Навіжені в Мексиці, стр. 39

— Дай йому п’ять сотень песо, — повторив я, — не спи, чоловік жде!

— У мене немає грошей, — тихо-тихо, майже пошепки промовив мій компаньйон.

Я чомусь подумав, що він не хоче розмінювати крупні купюри.

— Ну добре, — відказую, — давай тоді, скільки маєш.

— У мене немає грошей, — так само тихо прошепотів Артем.

— Що значить: немає грошей? Після гватемальської феєрії у нас мало лишитися ще принаймні кілька тисяч баксів!

— У мене немає грошей, — уперто твердив Тьомик, потупивши погляд додолу. — Взагалі немає.

Раптово я відчув неприємне лоскотання в грудях:

— Куди ти подів наші гроші?!

Мій напарник похнюплено мовчав, ще більше нахиливши голову. Мексиканець зі шлангом нетерпляче постукав у бокову шибу авто і гукнув у салон кострубатою іспанською:

— Ви там що, позасинали?

— Espere un momentito, senor [44]! — відмахнувся я від нього, а тоді повернувся до Тьомика: — Де наші бабки, чувак?

— У мексиканців, — пробубнів мій напарник.

— У яких мексиканців?! — я поволі закипав, немов вода у чайнику.

Артем уникав дивитися на мене і, здавалося, готовий був розплакатися:

— У тих, що в селищі… ну ті, які мене виходили… і в їхніх односельчан…

— Вони їх у тебе вкрали? — я весь похолов. — Чому ти раніше мені не сказав?!

— Ніхто нічого не крав. Я їх сам віддав…

— У тебе гарячка?! — заревів я, сам себе не тямлячи від гніву. — Ти просто так запхав тим аборигенам усі наші гроші?!!

— Насправді я не просто так віддав, — Тьомик несподівано змахнув головою, гордо підкинувши чуба, а потім з гідністю доказав: — Я викупив увесь їхній крам. По достойній ціні. Вони на те заслужили!

Ось тут я не витримав. У горлі щось забулькало, я вискочив з авто, наче на крісло хтось насипав розпечених жарин, несамовито лаючись, оббіг навкруг капота і витяг напарника з машини.

— Повтори, що ти зробив?!! — горлав я йому прямо в обличчя.

— Я купив усі їхні килими, плахти й рушники. Сім штук за три тисячі чотириста вісімдесят два долари…

— Ти ненормальний! — волав я і термосив Тьомика за барки. — Ти просто ненормальний! Це ж усі наші бабки! Залазь у машину, іроде! Ми повертаємось! Ми повернемо все це дрантя і візьмемо назад наші гроші.

На якусь мить лице мого напарника осяяла іскра тріумфу.

— Як? — переможно фиркнув він, театрально обпершись рукою на капот заглухлої машини. — Як ти збираєшся це зробити?

Ну, знаєте, це було вже занадто. Я спалахнув, наче политий гасом смолоскип, і знову вхопив його за комір сорочки.

— Ах так?! Значить, штовхатимемо тачку весь шлях назад до селища, йолопе!

Зненацька Тьомик рвучко випручався з моїх рук, відступив на кілька кроків і дзвінко продекламував, сердито дивлячись мені прямо у вічі:

— Я нікуди її не штовхатиму! Чуєш, ти! Ти думаєш лише про гроші, Максе! Тобі в голові лише багатство. Але ти сам порожній, наче дзвін. Зрозумів? Ти — порожній! Ти ніколи не думаєш про людей, якщо від цього не залежить твоя вигода. У тебе камінь, Максе, камінь, а не серце!

— А хто заважає їм зайнятися справді прибутковими справами, як оце нам з тобою? — рявкнув я у відповідь. — Хай ідуть та й заробляють, гаспиди немиті! Раз вони так живуть, значить, їм таке життя подоба…

Ось у цьому місці, вдруге за весь час нашої дружби, Тьомик поліз до мене битися. Перший раз було, як я вже казав, через якусь дівулю ще в університеті.

Всіх любителів голівудських фільмів, наприкінці яких добро завше перемагає зло, а «головний-герой-тире-спаситель-світу» наклепує повне відро розмашистих стусанів головному лиходію, тут чекає гірке розчарування. Попри те, що Тьомик трохи важчий за мене, б’ється він поганенько. Наваляв я йому тоді під заправкою по самі помідори.

— Ти жалюгідний, Максе! — лопотів Тьомик, втираючи розквашеного носа. — Ти убога безхребетна потвора! Чудовисько!

