І один у полі воїн, стр. 15

Але, чорт забирай, він буде жити! Довго і на зло ворогам. У нього вистачить сил тримати себе так, щоб гестапівські хорти не натрапили на його слід, хоч йому іноді до відчуття фізичної огиди нестерпна ця роль барона фон Гольдрінга. Колись він розповість це рідним і друзям. А зараз треба мовчати, ні на мить не забувати, хто він і для чого його заслано у лігво ворога. І все-таки як йому важко, як йому нестерпно важко! Артисти в театрі можуть відпочивати під час антрактів, вони мають у своєму розпорядженні цілий день, щоб бути самими собою, а він має грати роль постійно, кожної миті, і грати якнайкраще, не маючи перепочинку навіть уночі, бо і вночі якимсь підсвідомим почуттям йому треба теж стежити за собою, пильнувати, щоб не прохопитися уві сні якимсь словом. І відпочинок ще так далеко! Та й чи дочекається він закінчення війни? Ходити так довго на краєчку прірви і не зірватися?

Ні, геть ці думки! Він зараз барон фон Гольдрінг. А про що може думати Гольдрінг, та ще й барон? Про партію у брідж, приємності, які на нього чекають у Франції, про оцей лист від Лори, якого він досі не прочитав і якого прочитати конче треба, бо оберст пильно стежить, щоб листування між Генріхом і Лорою не переривалося.

— Гер оберст просить вас зайти до нього! — гукнув Кокенмюллер, визирнувши з купе Бертгольда.

— Будемо вечеряти, панове, разом, а то мені самому сумно, — запросив Бертгольд.

Денщик оберста поставив на накритий вже стіл дві пляшки і безшумно вийшов.

— Чи правда, гер оберст, що у нас буде тривала зупинка в Варшаві? — запитав Кокенмюллер під час вечері.

— А вас це з якого боку цікавить?

— Я здичавів у цій остогидлій Білорусії. Хотілося б хоча пройтися по вулицях пристойного міста.

— Знаю я ваші прогулянки! — посміхнувся Бертгольд. — Ви без жіночого товариства, як риба без води. Занудьгували і сподіваєтесь на гостинність прекрасних варшав'янок?

Кокенмюллер почав вихваляти варшав'янок.

— Зупинка, мабуть, триватиме годин з шість, так що матимете змогу розважитись, — заспокоїв свого ад'ютанта оберст.

— Прогуляємось, бароне? — звернувся капітан до Генріха.

— Ні, я зв'язаний обіцянкою!

— Он як! — оберст не міг приховати здивування.

— Я обіцяв фрейлейн Лорі не знайомитися з панночками. Крім тих, звичайно, з якими вона сама схоче мене познайомити, — пояснив Генріх.

— О, я бачу, ви не марнуєте часу і таки добре навантажили пошту! — посварився пальцем оберст. На його обличчі засяяла благодушна посмішка.

— Ви вже бачилися з фрейлейн Лорою? — запитав Кокенмюллер.

— Ми бачилися лише в дитинстві. А тепер поновлюємо це давнє знайомство, так би мовити, заочно.

— Я сподіваюсь, Генріх, що незабаром зможу надати тобі відпустку і ти побачиш Лору, — пообіцяв оберст.

Сподівання Кокенмюллера на тривалу зупинку в Варшаві не справдилися. Виїхавши за межі російської території, ешелон рухався значно швидше, роблячи лише коротенькі зупинки на великих станціях. Це трохи порушувало плани багатьох офіцерів, які розраховували на бодай короткочасні відпустки в Берліні. Але наказ командування був суворий: усім без винятку прибути на місце вчасно.

На четвертий день ешелон проминув французький кордон і того ж дня надвечір прибув на місце призначення — до маленького провінціального міста Франції.

Весь наступний ранок Генріх витратив на те, щоб розташувати канцелярію відділу І-Ц. Зате по обіді він міг уже доповісти оберстові, що все готово і завтра можна буде приступити до роботи.

На його здивування, оберст вислухав повідомлення про це неуважно, не виявив ні найменшого інтересу до тих маленьких вигод у розташуванні відділу, які так полюбляв.

— Вам не подобається, гер оберст? — трохи ображено запитав Генріх.

— Це ні мене, ні тебе більше не стосується! — урочисто промовив Бертгольд.

— Я не розумію…

— На жаль, Генріх, нам доведеться на деякий час розлучитися. Сьогодні вночі одержано наказа відкомандирувати мене в розпорядження Гіммлера. Я ще не знаю, що буду робити, але, у всякому разі, сюди не повернуся. Дуже можливо, що я лишуся в Берліні.

