20 000 льє під водою, стр. 61

Перед моїми очима лежало мертве, спустошене місто, — сплюндровані будівлі з проваленими дахами, руїнами храмів із потрісканим склепінням, поваленими колонами, що й досі зберігали ознаки гармонійних пропорцій тосканської архітектури. Далі — рештки величезного водогону; а там стримів замулений акрополь, подібний до Парфенона ⁷²; ще далі видніли сліди набережної, рештки колишньої гавані — притулок давніх торговельних суден і військових трирем; а вдалині — довгі ряди зруйнованих будівель, смуги пустельних вулиць, справжні Помпеї ⁷³, поглинуті водою і з капітанової ласки відкриті моїм очам.

Де я? Де? Мені кортіло будь-що це взнати, хотілося спитатись у капітана, я ладен був зірвати з голови шолома!

Але капітан Немо підійшов до мене і, піднявши кавалок крейдяного каменя, написав на чорній базальтовій стіні одне слово:

Блискавкою сяйнуло мені в голові! Атлантида! Атлантида Платона! ⁷⁴ Материк, що його існування заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх ⁷⁵, Д'Анвіль, Мальт-Брен ⁷⁶, Гумбольдт, уважаючи історію його загибелі легендою! Атлантида, що можливість її існування припускали Посідоній, Пліній, Амміан, Марцеллін, Тертулліан ⁷⁷, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон, Д'Авезак! ⁷⁸ Вона лежала перед моїми очима, лежала з незаперечним свідченням своєї катастрофи! Ось він, поглинутий суходіл, що існував поза Європою, поза Азією, поза Лівією, за Геркулесовими стовпами ⁷⁹, суходіл, на якому жив могутній народ атлантів, з котрими воювали стародавні греки!

Літописцем, що увічнив своїм пером події тих героїчних часів, був Платон. Діалог між Тімеєм і Крітієм написав він під впливом Солона, поета й законодавця.

Одного разу Солон розмовляв із якимись ученими старцями з Саїса, міста, котре вже тоді налічувало вісім сторіч свого існування, що засвідчували літописи, викарбувані на священних мурах храму. Один із старців розповів історію міста, яке було старіше від Саїса на дев'ять століть, завоювали атланти і частково зруйнували його. Ці атланти жили на материку, що був більший за Африку й Азію разом узяті, і займав простір, який лежав під двадцятим й сороковим градусом північної широти. Влада атлантів поширювалась і на Єгипет. Вони хотіли накинути своє панування й на Грецію, та мусили відступити перед мужнім опором еллінів. Минули віки. Потопи та землетруси змінювали Землю. І стало однієї доби, щоб знищити Атлантиду. Тільки верховини її найвищих гір, — Мадейра, Азорські, Канарські острови та острови Зеленого Мису, — виступають над водою й досі.

Усі ці спомини зринули в моїй пам'яті, коли я прочитав напис капітана Немо. Он куди закинула мене примхлива доля! Я стояв на верховині одної з гір легендарного континенту! Я торкався рукою до руїн тих будівель, котрі були сучасниками геологічних епох! Ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини! Трощив своїми важкими підошвами кістки допотопних істот, які жили в казкову давнину і ховалися в затінку цих дерев, що вже давно обернулися на камінь!

О, чому мені бракувало часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би увесь цей величезний материк, що, безперечно, з'єднував колись Африку з Америкою; я відвідав би допотопні міста. Може, натрапив би на войовничий Махімос, набожний Еусебес, де мешкали велети, котрі жили по сто років і могутньою рукою вкладали ці брили, що й донині опираються нищівній силі води. А раптом першого-ліпшого дня вулканічні сили знову підіймуть на поверхню води ці поглинуті руйновища! Адже саме тут виявлено прикмети багатьох підводних вулканів, а численні судна, плаваючи цими неспокійними водами, відчували досить сильні поштовхи. Чули на суднах і притлумлене гуготіння — знак того, що під водою лютують розбурхані стихії; вдалося навіть зібрати вулканічний попіл, який виплив на океанську поверхню. Аж до самого екватора вся ця частина земної кулі зазнає впливу плутонічних сил. І хтозна, може, якоїсь далекої епохи в процесі вулканічних вивержень і поступових нашарувань лави знову з'являться на поверхні Атлантичного океану вершини вогнедишних гір!

