П'ятнадцятирічний капітан, стр. 64
Через одинадцять днів після повернення Лівінгстона до Уджіджі за чверть милі від озера залунали постріли з рушниць. Лівінгстон вийшов з намету. До нього наблизився якийсь білий.
— Гадаю, ви доктор Лівінгстон? — спитав він.
— Так, — відповів мандрівник, знімаючи кашкета й приязно усміхаючись.
Вони міцно потисли один одному руку.
— Я щасливий, що знайшов вас! — мовив незнайомець.
— І я радий вас бачити, — відказав Лівінгстон.
Цей незнайомець був американець Стенлі. Він служив репортером у газеті «Нью-Йорк Геральд», і редактор цієї газети відрядив його на пошуки Девіда Лівінгстона.
В жовтні 1870 року Стенлі не вагаючись, без гучних слів, як і належить герою, сів у Бомбеї на корабель, що йшов до берегів Занзібару. Звідти він рушив майже тим самим маршрутом, яким ішли Спік і Бертон. Зазнавши злигоднів, не раз ризикуючи життям, Стенлі нарешті добувся до Уджіджі.
Обидва мандрівники потоваришували і разом здійснили подорож на човнах до північних берегів озера Танганьїка. Вони дісталися до мису Магали й після старанного дослідження дійшли висновку, що одна з приток Луалаби править за водостік для озера Танганьїка. (Через кілька років Камерон і сам Стенлі переконалися, що так воно і є.) 12 грудня Лівінгстон та його супутник повернулись до Уджіджі.
Стенлі вирішив їхати на батьківщину. 27 грудня, після тижневого плавання, він і Лівінгстон зійшли на берег Урімбі. А 23 лютого були вже в Куїхарі.
Настав день прощання — 12 березня.
— Ви здійснили те, на що мало хто зважився б, — сказав Лівінгстон. — Я вам невимовно вдячний. Щасти вам доля!
— Сподіваюсь побачити вас при доброму здоров'ї на батьківщині, любий докторе, — відповів Стенлі, міцно тиснучи йому руку.
— Прощавайте, докторе, любий мій друже! — мовив він глухим голосом.
— Прощавайте! — відповів Лівінгстон.
Стенлі поїхав і 12 червня 1872 року висів у Марселі.
Лівінгстон провадив далі свої дослідження. Відпочивши п'ять місяців у Куїхарі, він 25 серпня вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводило троє його чорних слуг — Сузі, Шума й Амода, п'ятдесят шість тубільців, яких йому залишив Стенлі, і Джекоб Уейнрайт.
Через місяць караван дістався до Мури. Всю дорогу бушували грози, спричинені страшною посухою. Потім полили дощі. В'ючних тварин кусали мухи цеце, й вони гинули. Тубільці ставилися до мандрівників вороже. І все ж таки 23 січня 1873 року експедиція Лівінгстона прибула в Чітункве. 27 квітня, обійшовши зі сходу озеро Бангвеулу, вони рушили до селища Чітамбо.
Тут кілька работорговців бачили Лівінгстона. Вони й принесли цю вість Алвішеві та метисові з Уджіджі. Отже, можна було сподіватися, що Лівінгстон, скінчивши дослідження південного берега Танганьїки, вирушить на захід у глухі області, а звідти піде до Анголи, похмурого краю работоргівлі, і дістанеться до Казонде.
Місіс Уелдон плекала надію, що великий мандрівник незабаром прибуде в Казонде — адже тепер початок червня, тобто минуло вже два місяці відтоді, як його бачили на південному березі Бангвеулу.
Але 13 червня, напередодні того, коли Негору мав прийти по лист, що давав йому змогу взяти сто тисяч доларів, в Казонде почули сумну звістку, якій проте дуже зраділи Алвіш та інші работорговці.
1 травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінгстон помер!
На жаль, це була правда. 29 квітня невеличкий караван Лівінгстона дістався до села Чітамбо. Доктора принесли туди на ношах. Вночі він раптом застогнав од сильного болю, ледве чутно мовив: «Дорого! Дорого!» — і знов знепритомнів.
Через годину він прийшов до пам'яті, покликав свого слугу Сузі й попросив принести ліків. Потім прошепотів кволим голосом:
— Все добре! А тепер іди!
Близько четвертої години ранку Сузі й п'ять чоловік з ескорту ввійшли до хатини, де лежав доктор.
Девід Лівінгстон стояв навколішках біля свого ліжка.
Сузі обережно доторкнувся до його щоки: щока була холодна.
Девід Лівінгстон був мертвий.
