

— Vamos!

Ми потюпали далі. Час перестав для мене існувати. Вже не існувало реальності, лиш безконечна удушлива зелень і дивний шум в голові. Відчуття таке, наче торкнувся до вічності…

…Надвечір, зробивши величезне коло, нагодувавши донесхочу кров’ю добру половину усього чіапаського виводка москітів, ставши схожими на привидів, зморені і охлялі, ми повернулись до «готелю», звідки почали свій похід у диявольську глушінь десь на півдні мексиканського штату Чіапас.

— От, чорт… — буркнув я собі під ніс і всоте подивився на циферблат годинника.

Від того, що я так часто зиркав на свій масивний «Tommy Hilfiger», час, здавалося, спинився зовсім. Мій наручний хронометр з лискучим синім циферблатом та елегантними сріблястими стрілками ось уже майже рік служив мені вірою та правдою. Я надибав його в duty-free магазині на поромі між Стокгольмом та Хельсінкі і майже відразу, не вагаючись, придбав. Добротний, практичний годинник, у якого на циферблаті виведено: «Водонепроникний. 50 метрів». Я приймав з ним душ, плавав у фіордах Норвегії, купався в Акапулько, киснув у басейні Оахаки, не маючи ні найменшого приводу, щоб нарікати на його роботу. І лише в джунглях Чіапасу, після трьох днів у атмосфері зі стовідсотковою вологістю, під скельцем з’явились краплинки вологи…

Я знову, мов зачарований, глипнув на спітнілі стрілки. За три хвилини шоста.

— Чорти б їх забрали, — глянув на Френка. — Мабуть щось сталося.

Френк мовчав. Лежав і не рухався, тільки тяжко дихав, роздуваючи груди і живота, мов ковальський міх. Час від часу він силувано піднімав обгризену москітами руку і ломакою поправляв свої кросівки, перекладаючи їх іншою стороною до сонця, наче смажив на вертелі якусь дичину. Поруч з Френком напівлежала Крістіна. Теж нерухомо. У мене одного ще зберігались бажання і сили відбиватися від обридливої комарні.

Я всівся на пеньку посеред галявини поодаль від американців, вперши лікті в коліна, похнюплено опустивши голову на схудлі руки. Поруч валялись безладно розкидані усі мої речі: мокрі шкарпетки, мокрі майки, мокрі шорти і шкіряні кеди, які увібрали в себе стільки вологи, що тепер сохнутимуть, певне, цілий тиждень. За спиною гілками та колючками щетинився непрохідний зелений мур. Індіанець, вивівши нас із нетрів, одразу кудись зник, полишив нас напризволяще в цьому маленькому світі. В мініатюрному безіменному світі, загубленому всередині безіменної країни, позначеної на картах великою зеленою плямою.

— Коли вони мали приїхати? — кволим голосом проскиглила дівчина.

Френк німував. Втома наповнила його тіло свинцем, а джунглі роз’юшили мозок.

— О п’ятій, — відказав я замість нього.

І знову нестерпна мовчанка…

Раптом з-за стіни пробився ледь вловний підозрілий звук. Я весь підібрався, наче пантера, що готується до стрибка. Невже їдуть? А може… може мені почулося? Напружився і уважно дослухався до кожного шереху, який влітав на розчищену в хащах галявину крізь невидимі щілини в зеленому кільці стін. Але хрускіт цикад, шарудіння вітру серед крон та віддалене погукування мавп затирали усі інші звуки.

— Та де ж вони? Де? — безутішно повторював я сам до себе.

Примарилось… Я зітхнув і опустив голову. Френк вкотре з відсутнім виразом на обличчі перевернув свій черевик. В цю мить я знову виразно почув той звук і уже не міг ні з чим його сплутати: з-за живого частоколу доносилось скреготливе диркання автомобільного двигуна! Присягаюсь, у той момент це був найприємніший звук у всесвіті!

— Ye-e-a-a-a-ah!!! — я ніколи не думав, що можу так кричати. Від стіни їдальні відколовся черговий шмат штукатурки, а кілька мавп попадали з частоколу й кинулися навтікача, подумавши, що за ними женеться кугуар.

За якусь хвилину, безтурботно гуркочучи мотором та розтинаючи низькоросле галуззя, на галявину увірвався сріблястий мікроавтобус. То був зовсім інший фургон, ще старіший від того, що привіз нас сюди, і зовсім інший індіанець-водій, але я готовий був зацілувати їх обох до смерті, так наче вони були мені рідні.

— Автобус, Френку! Автобус! Вони приїхали за нами! — заволав я нелюдським гласом і чимдуж понісся до фургона. Френк, кремезний і дужий Френк із Нью-Йорка, розмахуючи палкою для перевертання кросівок і задираючи покарлючені ноги ледь не до вух, щодуху кинувся за мною.

Я гицав там як дурний, верещав як мавпа, і час від часу любовно обіймав теплий капот старенького «Форда», а з салону на мене витріщались чотири пари здивованих очей. «Нехай витріщаються, недоумки!» — думав я. Мені не було жодного діла до того, що про мене подумають четверо нових сопливих ґрінго, котрі завтра затягнуть на собі зашморг «екотуру» і підуть по наших слідах штурмувати зелені нетрища.

А Френк… Френкові, схоже, було не зовсім байдуже. Американець розчахнув дверцята «Форда», просунув у салон змарнілу чорняву голову і зловтішно просичав:

— Ласкаво прошу до пекла, dummies [121]!

XIII. Тут були майя

Після бравурного марш-кидка бісівськими чіапаськими нетрищами я спочатку повернувся в Санто-Домінго де Паленке, де знову, уже втретє, перестрів Стівена де Трейєра. Ми провели разом дві години під дахом крихітної автостанції у тому маленькому мексиканському селищі. Стівен вирушав нічним автобусом до Мериди, а я завертав назад у Сан-Крістобаль, щоб уже на ранок поїхати в каньйон Сумідеро (Canon del Sumidero) поблизу Туксли, милуватися розмаїттям чіапаської флори та фауни.