Навіжені в Перу, стр. 43
— Ану відпусти нещасну тваринку, — зціпивши зуби, прошипів мій напарник.
На жаль, чорноокий м’ясник ні бельмеса не тямив українською.
— Cuy! — посміхаючись, сказав він, теліпаючи гризуном у повітрі.
— Я кажу: негайно звільни всіх хом’яків! — мій товариш стиснув кулаки так, що на передпліччях проступили жили. — Не виводь мене, мавпо!
— Cuy! Cuy! — радісно кивав головою смаглявий фермер, метеляючи нещасною свинкою, наче ганчіркою, і навіть не здогадуючись, на що наривається.
— Що ти сказав? — Тьомика аж перекосило.
— Cu-u-uy!
— Максе, ти це чув? Ти чув, як він мене назвав?!!
— Не треба… — пробелькотів я.
На той момент я вже передумав вкладати гроші у харчову промисловість.
— Що не треба? — перепитав Тьомик.
Тим часом перуанець підійшов до стола, недбало уклав на нього приречену тваринку, а тоді, притримуючи пухнасте тільце лівою рукою, підморгнув Тьомику, після чого одним майстерним ударом палиці розтрощив гризуну череп. Затим він підняв самця за хвостик над собою і широко всміхнувся, показуючи усім нам: готово!
Я думав, Тьомика вхопить параліч. Його очі налилися кров’ю і вилізли з орбіт, щелепа відвисла, а руки затряслися, наче від ураження струмом. Наступної миті мій товариш по-звірячому загарчав і кинувся на ні в чому не винного перуанського фермера.
— Тьомо, ти чого? — верескнула Маруся.
Але напарника було не спинити. Він наскочив на широкоплечого м’ясника і спробував зацідити кулаком йому в писок. Перуанець, певна річ, не розторопав, що, в біса, діється, однак, на щастя, встиг зреагувати. Він по-боксерськи вклав голову між пліч і ухилився корпусом праворуч. Тьомик промазав, вліпивши рукою в порожнечу, внаслідок чого не втримав рівновагу і простягнувся долілиць. Фермер, який хвилину тому замочив самця морської свинки, відступив крок назад і щось швидко проговорив своєму молодшому колезі. Той миттю шаснув у хижу. (Я нічого не розібрав, бо вони перемовлялися мовою кечуа.)
Тим часом Артем зірвався на ноги, озброївся дрючком, залишеним на забризканим кров’ю столі коло покійного гризунчика, і, немов зомбі, посунув на беззахисного м’ясника. У ту ж мить з халупи виборсався молодий фермер з кочергою та граблями під пахвою. Граблі він залишив собі, а кочергу вручив своєму кремезнішому товаришеві.
Конфлікт, спричинений стратою нещасної морської свинки, неухильно набирав обертів. Я відчув, що мушу мерщій втрутитися, аби хтось із цієї веселої компанії не вирядився найближчим часом навздогін за пристукнутим гризуном.
— Ані руш, бо зараз позабиваю всіх до смерті! — зарепетував Тьомик, коли перуанці, виставивши поперед себе кочергу і граблі, рушили в наступ.
Фермери, певна річ, нічого не второпали. Та навіть якби й зрозуміли, то навряд чи послухались би. Відтак мій товариш замахнувся дрюком і безстрашно кинувся уперед. Я чортихнувся і рвонув навперейми, вклинившись акурат поміж ворогуючими сторонами…
Наступної миті я отримав від напарника кийком по голові. Коліна мої підігнулися, і я присів на землю, так, ніби відпочити надумав… Щоправда, підвівся я нескоро. Перед очима потекли рожеві кола, простір змазався, і я, остаточно втрачаючи свідомість, бухнувся обличчям у ятку з пухнастими хом’яками. Чи то пак, із морськими свинками — чорт би їх забрав!
Важко сказати, скільки минуло часу, перш ніж я опритомнів.
Довбешка ззаду страшенно щеміла, наче хтось повільно розтинав і краяв її на шматки. Пронизливий аритмічний біль розганяв усі думки геть із макітри, неначе алігатор, що відганяє переполоханих антилоп гну від водопою. На тім’ячку в такт із ударами серця пульсувала велика і тепла гуля.
Я роззирнувся і відзначив, що знаходжусь у старому будинку з високими вікнами, певно, ще іспанської доби, який переобладнали на лікарню. За вікном здіймалися гори.
Тьомик лежав неподалік на сусідньому ліжку. Коло нього на табуретці сиділа Маруська. Напарник, схоже, вже давно був при свідомості.
— Ти чого так розпсихувався, чувак? — прохрипів я, стараючись не піднімати голову з подушки.
Артем та кучерявка повернулись у мій бік.
— О, прочуняв уже! — зраділа дівчина.
