20 000 льє під водою, стр. 11

Сподіватися допомоги від капітана Фарагута — марно. Ми неухильно простували на захід, хоч і з помірною швидкістю — миль десь дванадцять на годину. Гвинтові лопаті рівномірно розтинали воду, час од часу шпурляючи високо догори водограї світних бризок.

Біля четвертої години ранку судно зненацька попливло хутчіш. За такого шаленого лету ми ледве трималися на слизькій поверхні; нас люто шмагали хвилі. На щастя, Нед Ленд намацав широке якірне кільце, прилаштоване до обшивки, і ми вчепилися за нього.

Нарешті ця довга ніч минула. Зараз важко мені пригадати все, що я тоді пережив. Проте добре пам'ятаю: коли стишувалась веремія вітру й хвиль, зсередини судна начебто чулися якісь акорди, уривки мелодії. Яку ж таємницю ховав цей підводний корабель, таємницю, що над нею марно б'ється весь світ? Хто криється всередині химерної фортеці? Яка механічна сила забезпечує їй таку дивовижну швидкість?

Розвиднілось. Нас окутав ранковий туман. Та він небавом розтанув. У мене був намір пильно обстежити горішню частину корпуса, власне, той майданчик, на якому ми стояли, аж раптом помітив — судно мало-помалу занурюється.

— Гей ви! Сто чортів! — зарепетував Нед Ленд, гатячи ногою по гучній металевій обшивці.— Відчиніть-бо, ви, бездушні іроди!

Але годі було щось почути — оглушливо шумів гвинт. На щастя, судно перестало занурюватись.

Зненацька всередині судна загуркотіло. Залізний люк піднявся, виглянула людина. Вона гукнула щось незрозуміле й одразу зникла.

За якусь хвильку з отвору вийшло восьмеро здорованів із закритими обличчями; не кажучи й слова, вони поволокли нас до своєї підводної фортеці.

VIII

MOBILIS IN MOBILE ¹⁹

Ми й оком не змигнули, як нас було ув'язнено. Не знаю, як почувалися мої супутники, опинившись у цій плавучій тюрмі, але мене пойняв жах. Що воно за люди? Безперечно, під загадковою личиною діяли якісь новітні пірати, що на свій лад господарювали на морях.

Вузький люк зачинився, і мене огорнула непроглядна темрява. Очі, призвичаєні до денного світла, не бачили анічогісінько. Я спускався навпомацки, відчуваючи під босими ногами залізні східці. Слідом за мною вели Неда та Конселя. Потому відчинилися якісь двері; ми пройшли, і вони, глухо гримнувши, враз зачинилися.

Нас зоставили самих. Я не міг збагнути, де ми є. Довкола була темрява, такий чорний морок, що й за кілька хвилин мої очі не спромоглися впіймати жодного проблиску світла.

Нед Ленд, обурений, що з ним отак повелися, дав волю своїй люті.

— Сто чортів! — вигукнув він. — Ці люди гірші за каледонських дикунів! Бракує лишень, щоб вони були людожерами. Мене й це не здивує, але я наперед кажу — так просто не дам себе з'їсти!

— Вгамуйтеся, друже Неде, вгамуйтеся, — спокійно промовив Консель. — Чого отак хвилюватися? Ми ще не на сковороді!

— Атож! Не на сковороді,— відповів канадець, — а що в печі — то вже напевне! Та ще й темно. На щастя, мій «bowieknif» ²⁰ при мені; а він і в пітьмі мене слухається. Хай тільки котрийсь із цих бандитів мене займе…

— Не лютіться-бо так, Неде, — сказав я гарпунерові,— і не погіршуй те нашої скрути недоречною гарячковістю. Хтозна, може, нас чують! Спробуймо ліпше дізнатися, куди ми попали!

Я пішов помацки. За яких п'ять футів я вперся в стіну, склепану з металевих плит. Тоді, взявши вбік, я намацав дерев'яного стола і при ньому кілька ослінчиків. Підлогу цієї тюрми заслано матою, що глушила кроки. Ні вікон, ані дверей — самі голі стіни. Консель, попрямувавши в інший бік, зіткнувся зі мною, і ми вернули на середину каюти, яка була футів двадцять завдовжки і футів десять завширшки. Що ж до висоти, то навіть довготелесий Нед Ленд не міг сягнути стелі.

