Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії, стр. 40
Кен ледь не вдавився помідором, навіть Піт зачудовано хмикнув, а потому обидві парочки проштрикнули мене осудливими поглядами.
— Ясно… — тихо мугикнув я і вирішив за краще сконцентрувати свою увагу на таці з тортильями, які парували перед моїм носом.
Після сніданку до нас підсів Чей-молодший.
— Сьогодні, якщо бажаєте, я можу звозити вас на екскурсію до мого друга. У нього завод, де… де виготовляють… — тут Чей прискіпливо подивився на мене і обережно доказав: — Мескаль.
Я застогнав і з’їхав униз на стільці, а Кен зареготав як ненормальний.
Я таки поїхав на ту чортову екскурсію, щоправда, без Марії, Пітера, Рейчел та Кена. Зате з двома британками.
Перед тим я провів голландців до автостанції, звідки вони продовжили свої мандри Мексикою, тримаючи курс на далеку Мериду, — адміністративний центр найбільшого мексиканського штату Юкатан, а техасці лишилися в хостелі — пакувати пожитки перед відльотом до Мехіко, де пересідали на літак у Даллас. Така вже доля всіх «бекпекерів»: ти приїжджаєш у місто, заводиш нових друзів, прекрасно проводиш час, але на третій чи четвертий день заново вкладаєш свій наплічник і подаєшся геть — перебираєшся в інше місце, де все починається спочатку.
Тож ні голландці, ні техасці не могли супроводжувати мене в черговому хрестовому поході до землі мескалевої. Жаль, вони стільки всього проґавили. На мескалевому заводі мені детально розжували технологію виготовлення мескалю, розказали про історію розвитку мескалевої індустрії, а також дали добрячу порцію дармового пійла усіх смаків і відтінків. (От знову! Ну не можна ж так!)
Я гарненько нализався, після чого хазяїв син люб’язно відвіз мене на вокзал і проконтролював, щоб я завантажився у потрібний мені автобус до Сан-Крістобаля, а не до Туксли чи Санто-Домінго-Теуантепека. Я зумисне взяв квитки на нічний автобус, щоб таким чином зекономити гроші за одну ночівлю і не марнувати цілий день на дорогу, яка займала аж дванадцять годин.
Прочунявся я в темному омнібусі посеред безпросвітної ночі, геть розкучманий і розбитий після двох вечорів, протягом яких по саме горло накачувався мескалем. У горлянці дерло, з пащеки тхнуло перегаром, і тільки в животі заспокійливо булькало.
Я заліз у гаманець і порахував свої валютні запаси. За чотири дні у Оахаці, за проживання, харчування, питво та екскурсії — за все абсолютно, я заплатив лише 1600 песо! Це менше ніж 25 євро на день! За найкращий хостел, найкращу їжу і за… справжніх друзів. А в Європі за такі гроші вас навіть не пустять переночувати в десятимісній «dormitory».
Я піднявся над сидінням, повернувся в той бік, де за моїми розрахунками мала бути Оахака, і тихо проказав:
— I’ll be back…
XI. Таїна Паленке
…Ще будучи у Мехіко, ми з Томом О’Коннелом багато годин провели, бесідуючи про Паленке. Точніше, Том говорив, а я переважно слухав. Старий змальовував загублене місто настільки виразно, що скоро мені почало ввижатися, ніби я вже побував там і бачив усе на власні очі.
— Побачиш, це місце тобі запам’ятається, — любив повторювати Том. — Люди кажуть, від нього струменить особлива енергія.
Раз за разом Том оповідав, що серед руїн часто можна надибати людей, які лежать на траві, заплющивши очі й розкинувши руки врізнобіч, — набираються сили від тої енергії. Одного разу Том навіть натрапив на якусь таємничу секту в одному з древніх напівзруйнованих храмів Паленке. За словами австралійця, їх було чоловік з тридцять, усі в фіолетових одежинах. Вони стояли посеред руїн і справляли свої таємничі обряди. Серед тих людей не було жодного білого, самі нащадки майя.
Том, якому було далеко за п’ятдесят, який обійшов півсвіту, який останні вісім з половиною місяців мандрував не зупиняючись, який як ніхто розумів і бачив наскрізь цей світ, з непередаваним благоговінням говорив про ту таємничу енергію. Під час однієї з наших розмов я прискіпливо глянув на австралійця і запитав:
— А ти сам, Томе, ти справді віриш у ту енергію? Що ти відчув у Паленке?
