Навіжені в Мексиці, стр. 21

Переляканому очкарику довго пояснювали суть питання. Потому «професор» щось попросив і йому принесли два старезні калькулятори й рахівницю. Півгодини розумака проводив складні математичні розрахунки на калькуляторах і маніпуляції з рахівницею. Зрештою він буркнув «perfecto!», а за ним всі мексиканці водночас схвально затрясли макітрами.

— Ми згодні, сеньйоре!

— Можна сказати вашому Артеміусу, що знову цілий тиждень йшов дощ, з гір посунули селеві потоки і накрили ваш табір, — запропонував Хав’єр. — Скажете: мавпи загинули, а ті, що вціліли, повтікали назад у джунглі.

— Правильно, — натовп схвально зааплодував. — Ми з нього здеремо потім усі 700, куди він дінеться!

Наступного дня я відіслав Тьомику телеграму такого змісту:

«Дощ не припинявся тиждень крп гір селевий потік крп половина мавп мертві км половина втекла крп що робити Макс».

Тьомик відповів майже миттєво:

«Негайно купуй нових Артем».

На що я відписав:

«Аборигени не продають дешевше п’ятиста песо Макс».

«Чорт ними крп бери п’ятсот крп буду завтра Артем», — відгукнувся мій напарник.

Радісна звістка вихором прокотилася по Санта-Фе і всюди закипіла, забулькала робота. За півдня сантафейці оббігли всі навколишні села і напозичали в родичів цілу купу грошей. Потім, ставши у чергу, кожен підходив до мене і забирав собі по мавпі чи по дві, віддаючи за кожну рівно по 350 песо. Опівночі у таборі не зосталося жодної мавпи, одні екскременти. Кілька чоловіків лишилося, щоби допомогти мені потрощити порожні клітки, розтяти намет, розкидати спорядження і позагиджувати усе грязюкою, імітуючи сліди проходження селевого потоку.

На ранок усе було готове, щоб зустріти Тьомика-Артеміуса, мого начальника…

Я сидів коло ілюмінатора в довгому, мов голка, салоні сучасного «Embraer ERJ-145» мексиканської компанії «AeroMexico». Літак маневрував, вирулюючи на злітну смугу. За якусь мить пілот, не пригальмовуючи, вшкварив повний газ, рвонувши з місця, наче винищувач. Крісло приємно зарипіло під моєю вагою.

— Я думав, ти собі голос зірвеш у Санта-Фе, — сказав я Тьомику.

Мій напарник зручніше вмостився ліворуч від мене, послабив ремінь безпеки і посміхнувся.

— Я старався, друже, хоча, звісно, хотів би, щоб ти був на моєму місці.

— Ти чудово зіграв, чувак, — я поплескав його по плечу, — не прибіднюйся! Ніхто не зміг би волати переконливіше за тебе.

— Та я знаю, — без лишньої скромності відказав Артем, — але я б з радістю пожертвував акторськими лаврами заради одного погляду на те, як ті троглодити купували своїх же мавп по 350 песо штука!

І ми від душі розреготалися. Я покликав стюардесу, попрохавши принести нам по келишку вина.

— А тобі як там було? Не боявся, що аборигени щось пронюхають?

— Ніскілечки. Кажу ж, після твоєї феєричної істерики вони ще й співчували тому, що в мене такий лютий бос. Щоправда, один раз я здрейфив, побоюючись, що сам себе викрию. Це тоді, коли ти прислав свою першу телеграму.

— Чого б то?

— «У готелі в Мехіко зустрів продюсерів з Голівуду. Шукають мавп для масової сцени якогось фільму», — процитував я. — Га-га-га! От чорт, чувак, я думав, що в штани там накладу, читаючи твоє послання, так тужився, щоб не розреготатися.

— У мене був про запас ще один варіант, — серйозно повідав Тьомик. — «Спеціалісти NASA набирають команду для тестових польотів на Марс», але я вирішив, що перша байка більш реалістична.

Ми ще раз голосно розсміялися. Затим я взявся перераховувати гроші.

— П’ятдесят вісім тисяч вісімсот песо — майже шість тисяч баксів, чувак! Це, звісно, не поверне нам нашого «Доджа», але, враховуючи отримане особисто мною задоволення від операції, вважаю, що ми квити.

