20 000 льє під водою, стр. 68

Ну й різня! Який шум розлягався над океанськими просторами! Який пронизливий свист, яке жахливе хрипіння переляканих тварин! Ще недавно спокійні води, збиті хвостатими почварами, бурхали, ніби за шторму.

Годину тривав цей гомеричний побій, від якого не могли врятуватися головаті драпіжники. Не раз вони, збившись по десять — двадцять штук, оскаженіло кидалися на судно, силкуючись розчавити його своїми тушами. Крізь шиби виднілися зубаті роззявлені пащі, страшні очиська. Нед Ленд уже не годен був стримуватися: він шаленів, він сипав прокльонами, погрожував, гнівно вимахуючи стисненими кулаками. Було чути, як кашалоти хапають зубами залізну обшивку судна, мов собаки, що впинаються в горлянку зацькованому кабанові. Та «Наутілус» збільшував швидкість і тяг їх за собою в темну глибінь, а тоді виносив на поверхню. Що йому величезна вага й могутні обійми цих хижаків!

Нарешті зграя кашалотів порідшала. Поволі влягалися розбурхані хвилі. «Наутілус» випірнув, і ми, відчинивши люка, кинулись на палубу.

Довкола — самі пошматовані туші. Найдужчий вибух не порвав би так люто, не понівечив і не розкидав ці гори м'яса. Ми пливли поміж велетенських тіл з синюватою спиною, білим черевом — як величезні горби, погойдувались вони на хвилях. Лише кілька переляканих кашалотів щодуху втікали геть за обрій. Вода на кілька миль навкруги була червона, і здавалося, «Наутілус» пливе серед моря крові.

Капітан Немо підійшов до нас.

— Ну, містере Неде? — мовив він.

— Що ж, пане капітане, — відповів канадець, запал якого вже згас, — видовисько таки жахливе. Та я мисливець, а не різник, а це ж справжнісінька різанина.

— Це винищення шкідливих тварин; «Наутілус» — не різницька сокира.

— А я волію гарпун, — правив канадець.

— Кожному своя зброя, — сказав капітан, пильно дивлячись на Неда Ленда.

Я боявся, щоб канадець зопалу не сказав капітанові якоїсь прикрості і тим не наробив нам халепи. Та він ураз охолов — побачив кита, що до нього саме наблизився «Наутілус».

Тварині не пощастило врятуватися од кашалотових зубів. Я відразу впізнав південного кита з удавленою, геть чорною головою. Цей кит різниться од звичайного та нордкапського тим, що сім його шийних хребців зрослі і він має на двоє ребер більше проти свого північного родича. Кит був мертвий; лежав він на боці з розпанаханим черевом. На кінці понівеченого плавця і досі висіло маля, що його не спромігся він захистити. З відкритої пащі кита струменіла вода.

Капітан Немо підвів «Наутілуса» до китового трупа. Двоє матросів висіли на тушу, і я, дивуючись, побачив, що вони виціджують молоко з молочних залоз. Його набралося десь із дві чи три бочки.

Капітан запропонував мені кухоль теплого молока. Я не міг приховати огиди. Та капітан сказав, що молоко чудове і нічим не поступається перед коров'ячим.

Я сьорбнув. Молоко було справді смачне. Воно збагатить наші їстівні припаси. Масло і сир приємно врізноманітять щоденну страву.

Від цього дня я з тривогою став помічати, що Нед Ленд проймається дедалі більшою неприязню до капітана Немо, і поклав собі пильно стежити за кожним канадцевим учинком, ба навіть жестом.

XIII

КРИЖАНІ ТОРОСИ

«Наутілус» неухильно простував на південь. Він мчав п'ятдесятим меридіаном. Невже капітан Немо прагнув досягти полюса? Навряд, адже всі спроби дістатися цієї точки земної кулі зазнавали невдачі. Та й пора була пізня: тринадцятому березня в антарктичних зонах відповідає тринадцяте вересня на півночі — себто початок рівнодення.

Чотирнадцятого березня на 50° широти я помітив плавучу кригу, сіруваті брили, футів двадцять — двадцять п'ять заввишки; вони громадилися кучугурами, в які з шумом розбивалися хвилі. «Наутілус» ішов поверхнею океану. Нед Ленд, що вже бував у арктичних морях, давно встиг надивитися на айсберги. Але ми з Конселем уперше милувалися на них.