Минуло десь із півгодини. Аж раптом спалахнуло світло, таке сліпуче, що я мимохіть заплющив очі. По яскравості, по нестерпній білині я впізнав те потужне електричне світло, яке струмувало навколо підводного судна і яке ми мали за фосфоресценцію морських організмів. Розплющивши очі, я побачив — світло лилося з матової півкулі, вмонтованої в стелю.

— Нарешті! — вигукнув Нед Ленд, що стояв у бойовій постаті з ножем у руці.

— Так, — відповів я, — проте наше становище й трохи не прояснилося.

— Хай пан професор набереться терпцю, — незворушно промовив Консель.

Тепер, коли засвітилося світло, я міг як слід роздивитися каюту. Тут тільки й було, що стіл та п'ять ослінчиків. Потаємні двері зачинялися, мабуть, герметично: жоден звук не сягав наших вух. Здавалося, на цьому судні геть усе вимерло. Плило воно поверхнею океану чи занурилося в його безодню? Того я не годен був угадати.

А зрештою, це світло! Навіщось же його засвітили! Я сподівався, що незабаром з'явиться хтось із команди. Якби про нас забули, то не світили б світла.

Я не помилився. Невдовзі загуркотів засув, одчинилися двері й увійшло двоє чоловіків.

Один був низький на зріст, кремезний, з міцними, дужими руками, великою головою, з густою чорною чуприною й пишними вусами; погляд у нього був жвавий, гострий, і вся його подоба позначалася тою південною палкістю та моторністю, яка вирізняє провансальця. Дідро ²¹ мав слушність, казавши, що в рухах людини відбивається її вдача, і живе свідчення — цей здоровань. Мова його, напевно, барвиста, образна, дотепна. А втім, це тільки здогади, я не маю на те жодних доказів, бо при мені він зронив лиш кілька слів, та й тих я не втямив.

Другий незнайомець заслуговує на докладніше змалювання. Я зразу визначив головні риси його вдачі: певність власної сили — про неї свідчила шляхетна постава голови й чорні очі, сповнені холодної рішучості; спокій — за нього промовляла блідість шкіри; енергія — вона виявлялася в бистрому скороченні надбрівних м'язів; нарешті відвага — глибоке його дихання було найліпшою ознакою невичерпної життєвої сили.

Додам, що цей чоловік — гордий; а погляд його, ясний та спокійний, здавалося, відбивав шляхетність мислі, і в усій подобі: в статурі, в рухах, у виразі обличчя — світилася, коли вірити фізіономістам, беззастережна щирість.

Глянувши на нього, я мимохіть почувся убезпеченим і ладен був провіщати нам щасливу розв'язку.

Я не міг визначити, скільки йому літ, — тридцять п'ять чи п'ятдесят. Його високий зріст, ясне чоло, рівний ніс, чітко окреслені вуста, чудові зуби, вузька рука з довгими, як то кажуть хіроманти, чисто «психічними» пальцями — все це свідчило за душу величну й палку. Він являв, сказати б, уособлення найсвітлішої вроди, якої мені досі не випадало бачити. Надто прикметні його широко поставлені очі, що могли враз осягнути чверть обрію. Ця властивість — як довідавсь я згодом — поєднувалася з дивовижною гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли він звертав на щось свій погляд, брови йому зсувалися, очі мружилися, — він вдивлявся. Що то за погляд! Ніщо не могло сховатись од нього, він пронизував вам душу! Він немовби проникав у морську безодню, недосяжну нашому зорові, й відкривав таємниці найглибших морів.

На обох незнайомцях були берети з хутра морської видри, морські чоботи з тюленячої шкіри й убрання з якоїсь незвичайної тканини, що легко облягала стан і зовсім не сковувала рухів.

Вищий, — певне, капітан судна — оглянув нас дуже пильно, не зронивши жодного слова. Тоді повернувся до свого супутника й заговорив невідомою мені мовою. Це була дзвінка, милозвучна, плавна мова з багатими комбінаціями енергійних голосівок.

Другий хитнув головою, докинув кілька слів тією ж дивною мовою й допитливо глянув на мене.

Я відповів по-французькому, що не розумію його; але й він, мабуть, нічого з моєї відповіді не втямив. Становище ускладнювалось.

— А хай би пан професор розповів їм про все, що з нами трапилось, — мовив до мене Консель. — Гляди, ці пани хоч щось уторопають.