Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії, стр. 44

Довго, ох і довго мене там вивертало! Я виплюнув сьогоднішній сніданок, затим вивергнув усю учорашню вечерю, услід полетів ситний обід Ани Марії Камерас. По-моєму, я навіть роздивився на дорозі послідки того такосу, що наїв ще у Пуеблі. Зрештою, виснажившись вкрай, змокрілий та позеленілий, з надутою вітром зачіскою, як у найкращі роки Елвіса Преслі, я впав на своє місце і прикрив вікно.

— Оце ти утнув, аж дух перехопило, — шанобливо вимовила іспанка. — Я ще такого не бачила…

Я нічого не відказав, але подумки затято пообіцяв собі після повернення додому написати на форумі «TripAdvisor» такий відгук про цю трикляту дорогу з Сан-Крістобаля до Паленке, на фоні якого сварливі розумування заїдливої американки здаватимуться милими різдвяними колядками.

Я приїхав у Паленке втомлений, голодний і розбитий. Мене ще досі нудило після жахливої гірської дороги і, хоч я й вивергнув з черева усі поживні шматки, але їсти все ще не міг. Надворі стояла справжнісінька тропічна спека. Те, заради чого я приперся в таку далечінь, — одне з найвідоміших стародавніх міст майя — цікавило мене в той момент менше всього. Хотілось впасти на асфальт, заснути, і борони Боже, щоб приснились автобуси…

Проте я незчувся як усі погані відчуття минули, наче їх водою змило, варто мені було наблизитись до руїн. Майже дві години я безперестану дряпався на піраміди, продирався крізь стіни напівзруйнованих храмів, спускався до могил майя, зовсім не відчуваючи спеки, втоми чи голоду. «Храм Сонця», «Храм Хреста», «Храм написів», а ще палаци, гробниці, барельєфи змусили забути про нещодавно пережиті на шляху до загубленого міста потрясіння.

Коли в усьому Паленке не лишилося жодного квадратного метра, куди можна було б зазирнути, я всівся в тіні розлогого тропічного дерева в одному з глухих закутків археологічної зони. Переді мною простягся рівненький, акуратно підстрижений газон, а поодаль покоїлись залиті сонцем величні руїни. Поряд проходили люди, неспішно, повагом. Склавши ноги лотосом, спершись спиною на прохолодну кору старого дерева, просидів так до самого закриття розкопок.

Я був за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, серед чужих і незнайомих мені людей, у самому серці суворої загадкової землі, сини якої віками молились чужим мені богам. Але я чомусь теж захотів там залишитись.

XII. Rembo stuff [112]

Справжніх шукачів пригод завжди було обмаль. Людство знало немало ризикових та авантюрних людисьок, яким ніколи не сиділося на місці, але вони зроду не стали б шукати неприємностей на свою голову просто так, заради гострих відчуттів. Для того, щоб встромити свою макітру в коловорот пригод, потрібен гарний стимул. У всі віки для різношерстих джентльменів удачі такими стимулами були слава, багатство і всякі інші, супутні їм товари. А за відсутності вищезгаданого навіть найвідважніші пройдисвіти вважали за краще дати драла перед небезпекою, особливо якщо були впевнені, що ніхто не застукає їх за таким безславним діянням.

Ви вже, мабуть, встигли подумати, що зараз я почну чергову хвалебну оду жменьці людей, навсправжки відданих її величності Пригоді, котрі тільки те й роблять, що по три рази на день стрибають на линві з мосту, дряпаються без страховки на найкрутіші бескиди і лізуть обніматися з левами. А потім, вдаривши себе кулаком у груди, розказуватиму, як з високо задертим носом я помарширував підкорювати тропічні ліси на півдні Мексики. Нічого подібного, панове, бо насправді не все так елементарно в цьому житті. Не тільки ті, хто полював за багатством і славою, опинялися втягнутими в справдешні пригоди: чимала частка найзапекліших авантурників надибувала свої пригоди не за власним бажанням. Комусь щось недоказали перед дорогою, хтось переплутав рейс, інший повернув не туди на роздоріжжі, а дехто просто-на-просто не відав, на що йде. Останнє — це про мене.