Небосхилом, з південного боку обрію, простягалася сліпучо-біла смуга. Англійські китобої називають її «iceblink» ⁸³. Найгустіші хмари не затьмарюють її сяйва. Ця смуга звістує появу крижаного поля.

Та й справді, незабаром з'явилися ще більші брили — вони то яріли, то тьмянішали, залежно від щільності туману. Деякі були покопирсаю зеленими жилками, ніби мідним купоросом. Інші просвічували, неначе коштовний аметист. Ще інші, віддзеркалюючи тисячами граней сонячне проміння, сяяли, як самоцвіти. А ген ті скидалися на купи ряхтливого вапняку, що його стало б на спорудження цілого міста.

Що далі йшли ми на південь, то частіше стрічалися нам плавучі крижані острови, то вище зводились вони над водою. На них тисячами гніздилися полярні птахи. Буревісники і фульмари оглушували нас пронизливим криком. Деякі пернаті вважали наше судно мертвим китом: сідали на нього спочити і довбали залізну обшивку, що дзвеніла під їхніми дзьобами.

За нашої плавби поміж крижин капітан Немо часто виходив на палубу. Він пильно вдивлявся в цю закинуту на край світу пустелю. Я помічав, як часом йому спалахували очі. Що хвилювало його? Чи не почувався він володарем цих недоступних людині полярних вод, цього непрохідного крижаного царства? Можливо. Та капітан мовчав. Він подовгу стояв нерухомий, у глибокій задумі, аж доки інстинкт навігатора повертав його до стерна. І він далі вів свого «Наутілуса», вправно обминаючи айсберги, що інколи сягали кількох миль завдовжки і височіли над водою на сімдесят — вісімдесят метрів. Часто айсберги-велети геть заступали обрій. На 60° широти океанову поверхню виривала суцільна крига. Проте капітан Немо притьмом знаходив якусь вузеньку щілину і сміливо скеровував туди судно, хоч і добре знав, що льоди одразу зімкнуться за ним. Так «Наутілус», покірний досвідченій капітановій руці, долав кригу. Консель дуже тішився з того, що крижини, залежно від форми й розміру, мали чітку класифікацію: айсберги, чи крижані гори; айсфільди, чи крижані поля — рівні, безкраї; фріфтайси, чи пливучі крижини; пеки, чи уламки криги — круглі або довгасті.

Температура була досить низька. Термометр, винесений на палубу, показував два-три ступні нижче нуля. Але ми не боялися холоду в теплих кожухах з морських ведмедів і тюленів. Усередині ж судна електричні печі підтримували постійне рівне тепло. Зрештою «Наутілус» міг зануритись на кілька метрів під воду, де ми відразу попадали в цілком терпиму температуру.

Якби ми появились у цих широтах на два місяці раніше, застали б тут безперервний день; але полярна ніч уже забирала в нього по три-чотири години; згодом ніч на півроку вкриє темрявою ці приполюсові терени.

П'ятнадцятого березня ми пройшли на широті Південних Ново-Шотландських і Південних Оркнейських островів. Капітан Немо сказав мені, що колись тут водилася сила-силенна тюленів, та англійські й американські китобої в хижацькій жадобі винищили їх геть усіх, і в цих водах, де колись вирувало життя, запанувало безгоміння смерті.

Шістнадцятого березня перед восьмою годиною ранку «Наутілус», простуючи п'ятдесят п'ятим меридіаном, перейшов Південне полярне коло. На судно звідусіль сунула крига, заступаючи обрій. Одначе капітан Немо невпинно плив на південь.

— Куди він іде? — питався я.

— Вперед, — відповідав Консель. — Ітиме, доки вмерзне в лід, а тоді стане.

— Не ручуся за це! — сказав я.

По щирості, ця небезпечна мандрівка була мені до серця. І не висловити всього захоплення перед пишною красою полярного краю! Яких величних постав набувало це крижане громаддя! Тут воно зводиться архітектурними ансамблями східних міст з їхніми мінаретами й численними мечетями. Там, ніби від землетрусу, валиться додолу. Видиво безнастанно міняється під навкісним промінням сонця, а то раптом усе зникає в сірій віхолі. Зненацька — звідусільний гуркіт, здиблені айсберги розсипаються в безладні купи криги, — і знову декорація міняється, ніби краєвид у діорамі.