Навіжені в Мексиці, стр. 15

Фермери один за одним підходили до мене, тиснули руку, плескали по плечу. Всі без винятку висловили бажання придбати мій чудо-навігатор. Сума замовлень вмить сягнула кількох десятків тисяч євро.

Втім, після приїзду в Оахаку, коли на офіційній угоді, згідно якої я зобов’язувався постачити GPS-навігатори для всього штату, за що фермери мали виплатити мені солідну компенсацію, вже майже стояли підписи, виявилося, що в мене немає паспорта, аби засвідчити особу і внести необхідні дані в контракт. Напруживши пам’ять, я пригадав, що залишив свій документ у наплічнику Тьомика, коли ми розлучилися кілька тижнів тому на півночі штату. Я проте не дуже переймався відсутністю закордонного паспорта, запевнивши своїх мексиканських колег, що мій напарник з дня на день має повернутися в Оахаку, після чого ми миттєво владнаємо всі справи з документами. Скотарі поставились до ситуації з розумінням і погодились почекати.

Спливали дні, але мій статурний білобрисий партнер так і не з’являвся. Вже давно минув той час, коли ми домовилися стрітися в Оахаці, а Тьомика все не було та не було. Зрозуміло, я хвилювався. Хоча, мабуть, більше сердився, ніж хвилювався.

Мексиканські скотарі також нервували. Вчора кілька чоловік прийшло до мене в номер і повідомило, що відмовляються купувати навігатори. Їх, мовляв, така затримка насторожує. Того ж вечора вони зібралися і поїхали додому. Через це я почав злитися ще більше.

Коли проминув ще один тиждень, а Тьомик так і не явився, фермери на чолі з велетнем-ватажком влаштували загальну нараду. Більшість уже втратили віру і стояли за те, щоб покинути ідею з GPS-навігаторами і забиратися геть. Утім, інша, трохи менша група на чолі з тим самим отаманом (який, певно, ще й досі знаходився під враженням експерименту з овечкою) радила ще трохи почекати або взагалі підписати угоду без мого паспорта. Зрештою після тривалих та експансивних дебатів авторитет кремезного скотаря переважив, і абсолютною більшість голосів селяни вирішили укладати угоду навіть за відсутності моїх документів. Про що мене мерщій повідомили.

За останні кілька тижнів моя віра у прихильність богів, м’яко кажучи, підупала. В день підписання договору з фермерами я сильно тривожився, очікуючи якої-небудь чергової каверзи, яка в останній момент завадить успішному укладанню генеральної угоди.

Втім, мої побоювання виявилися марними.

День видався ясним та погожим. Сонце добряче припікало, роблячи оахакське повітря сухим і шкарубким. У назначений час делегація найбільш поважних фермерів з місцевим оахакським юристом причвалали в ресторан у центральній частині міста, де мало відбутися врочисте укладання угоди. Я вже добрих півгодини чекав на них, бажаючи лиш одного — щоби ця історія чимшвидше закінчилася.

Ми чемно привіталися і порозсідалися по своїх місцях, неквапом завершуючи обговорення останніх штрихів майбутнього контракту.

— Щось чути про вашого компаньйона? — зненацька спитав мене один зі скотарів.

— На превеликий жаль, ні, — холодно й офіційно відказав я.

— Справді жаль, — підтакнув селянин. — Нам було б дуже цікаво з ним познайомитися.

— Я вас обов’язково відрекомендую, — відмахнувся я, нервово постукуючи пальцем об стіл.

Фермери неспішно перечитували текст угоди. Я непокоївся й нітився через якесь прикре передчуття. Зрештою широкоплечий ватажок, щось буркнувши собі під носа, першим потягся за ручкою. І тут… я помітив його. Я побачив, як мій Тьомик, мій славний друзяка Тьомик на всіх парах несеться через зокало [15]. Мчить в одній подраній майці, з вибалушеними, мов у риби, очима, босий, без трусів, хазяйство між ніг стирчить так, що можна дрова рубати, й горлає на все горло — «А-а-а!», впереміж між криками розмовляючи якоюсь незнайомою мовою. То не була англійська, я ж бо англійську чудово знаю, то не була іспанська, бо іспанської тоді ще Тьомик не знав.