Люблю займатися бізнесом, щоб там не казали. Займатися не заради грошей (ну, тобто не тільки заради них), а заради отого лоскітливо-млосного відчуття, яке зринає в грудях після вміло провернутої оборудки. Люблю попри всі побічні ефекти такого роду діяльності. Адже цього разу, як я вже казав, ми з Тьомиком дуже сильно посварилися. Ми заледве не побилися, визначаючи, хто з нас виконуватиме роль боса, а хто — помічника, ну, тобто того, хто лишиться у Санта-Фе після «сварки». Ніхто не погоджувався ставати босом і поступатися можливістю побачити на власні очі, як сантафейці спочатку переловлять усіх мавп у навколишніх лісах, а потім ще й заплатять нам за них. Єдиним аргументом на мою користь було те, що Тьомик не розуміє іспанської.

…Літак набрав висоту і спрямував носа на північний схід, підставивши правий борт свіжому сонцю, яке, лукаво підморгуючи, щойно вигулькнуло з-за смужки небокраю. Ми летіли в Канкун, найвідоміший мексиканський курорт, розташований на самому вершечку Юкатанського півострова. Летіли просто так, відпочити кілька днів на узбережжі Карибського моря. Ми це заслужили, чи не так?

А десь там, далеко-далеко під нами, посеред мальовничих гір, вкритих такими прекрасними тропічними заростями, у Богом забутому мексиканському селі прокидались сантафейці. Без грошей. Зате з мавпами. По 50 баксів штука.

1—17 березня 2009 // Рівне, Київ, Севастополь

Фотосет для «Men’s Health»

Усе, що цікавить мене, — це гарний прибуток. Тьомик теж не проти загребти трохи грошенят, але при цьому для нього є дещо важливіше. Стоп, стоп, стоп! Це зовсім не те, про що ви подумали. Хоча я вас розумію: довгоногі дівулі — то, мабуть, перше, що спадає на думку, коли мова заходить про мого Тьомика. Насправді ж я маю на увазі славу. Ніде правди діти, мій напарник вельми марнославний.

Вряди-годи на Тьомика напосідає маніакальна ідея стати публічною VIP-персоною: то актором театру, то ведучим на телебаченні, то футболістом, то рок-зіркою чи ще якимось волохатим чуперадлом. Зазвичай два-три дні потому він ходить по квартирі в одних трусах і окрилено декламує вірші чи співає пісень перед дзеркалом. Через тиждень, так і не дочекавшись світового визнання, «зірка» виходить на балкон, плюється, обзиває перехожих нехорошими словами і бідкається, що його життя минає марно, ніхто так і не оцінить його талант. Так триває доти, поки перехожі не починають кидатися у відповідь підручними засобами. Після цього, проклявши безликий світ, який ніколи не розуміє до пуття тонких натур, Тьомик, мов ведмідь у сплячку, впадає у затяжний запій.

Усе б нічого, якби оця недоречна тяга прославитись не вплутувала Тьомика, і мене разом з ним, у всякі прикрі історії.

У Мексиці Тьомику забаглося стати фотомоделлю.

Помстившись дикунам із Санта-Фе (штат Чіапас) за спалене авто, ми з Тьомиком чкурнули на північний схід, до Канкуна, найвідомішого курорту Карибського басейну.

Канкун, столиця штату Кінтана-Роо, — місто доволі цікаве та нестандартне навіть як для Мексики. По суті Канкун — це одна єдина магістраль, авеню Тулум, яка простягається з півночі на південь вздовж узбережжя Карибського моря більш як на тридцять кілометрів. Праворуч від авеню, один за одним, наче солдати в колоні, здіймаються модернові готелі з білосніжного армованого бетону та лискучого синього скла (Zona hotelera), у верхній його частині знаходиться El Centro — кілька кварталів нормальних житлових будинків, а ліворуч, окрім юкатанських кущів, більше ні хріна немає.

Щоправда, Канкун від початку не планувався як нормальне місто. Забудовники не прагнули зробити з нього подобу Стокгольма чи Копенгагена, цих виплеканих європейських міст, де можна з насолодою працювати, спокійно займатися буденними справами, гуляти у парках, вирощувати городину і дітей. Канкун зовсім інший. Канкун — це чорна перлина, занурена в золотаві піски пляжів і оточена бірюзовими дзеркалами лагун, — місто розваг, розпусти і шалених грошей.

Попри те, що будь-який курорт — справжній рай для авантюрного бізнесу, ми з напарником їхали тільки відпочити. У таких місцях, як Канкун, своїх спритників не бракує. Тож без підготовки і ретельно продуманого бізнес-плану з власним «бізнесом» туди краще не пхатися, щоб одного дня не прокинутися закопаним по вуха в пісок на якомусь безлюдному пляжі на Козумелі [25].