Вірні слуги понесли його тіло до морського берега. Довгий і важкий був їхній шлях, але через десять місяців вони добулися до Занзібара.
12 квітня 1874 року Лівінгстона поховали у Вестмінстерському абатстві серед інших великих людей Англії, яких вона вшановує так само, як і своїх королів.
Розділ XV
КУДИ МОЖЕ ЗАВЕСТИ МАНТІКОРА
Утопаючий і за соломинку хапається. А засудженому до страти найслабша іскорка надії сяє, мов сонце!
Отак було і з місіс Уелдон. Можна собі уявити її горе, коли вона дізналася від самого Алвіша, що доктор Лівінгстон помер у маленькому селі на березі озера Бангвеулу. Вона відчула себе самотньою, як ніколи: із смертю великого мандрівника урвалась остання ниточка, що зв'язувала її з цивілізованим світом. Рятівна соломинка випала з рук, промінчик надії згас перед очима. Тома і його товаришів погнали з Казонде до Великих Озер. Про Геркулеса досі нічого не було чути. Місіс Уелдон більше не було від кого чекати допомоги.
Залишалось тільки прийняти пропозицію Негору, поставивши перед ним. певні умови, завдяки яким справа закінчилась би успішно.
14 червня, в призначений день, Негору ввійшов до хатини місіс Уелдон.
Португалець повів розмову по-діловому. Він сказав, що не зменшить ані на цент суму викупу. Проте місіс Уелдон і не мала наміру торгуватися; вона теж повелася по-діловому, відповівши Негору так:
— Ви хочете, щоб ця справа скінчилася щасливо. Я згодна на викуп, якого ви вимагаєте за наше звільнення, але майте на увазі: мій чоловік не повинен приїздити сюди, до Казонде. Адже тут з ним можуть зробити що завгодно, бо він білий. Я ніколи не пристану, на це!
Трохи повагавшися, Негору дав на це згоду. Вони домовилися так: Джеймс Уелдон не вирушить у ризиковану подорож до Казонде. Він висяде в Мосамедіші — невеликому порту на південному березі Анголи, куди часто приходять кораблі работорговців. Негору добре знав цей порт. Туди він і привезе містера Уелдона. У Мосамедіш Алвішеві агенти доправлять і місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедікта. Містер Уелдон оддасть агентам гроші, бранців звільнять, а Негору, який гратиме перед містером Уелдоном роль їхнього вірного друга, нарешті зникне.
Цей пункт угоди був дуже важливий для місіс Уелдон. Її чоловікові не доведеться вирушати в небезпечну подорож до Казонде. Адже там його могли б затримати після внесення викупу, та й, повертаючись назад, він міг би наразитися на численні небезпеки.
Відстань у шістсот миль од Казонде до Мосамедіша не лякала місіс Уелдон: якщо подорож відбуватиметься так, як і перехід од Кванзи до Казонде, то вона не стомиться. До того ж, Алвіш, який мав дістати свою частку викупу, зробить усе, щоб бранці прибули на місце здоровими й цілими.
Обговоривши всі ці питання з португальцем, місіс Уелдон написала чоловікові листа. Негору мав видавати себе за її друга, якому вдалося втекти з полону в тубільців. Прочитавши цього листа, Джеймс Уелдон не вагаючись поїде з Негору до Мосамедіша.
Негору взяв листа й наступного дня в супроводі двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він вибрав саме цей маршрут? Чи не мав він наміру поплисти одним із кораблів, що заходили до гирла Конго? Або, може, хотів обминути португальські факторії й каторжні тюрми, де колись сидів? Може, й так. Принаймні таке пояснення він дав Алвішеві. Тепер місіс Уелдон залишалося тільки набратися терпцю і чекати, поки Негору з'їздить до Сан-Франціско та повернеться назад. Отже, вона мала прожити в Казонде ще три-чотири місяці. Якби хоч можна було якось урізноманітнити своє життя!
Вона не збиралася залишати Алвішеву факторію. Тут її синові, їй самій та кузенові Бенедікту не загрожувала ніяка серйозна небезпека. Турботливість Халіми полегшувала невигоди їхнього ув'язнення. Та й сам Алвіш, мабуть, не випустив би їх з факторії. Розраховуючи на добрячий бариш, він наказав якнайпильніше наглядати за бранцями. Він мав цю справу за таку важливу, що навіть одклав свою поїздку до Біе й Кассанго, де в нього теж були факторії. Нову експедицію, що її Алвіш вирядив у глиб Африки, очолив Коїмбра. Правду кажучи, Алвіш не дуже жалкував за цим п'яницею.