Скотарі й оахакський правник, всі як один, повернули голови й уважно подивилися на мого доблесного напарника.

— А-ба-глух-ра-та-мата-ху! У-у-у! Брам-брам-бру-рум! Лата-пирда-рам-пам-пам! — кричав Артем, не перестаючи летіти вперед, наче олімпійський спринтер на стометрівці.

Далі всі події втиснулися в нікчемні долі секунди. Тьомик чесав напролом через площу, не розбираючи дороги. Збивши кількох добропорядних жителів Оахаки, вирвавши з корінням лавку і перевернувши кілька вазонів, що мирно стояли коло тротуару, він увірвався до тераси нашого ресторану. Затим з якимось озвірілим риком хлопець кинувся на ні в чому неповинних селян, що сиділи зі мною за одним столом, почав тягати їх за волосся і гамселити головами об стіл, метеляючи при цьому руками, немов вітряк.

«Фак», — подумав я.

Мене Артем, здавалося, не помічав.

Розгублені фермери від несподіванки не змогли організувати спротиву і з вереском розбігалися хто куди. Коли офіціант зрештою схаменувся і викликав полісменів, Тьомик уже розігнав усіх до бісової матері, перевернув наостанок кілька столів, вискочив з іншого боку веранди і погнав далі. Прикусивши язика, я спостерігав, як він, наводячи жах на перехожих, несеться в невідомому напрямку через Оахаку, файно метляючи задом.

— Це… е-е-е… це ваш партнер? — спитав мене котрийсь із фермерів, обережно визирнувши з-під стола.

Я промовчав. Я раптом зрозумів, що ніякої угоди більше не буде.

А ще я зрозумів, що Тьомик — ні, він молодець, звичайно, я, чорт забирай, ні на мить не переставав вірити у нього, — таки відшукав свої чарівні гриби…

19–24 січня 2010 // Київ

Мавпячий бізнес

У цій історії розповідається про дуже багато цікавих речей. Наприклад, про галасливих мавпочок-ревунів та мій незрівнянний хист до надприбуткових бізнесових оборудок. Про мораль та її повну відсутність. А ще про те, як ми з Тьомиком у джунглях Чіапасу примудрилися профукати наш чарівний іскристо-бронзовий «Dodge Challenger» 1969-го року з найкрутішим тюнінгом, який тільки можна було надибати в Мексиці.

Хоча, точніше, мабуть, буде сказати, що ця історія про те, як ми з напарником уперше посварилися, причому так сильно, що ледь-ледь не натовкли один одному писки.

…Чіапас. Найпівденніша і найбідніша губернія Мексиканських Сполучених Штатів. Тубільне населення повністю домінує над європейським — у штаті більше мільйона корінних індіанців, нащадків майя, чверть з яких взагалі не розмовляє іспанською. Тобто я маю на увазі, що чверть не знає іспанської, бо не лопоче нею весь отой мільйон. Принципово. Доповнюють демографічну картину штату ще три мільйони метисів і кільканадцять бродяг-європейців, серед яких і ми з Тьомиком…

9:30 ранку. Чудовий весняний день. Після грибної феєрії в Оахаці ми шпаримо на схід, в Сан-Крістобаль [16], майже ніде не спиняючись. Дорога вужчає і стає все більш крученою. Присілки трапляються рідко, та й ті щораз брудніші й похмуріші. Лиш природа з кожним метром кращає, немов радіє, звільняючись від катівських лещат цивілізації.

— Я чув, то вельми дикувата місцина, — звернувся я до напарника, міцно стискаючи обома руками кермо, — але, знаєш, тим краще для нашого бізнесу. Думаю, нам легше буде там, бо…

— Максе, слухай, а нам куди? — несподівано урвав мене Тьомик.

Попереду дорога роздвоювалася без жодних пояснювальних знаків чи вказівників. Одне з відгалужень різко забирало ліворуч, на північ, і спускалося в долину, інше — трохи плавніше завертало на південний схід, продовжуючи викарабкуватися в гори. Ми з Тьомиком не мали при собі ні GPS, ні карти. Одначе я знав, що Сан-Крістобаль міститься десь високо на Чіапаському взгір’ї, відрогах Sierra Madre del Sur [17], тому, не роздумуючи і навіть не пригальмовуючи, крутнув кермо праворуч.