Том помовчав, а потім тихо-тихо проказав, зовсім не дивлячись на мене:
— Не знаю… Це зовсім різні речі, коли стоїш там і відчуваєш, і коли потім переказуєш те, що відчував. Я переповідаю тобі, що люди кажуть і що сам бачив. Ти приїдеш туди і сам усе збагнеш. Єдине, що можу сказати напевне, то це те, що мені зовсім не хотілось звідти йти. Я міг годинами сидіти на руїнах Храму Хреста, не відчуваючи ні спраги, ні голоду. Мені чомусь страшенно кортіло там залишитись…
Сан-Крістобаль — виняткове місто на моєму шляху. По-перше, усі туристи включно з самими мексиканцями в один голос вторують, що Сан-Крістобаль де лас Касас — це найбільш мексиканське місто серед усіх інших мексиканських міст гарячого півдня, своєрідне серце сущої Мексики, а штат Чіапас — найчарівніша, хоч може, трохи дикувата мексиканська губернія. По-друге, Сан-Крістобаль — то батьківщина Мігеля, мого бравого друзяки, який нині ніжився десь на середземноморському узбережжі Іспанії. У цьому місті мене чекала уся його рідня, відмінний прийом, можливість відіспатись, відлежатись і відмитись, а також феєричний (за словами мексиканця) тур по джунглях та руїнах майя, про який мала подбати сестра Мігеля.
Тож під час останньої екскурсії до мескалевого заводу я прикупив дубове барильце найкращого мескалю (не йти ж до людей з порожніми руками), чуйно розпрощався з Оахакою (чомусь слабко пригадую цей момент…) і чкурнув на Мігелеву батьківщину.
До Сан-Крістобаля я добувся без пригод. Навіть якщо якісь і підвернулися на зміїстому серпантину серед зелених хащ, я однаково їх проспав, згорнувшись калачиком на вузенькому кріслі.
Пом’ятий, голодний і заспаний я вивалився з автобуса на перон перед зовсім крихітною, трохи більшою від приватного будиночка автостанцією. Годинникова стрілка щойно встромилась у сріблясту сімку на циферблаті; простір над головою обліплював цупкий ранковий туман. Якщо ви пам’ятаєте, то з «теплих» речей я брав лише тонюсіньку сорочку з короткими рукавами, оскільки розраховував, що у Мексиці, та ще й на півдні, та ще й у розпал літа усюди буде надміру спекотно. А проте у Сан-Крістобалі, який розкинувся на нагір’ях Чіапасу на висоті цілих 2100 метрів над рівнем моря, мене чекало гірке і кусюче розчарування. Не встиг я висковзнути з автобусного черева, як крижаний проймаючий вітер погнав мене копняками до автостанції. Термометр, який так доречно приклепали до одного зі стовпів, у розпал літа, на самому півдні Мексики, показував, зараза, аж 9C. Цокочучи зубами, я забрав багаж і мерщій заховався у приміщенні станції.
Я почувався справжнім волоцюгою, коли в станційному туалеті ретельно начищав собі зуби, обмивав мармизу і натирав милом залежалий торс, — щоправда, інших варіантів у мене не було, позаяк з’являтися перед очі Мігелевого сімейства у такій покошланій і напіврозібраній конфігурації, в якій я прибув з Оахаки після чергової (дай, Боже, щоб останньої!) мескалевої пиятики, мені зовсім не кортіло. Крім того, я розсудив, що приплентатися до них додому з самого рання було б кричущим свинством і варварською невихованістю, а я найменше хотів, щоби після мене славна сімейка мого друзяки почала думати, ніби Україну заселяють нетесані троглодити. Тому причепурившись, наскільки це було можливо у тісній вбиральні, я всівся мов той формений волоцюга, заклавши під себе ноги, на одній із лавок автостанції. І став чекати.
Тим часом сонце, мовби зітканою зі своїх променів мітлою порозшарпувало молочні клубні імли й позаганяло їх далеко в гори. Температура прудко полізла угору.
Рівно о дев’ятій я розім’яв задублі кінцівки і неквапом почвалав до помешкання Ани Марії Камерас, бабці Мігеля (хлоп’яга казав мені, що це місце, де протягом дня збирається уся родина). Сан-Крістобаль — зовсім невелике містечко, тому я без зусиль зумів розшукати потрібну мені вулицю на карті і пробрався на неї поміж одноповерховими приземистими cuadras. Звідусіль мене оточували куці вулички зі строго одностороннім рухом, бруковані та неширокі, вздовж яких височіли нерозривні полотнища різноколірних стін, на яких то тут то там вигулькували ворота до патіо або заґратовані вітрини простеньких крамниць.