Оплачуючи триденний тур по руїнах майя в Сан-Крістобалі, я ненароком помітив у журналі реєстрації те, що інші мандрівники платили лише за одноденний вояж до руїн Паленке. Ніхто, абсолютно ніхто не їхав далі.

— А що після Паленке? — спитав я в огрядної жіночки-оператора.

— Після Паленке… кгм… е-е-е… там екотур… екотур по джунглях. Бонампак, Яхчілан, ночівля у готелі в джунглях, а потім… ну, трохи погуляєте по тропічному ліску.

- І все?

- І все.

— Давайте.

Отак просто і легітно я підписався на одну з найбільших авантюр свого життя, завуальовану милим palabra [113] «екотур».

— Вас підберуть у Паленке, — кинула жіночка мені навздогін після того, як я розрахувався і вийшов з контори.

Якби ж то знаття, що насправді ховалося за цим, на перший погляд невинним словечком. Але тоді я нічого не знав про давній мексиканський звичай називати кепські штукенції хорошими словами.

Я визирнув надвір крізь пожовкле і потріскане скло мікроавтобуса. Ми щойно в’їхали на круглу галявину, вирубану в хащах. По периметру її оточувала непрохідна стіна, сплетена із зелених ліан, сірого чагарнику, коричневого пагілля та коренів. Причому, то була стіна в прямому розумінні слова: без мачете людині крізь неї нізащо не продертися. На прогалину можна було втрапити лише через прорубану стежку, яка вела від основної дороги і через яку щойно протиснувся наш замизганий карапуз-автобус.

На чистині стояло півдюжини крихітних бунгало з москітними сітками замість стін, стягнутими нагорі на кшталт балдахіна, і покрівлею з висушеного пальмового листя та очерету. В кожному бунгало тулилось одне ліжко й табурет. Більш вишуканих номерів мені не довелось стрічати за все життя.

Між бунгало ліниво проходжувались свійські індички, подзьобуючи траву. Неподалік видніли дві більші будівлі з глиняної цегли, вимазані вапном. Одна з них, як виявилось, правила за їдальню, а в іншій містились душові, туалет і спільний умивальник. Таким було наше останнє пристанище перед походом у джунглі, останній форпост цивілізації перед лицем незвіданого, який у буклеті безсоромно величали «готелем у джунглях».

Коли ми в’їхали на галявину, просто у її центрі, куди не сягала тінь від окружної стіни дерев, сиділо п’ятеро мандрівців, понуро схиливши голови. Нагадували вони котів, яких насильно викупали у ванній з шампунем, — такий самий мокрий, заліплений і максималістсько-ображений. Навкруг них валялись, недбало розкладені під сонцем, усі їхні речі, починаючи від капелюхів і закінчуючи шкарпетками та носовими хустинками. Речі були такими ж мокрими й потріпаними, як самі мандрівники.

Їх було п’ятеро — попередня групка сміливців, котрі погодилися спуститись в нетрі. Зараз наш автобус мав підібрати їх і одвезти назад у Паленке, в місцини, де слово «цивілізація» ще зберігає якесь значення, а на зміну їм полишити нас трьох.

Хтось з того похнюпленого гурту першим помітив наш мікроавтобус. Одразу за тим він видав з горлянки такий приголомшливий і дикий звук, що з їдальні в другому кінці галявини посипалась штукатурка, а кілька мавп з довколишніх бавовняних дерев [114] перелякано кинулись навтьоки. Потім вони всі разом зірвались на ноги і побігли, спотикаючись і лементуючи, до нашого автобуса. Нещасні приборкувачі нетрів неслися з простягнутими вперед руками, роззявленими ротами і розчепіреними пальцями, ледь не плачучи від щастя. Здавалося, вони ладні цілувати наш мінівен (повірте, я ніскільки не гіперболізую).

Я дивився на те все з подивом. Нарешті повернувся до Френка, штрикнув його ліктем під бік і мовив:

— Глянь, ну й дурні! Вони щойно побували у феєричному екотурі по джунглях, а біжать за автобусом, наче за ними женуться всі демони пекла.