Із Росії з любов'ю, стр. 38

О Боже, подумала вона, чого це вони так наполягали на поїзді? Та саме так і було вирішено: поїзд — чудове місце для любощів, запевняли вони. За чотири дні вона мала закохати його в себе. Потім, коли вони прибудуть до Лондона, її життя полегшиться. Він захистить її. А якщо вони полетять літаком, її одразу ж кинуть у Лондоні до в'язниці. Чотири дні — це просто необхідність. А ще її попередили, що в поїзді будуть свої люди, які стежитимуть, щоб вони десь не зійшли. Тож треба бути обережною і підкорятися наказові. О Боже! О Боже! Одначе тепер вона палко бажала цих чотирьох днів разом із Бондом у маленькому будиночку на колесах. Як цікаво! Досі це був її обов'язок — примусити виконувати цей план, але тепер це — пристрасне бажання.

Тетяна втупилася в замислене обличчя Бонда; вона хотіла простягти йому руку, заспокоїти його, запевнити, що це буде невинна конспирация, щоб доставити її в Лондон, що ні йому, ні їй не заподіють ніякої шкоди, адже мета таємного плану зовсім інша.

— Я й досі вважаю, що це — божевілля,— не здавався Бонд, намагаючись уявити собі реакцію М. з цього приводу. — Та, гадаю, можливий і такий варіант. Паспорт я маю, Потрібна лише югославська віза. — Він суворо поглянув на неї. — І не подумайте, що я маю намір узяти вас у вагон, який іде через Болгарію. Бо в такому разі я можу припустити, що ви хочете мене викрасти.

— Атож! —Тетяна захихотіла. —Це саме те, що я хочу зробити.

— Помовчте, Таню. Ми повинні все продумати. Я дістану квитки і зроблю так, щоб нас супроводжував наш чоловік. Про всяк випадок. Він добра людина й припаде вам до душі. Запам'ятайте: вас звати Керолайн Сомерсет. Не забудьте. Як плануєте дістатися до поїзда?

— Керолайн Сомерсет,— повторила дівчина своє нове ім'я. — Симпатично звучить. А ви — містер Сомерсет? — Вона щасливо всміхнулася. — Як цікаво! Не турбуйтеся, я прийду до поїзда якраз перед його відходом. Станція Сіркеці. Я знаю. Оце і все. І ми більше нічим не переймаємось? Так?

— Припустімо, ви почали нервуватися? Припустімо, вас схопили? — Раптом Бонда насторожила впевненість цієї дівчини. Звідки у неї така впевненість? Його спиною побігли гострі голки підозри.

— До того, як вас побачити, я страшенно боялася. А тепер — ні. — Тетяна намагалася переконати й саму себе, що каже правду. — Відтепер я не нервувати-мусь. І вони мене не спіймають. Я покину свої речі в готелі й візьму тільки сумку. Я не хочу залишати свою шубу. Надто я її люблю. Але сьогодні неділя, і це буде виправдання тому, що я прийшла в ній на роботу. Сьогодні ввечері, о пів на дев'яту, я візьму таксі на вокзал. А тепер вам треба позбутися свого стурбованого вигляду. — Машинально, хоч їй і належало це зробити за планом, Тетяна випростала руку в його бік. — Скажіть, що ви задоволені.

Бонд пересів на краєчок ліжка. Він узяв руку дівчини й зазирнув їй в очі. Боже, подумав він, сподіваюся, все буде гаразд. Сподіваюся, цей божевільний план здійсниться. А може, ця прекрасна дівчина — суцільна облуда? Чи правда все це? Чи існує вона насправді? Очі не сказали йому нічого, крім того, що дівчина щаслива, хоче, щоб він її любив, і здивована тим, що з нею діється. Ось і друга Тетянина рука піднялася, обвила його шию і щосили притисла до себе. Спочатку її вуста тремтіли під його вустами, а потім, коли пристрасть опанувала її тілом, рот піддався у поцілунку, що не мав кінця-краю.

Джеймс переніс свої ноги на ліжко. Він ще цілував її, а рука його вже знайшла її ліву грудь, відчула твердий від збудження сосок. Потім його рука почала блукати її пласким животом, її ноги млосно совалися. Вона тихо застогнала, і її губи вислизнули з його. Довгі вії тріпотіли, немов пташині крила.

