Навіжені в Мексиці, стр. 55

Навколо спинялись, зацікавлені небуденним видовищем, випадкові перехожі.

Тьомик непевно ступив ще кілька кроків, опинившись віч-на-віч зі своєю обраницею. І тоді на якусь долю секунди скосив погляд на мене. Цього вистачило, щоб я зміг чітко роздивитися його переполоханий вираз обличчя…

Знаєте, колись, ще замолоду, під час чергової молодецької гулянки, Тьомик поділився зі мною своїми страхами, мовляв, у нього просто патологічна боязнь таких моментів, як вінчання чи освідчення.

— Варто просто про це задуматись, — казав мені Тьомик, — як на мене налітає гикавка і накриває хвиля масної паніки, здається, що весь світ руйнується, і хочеться бігти, не спиняючись, кудись далеко-далеко в поле і сильно кричати: «А-а-а».

…Тож отієї долі секунди мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Я ж казав: іноді я просто читаю думки мого Тьомика. Тому я вже знав, що далі буде. Зараз Тьомик пожбурить оту чорну троянду, щоб відшукати яку, я витратив неймовірні зусилля, на смітник, продекламує щось на зразок «Живим не дамся!» або ще більш банальніше «Пішли всі в сраку!» і чкурне звідціля так швидко, що навіть мені не наздогнати. Я вже й собі почав піддивлятися імовірні шляхи для відступу, бо встиг запримітити добре нагострену сокирку в руках Альониного тата, що той старанно маскував за своєю спиною, а також недобрий проблиск в очах Васі, Альониного брата, який непомітно, черепашачими кроками посувався до мене…

Дійсно, якби ми могли зазирнути у голову Тьомика, то побачили б, що горе-наречений таки справді був на волосинку від того, аби дати драла в такий урочистий момент. Він увесь тремтів, забув усі наготовані слова і не смів підвести очей, боячись зустрітись поглядом з насупленою Альоною. Тьомик — даю голову на відсіч — уже уявляв своє безмежне привільне поле, де він, мов жеребець, несеться і горлає: «А-а-а!»

Однак Артем бачив мене, бачив батьків Альони та її сусідів, відчував тепло білосніжної кобилки за своєю спиною і розумів, що всі чекають від нього рішучих дій, гідних справжнього мужчини, розумів, що безнадійно зіпсує такий помпезний епізод і свою репутацію, якщо просто так візьме та й накиває п’ятами. А ще він знав: якщо кинеться зараз навтьоки, Альона більше ніколи не спуститься до нього. Другого шансу не буде.

Відтак Артем наперекір усьому зібрав у кулачок усю свою відвагу, зазирнув точно у вічі дівчині, незграбно вручив їй квітку і опустився на одне коліно.

Я затамував подих. Я не міг повірити власним очам. Ну, невже? Це просто неймовірно! Щось зараз має статися! Зараз почнеться кінець світу! Чи, може, будинок завалиться. Або хоча б коняка почне народжувати!

Але оскільки ви зараз читаєте ці рядки, то розумієте, що з кінцем світу довелося почекати. Тьомик узяв руку дівчини в свою і промовив тремтячим голосом:

— Я накоїв чимало дурниць, я постійно робив усе не так і незаслужено ображав тебе. Я був неправий. Але… в усьому світі я не знаю дівчини, кращої від тебе. Виходь за мене заміж…

Отак-от скромно й невигадливо. Котрась із сусідок тихо схлипнула. Навіть у мене, слона товстошкірого, десь зашкрябало у грудях.

На мить запанувала тиша, і всі погляди перекинулися на Альону. Дівчина не здавалась ні розчуленою, ні розгубленою. Її погляд та постава випромінювали рішучість і навіть трохи зверхності. Вона пригадувала всі ті страждання, які натерпілася через цього синьоокого блондина, що нині стояв перед нею, смиренно спустившись на одне коліно, всі ті сльози, які темними ночами лила на подушку, всіх його хвойд, усі його втечі й повернення. І вона ладналася сказати «ні». Холодне, жорстоке та безапеляційне «ні». Вона хотіла послати до дупи цього гульвісу, покарати його, показати, яка вона сильна та незалежна.

Проте Альона бачила мене, своїх батьків та сусідів, бачила білосніжну кобилку за Тьомиком, тримала в руках пахучу чорну троянду, відчуваючи унікальність та піднесеність моменту, розуміючи, що жодна інша з отих хвойд не удостоїлась цього. А ще вона знала: Тьомик не з тих, хто проситиме двічі. Якщо вона зараз відмовить йому, більше він не скаже їй і слова. Хтозна, ще, може, й застрибає на радощах, понесеться галопом у привільне поле й іржатиме, мов той жеребець на вигоні. Дівчина розуміла: другого шансу не буде.

