20 000 льє під водою, стр. 31
Тільки двадцять шостого лютого, зваблені подарунками й певні власної безпеки, тубільці показали капітановому помічникові Жакіно місце катастрофи.
Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів, між рифами Паку та Вану, лежали якорі, гармати, залізні й олив'яні зливки баласту, вже вкриті вапняковими нашаруваннями. Шлюпка й китоловний човен від «Астролябії» попрямували до того місця, і команда ледве підняла з дна якоря, що важив тисячу вісімсот фунтів, гармату, котра стріляла восьмифунтовими ядрами, одного олив'яного зливка та дві мідні каменеметальні мортири.
Дюмон-Дюрвіль розпитавсь тубільців і довідався: Лаперуз, утративши обидва свої корвети, які розбилися на рифах, збудував із уламків невеличке судно, знову подався в море і вдруге зазнав катастрофи… Де? Цього не знав ніхто.
Капітан «Астролябії» звелів поставити під манграми пам'ятника прославленому мореплавцеві та його супутникам. Це був простий чотиригранний обеліск на кораловому п'єдесталі; сюди не пішло й дрібки заліза, до якого такі жадібні тубільці.
Дюмон-Дюрвіль намірявся зразу по тому відчалити, але матросів «Астролябії» виснажила поширена в цих краях пропасниця, та й сам капітан ледве тримався на ногах. З тієї причини він спромігся залишити острів тільки 17 березня.
Тим часом французький уряд, гадаючи, що Дюмон-Дюрвіль не знає про Ділонове відкриття, послав до Ванікоро корвет «Байонез» під командою Легоарана де Тромлена, який стояв тоді біля західного берега Америки. «Байонез» прибув до Ванікоро через кілька місяців після відплиття «Астролябії». Члени експедиції не знайшли жодних нових документів, але пересвідчились, що дикуни шанують Лаперузів пам'ятник.
Ото і все, що я розповів капітанові Немо.
— Отже, — сказав він, — досі невідомо, де загинуло третє судно, що його збудували потерпілі катастрофу з-під Ванікоро?
— Невідомо.
Капітан Немо, нічого не кажучи, кивком запросив мене йти за ним до великого салону. «Наутілус» занурився кілька метрів під воду, і залізні віконниці розсунулися.
Я метнувся до вікна й під кораловим нашаруванням, під заростями фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілей, де шастали міріади чудових рибок, — райдужниць, гліфізидонів, помферід, діакопей, голосантрій, — помітив уламки, що їх не знайшла команда «Астролябії»: залізні клямри, кітви, гармати, ядра, форштевень — останки розбитого судна, геть зарослі зоофітами.
Я розглядав ці скорботні сліди, а капітан тим часом поважно мовив до мене:
— Капітан Лаперуз вийшов у море 7 грудня 1785 року на суднах «Буссоль» і «Астролябія». Спершу він прибув на Ботані-Бей, потому відвідав архіпелаг Товариства, Нову Каледонію, звідтіля взяв курс на Санта-Крус і зупинився біля Намуку, одного з островів Гавайської групи. Нарешті Лаперузові судна підпливли до невідомих на той час рифових бар'єрів Ванікоро. Корвет «Буссоль», ішовши попереду, наскочив на рифи біля південного берега. «Астролябія» метнулась йому на допомогу і також налетіла на риф. Перше судно зразу потонуло. Друге, що сіло на мілину під вітром, трималося ще кілька днів. Тамтешні тубільці поставилися до потерпілих досить приязно. Учасники експедиції осіли на острові і заходилися будувати невеличке судно з решток двох корветів. Кілька матросів доброхіть залишилися на острові Ванікоро. Решта, виснажені й хворі, трималися Лаперуза. Вони відпливли до Соломонових островів і геть усі загинули біля західного берега головного острова групи між мисами Розчарування та Вдоволення.
— Але як ви про те довідалися?! — вигукнув я.
— Ось що я знайшов на місці останньої Лаперузової катастрофи!
Капітан Немо показав мені поржавілу в солоній воді бляшану
скриньку з гербом Франції, і, відкривши її, я побачив пожовклі папери, на яких іще можна було прочитати письмо.
То була інструкція Морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними помітками Людовіка XVI на берегах!
— О, це смерть, гідна моряка! — сказав капітан Немо. — Він мирно спочиває в кораловій домовині, і я молю Бога про такий самий кінець собі й моїм товаришам!