Поки я споглядав цей величний краєвид, намагаючись геть усе закарбувати в пам'яті, капітан Немо, зіпершися на моховиту стіну, завмер у німотному захопленні. Може, він думав про ці зниклі покоління і намагався проникнути в таємниці людської долі? А може, незвичайний цей чоловік, порвавши з сучасністю, прийшов сюди, щоб історичним минулим ще більше загартувати свою волю, пожити античним життям героїв? Чого б я не віддав, аби тільки взнати його мислі, збагнути їх і поділитися з ним!

Ми пробули тут близько години, озираючи широку рівнину в сяйві вогненної лави, що спалахувала яскравим світлом. Усередині гори так клекотіло, що вона аж двигтіла. Вулкан гуготів велично, могутньо.

Цю мить крізь товщу води проглянув місяць і кинув пасмо блідого проміння на затоплений материк. Кволе мерехтіння, а яке ж невимовне враження! Капітан спам'ятався, востаннє глянув на безмежну рівнину і кивнув мені — час повертатися.

Ми хутко спустилися з гори. Проминувши скам'янілий ліс, я помітив прожектор «Наутілуса», що сяяв, мов зоря. Капітан ішов на те світло, і ми ступили на борт саме тоді, коли океан заряхтів під першими променями сонця.

X

ПІДВОДНІ ВУГІЛЬНІ КОПАЛЬНІ

Назавтра, двадцятого лютого, я збудився дуже пізно. По виснажливій нічній мандрівці спалося до одинадцятої години. Нашвидкуруч одягнувшись, я поспішив узнати курс «Наутілуса». Прилади показували, що судно й далі неухильно простує на південь із швидкістю двадцять миль на годину, за сто метрів під рівнем моря.

Увійшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію; а що віконниці були відчинені, то й він устиг кинути оком на затоплений континент.

Судно плило за десять метрів од дна. Воно линуло над Атлантидою, ніби повітряна куля, що її жене вітер над земними лугами. Перед самими нашими очима пролітали химерні дерева, що перейшли з рослинного світу в мінеральний; їх непорушні обриси начебто коливалися в потривоженій воді. Купи каміння, сховані під заслоною асцидій та анемонів, наїжачені сторчовими стеблами водоростей, потворні напливи захололої лави — все це свідчило про шал плутонічних сил.

У фокусі нашого прожектора з'являлися чудернацькі краєвиди, а я тим часом розповідав Конселеві про атлантів, про війни цього героїчного народу. Я говорив про Атлантиду як людина, що не сумнівалася в її існуванні. Та Консель слухав мене неуважно; незабаром я збагнув, чому він байдужий до цих надзвичайних подій.

Консель не відривав очей од вікна — там пропливали розмаїті риби, — і він поринув, своїм звичаєм, у нетрі класифікації. Отож мені не залишалось нічого іншого, як пристати до його іхтіологічних занять.

Зрештою риби Атлантичного океану мало чим різняться від тих, що зустрічалися нам в інших водах. Тут були велетенські скати, п'ять метрів завдовжки, з на диво дужими м'язами, що дозволяли їм підійматися над поверхнею води; різні види акул, між ними звичайна акула, п'ятнадцять метрів завдовжки, з гострими тригранними зубами, майже непомітна в воді завдяки зеленавому забарвленню; брунатні морські карасі; акули-людожери з шорсткою горбкуватою шкірою й циліндричним тулубом; осетри, подібні до своїх середземноморських родичів; зворличі-сурмачі, півтора метра завдовжки, ясно-бурі, з сіренькими плавцями, беззубі й без'язикі, вони звивалися в воді, як тоненькі гнучкі гадюки.