Відтак Альона подивилася Артему в очі й, замість холодного, жорстокого та безапеляційного «ні», м’яко проказала:

— Так, я згодна!

Наступної миті хлопець з дівчиною злились в смачному поцілунку. Такі, знаєте, тільки у голівудському кіно показують, і завше наприкінці фільму.

Ось так воно буває… Артем поступився своїми принципами, Альона поступилась своєю гордістю, і обоє за якусь мить стали безмежно щасливі від того.

Люди, які ще хвилину тому стояли закляклі, наче у мавзолеї, поволі розворушилися. Мама Альони безгучно заплакала. Дехто із сусідів стиха зааплодував. Навіть Альонин тато і той зм’якшився і поліз до мене обніматися, витираючи шмарклі сокиркою.

— До останнього не вірив… ну просто не міг повірити, — розчулено шепотів старий.

І тільки орангутанг Вася лишився вельми розчарованим таким розвитком подій і переминався з ноги на ногу біля дверей під’їзду, похнюплено переводячи погляд з Альони на Артема, а потім на мене.

Зрештою Тьомик вивільнився з цупких обіймів своєї нареченої і попрямував до мене, щоби подякувати за все, що я для нього зробив. Я невпевнено відступив крок назад і відвернувся.

— Ти що, плачеш, Максе? — здивовано спитав Тьомик.

— Та то так… то мошка в око попала, — стиха промовив я, ще більше відвертаючись від напарника.

6 лютого, 21–28 червня, 14 липня, 20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Ліма (Перу), Флоріанополіс (Бразилія)

Останній ковток, або Одруження Тьомика

Всьо! Всьо пропало! Мій Тьомик одружується!

Мені знадобилося два дні, щоб протверезіти, а потім ще два дні, щоб остаточно в це повірити. Потому я кілька разів дзвонив до Артема і слізно благав його отямитись. Утім, щоразу у відповідь з трубки линули невтішні слова:

— Максе, вибач, але я кохаю її…

Я сердито кидав слухавку, а потому від невимовного відчаю мені хотілося рвати на голові волосся і битися макітрою об стіну.

Хай там як, незабаром я збагнув, що вже не зможу нічого змінити. Хоч як би важко мені було з цим змиритись, я розумів: мій найкращий товариш і побратим, неперевершений друг і товариш по чарці, з яким ми перевернули з ніг на голову всю південну Мексику, з яким ми стільки всього пережили, не витримав лихої долі і здався на поталу ворога! Якась бісова діваха забирає у мене найкращого друга! О Боже, щоразу я тремтів від люті, наче зашкарублий осінній листок на холодному вітрі, коли прокручував ці слова в голові.

Однак насправді ця історія зовсім не про одруження Тьомика (там, в принципі, і розказувати нема про що). Ця історія про останній ковток такого чистого й п’янкого, запаморочливо вільного повітря, що передує процесу невідворотного занепаду й повної деградації мужчини з поступовим перетворенням його на слухняну овечку, який незмінно настає невдовзі після одруження. Перед вами, шановні, епічна розповідь про чоловічу вечірку або, як кажуть у народі, «мальчішнік» в переддень Тьомикового весілля.

Дату одруження призначили на травень.

Артем розсудив, що чоловічу вечірку краще провести за два, а то й за три дні до церемонії. Ну, щоб у випадку різноманітних катаклізмів у всіх її доблесних учасників було достатньо часу для всестороннього очищення організму, думок та одягу, словом, для повноцінного приведення себе в порядок. Щоправда, я почав готуватися до неї за два з половиною місяці, ретельно плануючи програму дій та заходів, аби, як кажуть, не впасти лицем у багно і нормально провести свого товариша в останню путь.

На «мальчішніку» в Тьомика нас мало бути шестеро. Окрім мене й нареченого, відзначати входження Артема у такий важкий та в усіх відношеннях скорботний етап чоловічого життя зібралися Микола та Петька (по-нашому Колян і Пітер), колишні Тьомикові співробітники і наші спільні з ним знайомі. Наскільки мені було відомо, Пітер ще й досі працює продавцем у супермаркеті електроніки, зате Микола рік тому відмовився гарувати на когось, звільнився і почав перепродувати машини. Років п’ять тому в новорічну ніч хлопці підірвали Артемову квартиру. Підірвали в буквальному розумінні, але ця сумна й невесела історія нашої теперішньої оповідки не стосується, тому ми її пропустимо.