XX
ТОРРЕСОВА ПРОТОКА
Уночі проти двадцять восьмого грудня «Наутілус» залишив Ванікоро. Він простував на південний захід і, набравши великої швидкості, за три дні пройшов сімсот п'ятдесят льє — від Лаперузових островів до південно-східної точки Папуа.
Уранці першого січня 1868 року Консель зустрів мене на палубі «Наутілуса».
— З дозволу пана професора, — сказав він, — я хотів би побажати йому щастя в новому році!
— О, будь ласка, Конселю! Але уяви собі, ніби ми в Парижі, в моїм кабінеті. Радо приймаю твої побажання і щиро дякую. Тільки скажи мені, як ти розумієш «щастя в новому році» за наших нинішніх обставин? Чи бажаєш ти, щоб цей полон скінчився, а чи зичиш, аби наша дивовижна мандрівка тривала?
— По щирості — не знаю, що сказати панові професору, — відповів Консель. — Ми, безперечно, надивилися тут усяких чудес, і за ці два місяці ніколи було й скучати. Останнє за часом чудо — завжди тут найдивніше, і якщо надалі буде так само, годі й уявити, до чого воно дійде. Гадаю, такої нагоди більше не трапиться.
— Не трапиться, Конселю!
— Та й капітан Немо сповна виправдує своє латинське ім'я — він і трохи нам не заважає, ніби його й справді не існує.
— Це ти правду мовиш, Конселю.
— Отож я дозволю собі сказати панові професору — щасливий буде той рік, що в ньому ми побачимо все на світі.
— Усе побачимо, Конселю? О, на те потрібен довгий час. А якої думки про це Нед Ленд?
— Нед Ленд геть іншої думки. У нього практичний розум і вимогливий шлунок. Йому вже набридло день при дні коли не дивитися на риби, то поїдати їх. Як справжньому англосаксові, звиклому до біфштексів і щоденної пайки бренді та джину, Недові Ленду дуже сутужно тут без вина, хліба та м'яса.
— А мені, Конселю, байдужісінько, і я чудово призвичаївся до тутешньої їжі.
— І я теж, — відповів Консель. — То я б зостався на борту «Наутілуса» так само охоче, як пан Ленд накивав би звідсіля п'ятами. Отже, коли б новий рік не приніс мені втіхи, то він приніс би її Недові, і навпаки. Таким побитом, за будь-яких обставин один із нас конче вдовольниться. На скінчення нашої розмови побажаю панові професору всього, чого він сам собі бажає.
— Дякую, Конселю. От тільки новорічного подарунка доведеться тобі почекати, а поки що дай-но потисну тобі руку. Лиш це можу я зробити.
— Пан професор ніколи не був такий щедрий, — сказав наостанку Консель.
На друге січня ми пропливли одинадцять тисяч триста сорок миль, тобто п'ять тисяч двісті п'ятдесят льє, відтоді, як вирушили з Японського моря. Перед «Наутілусом» лежали небезпечні води Коралового моря, що обмивало північно-східні береги Австралії. Ми йшли за кілька миль од підводних рифів, на яких десятого червня 1770 року мало не розбилися кораблі капітана Кука. Судно, на котрому плив сам Кук, наскочило на підводну скелю і не затонуло тільки тому, що кораловий відламок, який одбився від скелі, застряг у проломі корпусу.
Мені дуже хотілося побачити те коралове пасмо, що простягалося на триста шістдесят льє. Там, ніби темні грозові хмари, котилися велетенські морські хвилі і з гуркотом розбивалися об його неприступні скелі. Та «Наутілус» саме глибоко занурився, і мені не пощастило побачити цих високих коралових мурів. Я вдовольнився тим, що оглянув розмаїтих риб, які попали до наших сітей. Поміж них я примітив кількох жермонів. Це різновид скумбрій, великих, мов тунці, з голубуватими боками й поперечними смугами, котрі зникають, тільки-но риба гине. Жермони зграями пливли за «Наутілусом». Нам дуже смакувало їхнє чудове м'ясо. Виловили ми також чимало карасів, сантиметрів п'ять завдовжки — за смаком вони схожі на дорад, — та летючих риб, справжніх підводних ластівок, котрі світяться вночі. Попалися в сіті й молюски та зоофіти: альціонарії, морські їжаки, скойки-молотки, церити, скловидки. Флору представляли гарні плавучі водорості, ламінарії, макроцисти, вкриті слиззю.