Я стояв поряд, сутужно хапаючи ротом повітря і важко спираючись на джип. Бійка трохи остудила мій запал. Я почав пригадувати злиденне селище, загублене чортзна-де посеред жовто-коричневих скель і густої дикої зелені, і його нужденних людей, які змушені каторжно працювати за копійки і які, втім, не пожалкували нічого й жертвували останнім, що у них було, аби виявити до нас свою гостинність. Несподівано прийшло жалюче усвідомлення, що я, мабуть, таки й справді дріб’язковий, низькопробний і черствий гендляр. Мене наче холодною водою з відра обдали. «Ти жалюгідний, Максе», — відлунювалися у моїй голові, наче удари далекого дзвону, шпаркі слова мого напарника, однак тупа бараняча гордість не дозволила попросити у Тьомика пробачення.

Зрештою я підійшов до Артема і подав йому долоню:

— Вставай.

Тьомик мовчки вхопився за простягнуту руку і звівся на ноги. Затим я обернувся до працівника бензоколонки:

— Як далеко звідціля найближче селище?

— У тому напрямку, куди ви прямуєте, чи там, звідки приїхали? — уточнив мексиканець.

— Там, куди прямуємо, — не вагаючись, мовив я.

— Ну тоді кілометрів вісім-дев’ять, — відповів після нетривалих роздумів коротун.

Я спокійно кивнув головою, а потому звернувся до свого товариша, який понуро стовбичив на обочині:

— Давай, впрягайся, чортяко, в нашого залізного коня. Будемо штовхати.

Тож ми вперлися в багажник і почали пхати джип. І пхали ми його в той бік, де банка «Кока-Коли» вже не є розкішшю.

Мексиканець, все ще не випускаючи з рук гумовий рукав для заправки, мовчки проводжав нас здивованим поглядом…

Оахакськими килимами ручної роботи і неймовірної краси ще й досі застелена Тьомикова квартира у Стокгольмі.

26–28 березня 2009 — 17–19 січня 2010 // Київ

Мацератор

Драстє! Знайомтесь — перед вами Мацератор, метис-полукровка з трохи дивним навіть як на метиса іменем. Він — головний герой цієї історії, персона вельми поважна й респектабельна, яка, ви вже мені повірте, залишила чималий слід у наших з Тьомиком поневіряннях Мексикою. Мацератор уже немолодий. Він має світло-сірі ящіркові очі, пружинясту ходу і відразливий запах з рота. А ще у нього дуже нехороший, місцями просто-таки паскудно-депресивний характер справжнього метиса, який, щоправда, непогано маскується за вдавано флегматичною та доброзичливою маскою.

Однак про це я дізнався значно пізніше, бо спочатку ми з Мацератором досить непогано ладнали.

Чомусь так склалося, що я не люблю котів.

Пригадую, моя тітка Валя з Феодосії якийсь час утримувала вдома цілий зоопарк всякої живності, до якого, окрім різноманітного дріб’язку на зразок папужок та хом’ячка на ймення Троцький, входили ще кіт Рижик і собака Тихон (обидва вже своє, на жаль, відбігали).

Раз на рік усе наше сімейство приїжджало до тьоті Валі на відпочинок. Так ось, щовечора, коли моя тьотя Валя поверталася додому, стомлена після довгого робочого дня, я спостерігав, як собака Тихон, заледве зачувши шкряботіння її ключа у замку, починав бігати по стінах, стрибав ледь не під стелю, пхинькав і пускав слину. Як тільки двері відчинялися, Тихон стрілою налітав на тьотю Валю, ледь не валячи її на підлогу в коридорі, і лизав їй носа, знетямлено скавучачи й метеляючи хвостом, мов пропелером.

Кіт Рижик, хитра руда морда, не гірше за Тихона вчував наближення тьоть-Валі до дверей. Проте замість того, щоб бігати по стінах і стрибати до стелі, Рижик завжди повагом шпацирував до кухні, всідався коло холодильника і починав нявчати так, наче його не годували з минулого Різдва, а не з пройдешнього вечора. І нявчав, скотина, гордо задерши свою нахабну морду, доти, поки йому не наваляють чогось пожерти в миску.

Я розумію, що це, в принципі, ще не причина, щоб ненавидіти котів. Однак якоїсь ночі, прогулюючись по підвіконнику якраз над узголів’ям мого ліжка, той товстозадий рудий бандит примудрився скинути мені на голову вазон з улюбленою квіткою тьоть-Валі (певно, що за його, котячою, версією абсолютно випадково). Чи то з просоння, чи то з переляку я зірвався на рівні ноги, схопив вазона і викинув його у вікно. Попри задуху вікно тої ночі виявилось зачиненим…