Бонд схопив за край простирадла, зірвав його й відкинув геть за велетенське ліжко. На дівчині не було нічого — тільки чорна оксамитова стрічка на шиї та чорні шовкові панчохи, її руки навпомацки тяглися до нього. Тим часом над ними незнані для них обох, за фальшивим дзеркалом у золотій рамі на стіні біля ліжка, двоє операторів зі СМЕРШу сиділи один біля одного в дуже вузькій шафі — так, як і перед ними у парадному покої сиділо весільними ночами чимало друзів власника готелю «Крістал-паласу».

Допитливі видошукачі холодно спостерігали за пристрасними арабесками двох тіл, які з'єднувалися, роз'єднувались і з'єднувались знов, а бездушний механізм кінокамер м'яко стрекотів та стрекотів, і гаряче дихання вихоплювалося з розтулених в екстазі вуст, і піт градом котився по збуджених грубих обличчях операторів на їхні дешеві комірці.

Розділ 21

«Східний експрес»

Щодня по всій Європі один за одним ходять поїзди, але «Східний експрес» бучно гуркоче по лискучих рейках, що пролягли на тисячу чотириста миль сталевого шляху, лише тричі на тиждень.

Під освітленим аркодужним склепінням вокзалу розлігся шум багатоколісного німецького локомотива, який своїм уповільненим чахканням нагадував дракона, що помирає від астми, так що часом здавалося, ніби кожний важкий його подих може виявитись останнім. Але по тому незмінно вихоплювався ще один і ще. Струмені пари просотувались у простір між вагонами і хутко розчинялися в теплому серпневому повітрі. То був єдиний живий потяг, що заповз до потворної, дешевої архітектури нори, якою, власне, й був головний залізничний вокзал Стамбула. Поїзди на інших коліях завмерли без засобів пересування, готуючись до подорожі наступного дня, і тільки на платформі біля колії номер три розігрувалася драматична сцена розлучень.

Важка бронзова плита з написом на боці темно-голубого вагона засвідчувала:

«Compagnie internationale des wagon-lits et des grands express europeens». Над закріпленим у металевих гніздах написом пласка металева табличка чорними літерами на білому тлі сповіщала:

СХІДНИЙ ЕКСПРЕС

Стамбул — Салоніки — Белград — Венеція — Мілан — Лозанна — Париж

Джеймс Бонд неуважливе втупився в один з найромантичніших написів у світі. Уже вдесяте він позирнув на годинник. Вісім п'ятдесят одна. Його очі повернулися до таблички. Назви всіх міст було написано мовами їх країн, за винятком Мілана. А чому не «Мілано»? Бонд дістав носовичка й витер обличчя. Де в біса та дівчина? Може, вона передумала? Чи він, бува, не здався їй надто грубим у величезному готельному ліжку минулої ночі, або, точніше, цього ранку?

Вісім п'ятдесят п'ять. Розмірене чахкання локомотива урвалось, натомість почулося шипіння, що переростало у свист в міру того, як автоматичний запобіжний клапан випускав надлишок пари. Крізь щільний натовп Бонд угледів, як за сотню кроків од нього начальник станції помахав рукою машиністові та кочегарові й повільно рушив повз вагони третього класу. Пасажири, переважно селяни, що поверталися до Греції після недільної поїздки до родичів у Туреччині, повисувалися з вікон і перемовлялися з проводжаючими на пероні.

Угорі, де аркодужне світло втрачало свою владу, під склепіння заповзала темно-синя ніч з блискітками зірок. Бонд побачив, як червоне око світлофора змінилося на зелене. Начальник станції підійшов ближче. Провідник спального вагона у коричневій формі поплескав Бонда по руці:

— En voiture, s'il vous plait.

Двійко багатих з вигляду турків поцілували своїх коханок — для дружин ті були надто вродливі — і, супроводжувані сміховинними настановами, як їм поводитись у дорозі, піднялися на дві високі приступки. На платформі не залишилося жодного пасажира спальних вагонів. Не зводячи нетерплячого погляду з високого англійця, провідник підняв угору залізне підніжжя.

Начальник станції безцільно никав по перону. Залишалися незайняті ще два купе вагонів першого і другого класу. Ось-ось він підійде до вагона охорони і опустить свій брудний зелений прапорець.

У полі зору Бонда не було жодної постаті, що вибігала на платформу з guichet. Високо під склепінням вокзалу хвилинна стрілка великого добре освітленого годинника стрибнула ще на дюйм, засвідчуючи: дев'ять нуль-нуль. Над головою Бонда хтось опустив вікно. Він швидко поглянув угору, і його найпершою реакцією була думка: ота чорна вуаль із занадто широкими вічками —суто аматорська спроба приховати яскраві вуста і збуджені блакитні очі.