На обличчі Генріха відбився щирий жаль і навіть розгубленість. Від'їзд оберста утруднював його становище — хто-зна, як складуться його взаємини з новим начальством!

Оберст, очевидно, теж був схвильований перспективою розлуки.

— Не сумуй, не сумуй, мій хлопчику, — розчулено сказав він, — адже наші взаємини на цьому не перервуться. Турботи про тебе я вважаю своїм святим обов'язком і я вже дещо зробив. Коли б я точно знав про своє нове призначення, то не вагався б жодної хвилини і взяв би тебе з собою. Але зараз це не так просто. Через те доведеться спочатку поїхати мені самому, а вже потім я викличу тебе… Але мені не хотілося б, щоб ти лишався тут. Є чутки, що наш корпус буде розформовано, отже, тебе кудись переведуть, і ти можеш потрапити в якусь глушину. Мій старий приятель генерал Еверс, — до речі, він теж знав твого батька, — командує тут, у Франції, дивізією. Сьогодні вранці я говорив з ним по телефону, і він згодився взяти тебе у свій штаб, теж офіцером для особливих доручень. Я, звісно, дав найкращу характеристику, і він мені обіцяв всіляко тебе підтримувати і не дуже завантажувати роботою. Тут я теж говорив з деким, і сьогодні ввечері всі потрібні документи будуть оформлені. Тобі треба завтра, найпізніше післязавтра бути в штабі генерала Еверса. Я виїду до Берліна завтра о дванадцятій дня. Отже, вирядивши мене, ти теж можеш рушати.

— Ви ще не сказали, куди саме мені доведеться рушити…

— Дивізія Еверса розквартирована в різних населених пунктах для охорони воєнних об'єктів, а штаб її міститься в Сан-Ремі. Це невеличке курортне місто на півдні. Офіціально той район не окуповано. Наші війська там стоять за договором з Віші. Але я мушу застерегти тебе: останнім часом у Франції стало зовсім не так спокійно, як було раніш. Тут теж з'явилися партизани, і вони полюють на німецьких офіцерів. Постріли з-за рогу стали звичайним явищем. Отже, будь обережним і ще раз обережним!

— Мені дуже сумно, гер оберст, розлучатися з вами. Ви подасте мені звістку про себе, коли одержите призначення?

— Відразу ж! Я записав адресу штабу дивізії Еверса і негайно тобі напишу, коли все з'ясується. А ти мусиш писати мені регулярно, сповіщаючи про всі свої справи. Сподіваюся, що ти цілком виправдаєш ту характеристику, яку я дав генералові Еверсу.

— Вам не доведеться червоніти за мене!

— І не забувай писати фрау Ельзі! Пам'ятай, що вона ставиться до тебе, як рідна мати. Оскільки я здогадуюсь, Лорхен теж чекатиме на твої листи. Адже я не помиляюсь?

— О, невже ви гадаєте, що я забуду про свій святий обов'язок!

— Тепер, здається, все. Йди відпочивай. Я за півгодини почну здавати справи, щоб завтра перед від'їздом бути вільним.

Другого дня, о дванадцятій, Бертгольд виїхав до Берліна, а Генріх просто з вокзалу рушив машиною на Сан-Ремі.

МАДЕМУАЗЕЛЬ МОНІКА РОБИТЬ ПОСТУПКУ

Чудесна автострада швидше скидалася на широку алею, і Генріх наказав денщикові зменшити швидкість, щоб помилуватися краєвидом. Він і справді був чудовий. Рівнина лишилася позаду, і тепер обабіч дороги знімалися вкриті зеленню пагорби. Вони чимдалі ставали все вищими і вищими, здіймалися один за одним, наче величезні хвилі, що плескались, б'ючись об груди передгір'я Альп.

Коли дорога почала петляти, Генріх запропонував денщикові змінити його біля руля. Він покладався на свій досвід непоганого водія, але сам часто здригався від несподіванки, бачачи, що автострада впирається у величезну скелю чи гору. Але так здавалося лише здаля. Під'їхавши ближче, Генріх бачив, що і автострада, і залізниця, яка бігла поруч асфальтової дороги, зникають у тунелі, щоб за мить виринути по той бік скелі або гори. Після одного з поворотів автострада і залізничні рейки побігли берегом невеличкої, але бурхливої гірської річки, звиваючись разом з нею по долині. З північного заходу гори так близько підходили до берега річки, що, здавалося, от-от перетнуть їй шлях, і, обминаючи їх, річка робила круті повороти. Вона бігла, мов живий, рухомий дороговказ, і Генріх повертав руль праворуч і ліворуч, а автострада лягала і лягала під шини, немов і не було їй кінця.