Зате Тьомик не зронив ні слова і тільки скрушно зітхнув.
Якщо не брати до уваги гулі на довбешці, в усіх іншим місцях я був практично неушкодженим. Значно гірше виглядав мій товариш: увесь у синцях, бинтах та медичному пластирі… Добрячої, мабуть, задали йому припарки після того, як я відключився. Дивлячись на нас обох, Маруся ледве стримувала посмішку.
— Де ми? — буркнув я.
— У лікарні в Куско, — поінформувала мене білявка.
Оскільки напарник мовчав і навіть не зиркав у мій бік, я відвернувся і теж на нього більше не дивився. Подумалось, що я мусив би почуватися винним через те, що сталося, натомість я відчував лиш злість на свого компаньйона. Я лежав і міркував про те, що відтоді, як Тьомик удостоївся розкішного спадку у Стокгольмі, він дуже змінився. Раніше хлопець потакав будь-якій моїй ідеї, тільки б вона давала можливість повеселитися і хапонути грошенят. А ось теперечки він став страх яким перебірливим — вічно йому щось не до вподоби! Останнім часом чувак взагалі розкис: якийсь він аж надто вразливий та жалісливий зробився.
Несподівано сусідня койка рипнула, й Тьомик повернувся до мене. Я скоса глипнув на нього і тільки зараз помітив, що на лівій щоці напарника червоніють чотири глибокі паралельні бганки — сліди від контакту з граблями.
— Про що думаєш, Максе? — наче нічого й не сталося, запитав він.
— Ти змінився, — відказую.
— Тобто? — не розторопав Тьомик.
Я так і не обернувся в його бік, втопивши печальний погляд у стелю. А тоді сказав:
— Гроші змінюють людей, чувак. І я ще жодного разу не бачив, щоб вони змінювали людей на краще…
7, 8, 13 серпня, 2–9 вересня 2010 // Київ, Бердянськ
Новий рік на берегах Тітікаки
Обставини склались таким чином, що наприкінці грудня 2009-го, за тиждень до католицького Різдва, ми з Тьомиком і Марусею причвалали до містечка Пуно, що на західному березі Тітікаки, найвищого судноплавного озера на планеті.
Чутки про наші подвиги (я маю на увазі подвиги в хорошому розумінні цього слова) з космічною швидкістю розліталися повсюди, сягаючи найвіддаленіших і найбільш неприступних районів Перу. Після того, як ми знешкодили бандитське кодло, яке ховалося в амазонських лісах на північному сході країні, повсюди нас зустрічали й звеличували відповідно до почесного звання заслужених героїв Перу.
Завдяки виразистій зовнішності ми виділялися з натовпу, і нас із напарником повсякчасно й кругом упізнавали. То на автобусній станції якась зморщена бабця-індіанка підійде й потисне нам руки, то якийсь статечний чолов’яга пригостить пивом у барі, то молоденька продавщиця в супермаркеті сором’язливо попросить автограф. Іноді симпатичні перуанки намагалися відзняти нас на мобільні телефони, а замурзані дворові хлопчаки всюди бігали за нами, невтомно повторюючи, що бачили нас по телевізору.
Ми стали популярними! Почувалися справжніми героями! Через кілька тижнів я сам почав вірити у те, що ми з напарником справді передушили терористів голими руками. Саме в такому звитяжницько-піднесеному настрої, гордо задерши обгорілі на пустельному сонці носи, ми прибули в Пуно, високогірне поселення на березі дзеркальної перлини, що затесалася посеред андійських круч…
Ця навіжена історія не позбавлена, втім, філософського підтексту і розповість вам про те, що ніщо в цьому світі не вічне. Навіть слава безстрашних борців з терористами, навіть репутація відважних рятівників, готових ризикувати життям заради справедливості, навіть почесне звання героїв Перуанської республіки, публічно присвоєне нам Президентом країни, можуть бути вмить перекреслені й легко забуті.
А все через що? Через отой клятий Тьомиків альтруїзм (таки так, ви оце щойно все правильно подумали — без Марусі, його подружки, яка пристала до нашої компанії у Трухільйо, тут, звісно, не обійшлося). Я не раз йому повторював: не слід нічого вигадувати, треба просто насолоджуватися лаврами, хай і не зовсім заслуженої, та все ж слави, замість того, щоб займатися нікому не потрібною благодійністю та всякою дурнуватою філантропією. Сиділи б зараз десь на узбережжі Тихого океану в оточенні пишногрудих красунь, цмулили б тропічні коктейлі через соломинки, ніжились би серед іскристих, молочно-теплих хвиль на сонечку. Та де там! Тільки не з Тьомиковим щастям! Цього разу мого друзяку потягнуло на суспільно-корисні вчинки — захотілося йому, бач, ще більшої слави, слави щедрого філантропа й добродійника.