Твори том 2, стр. 131
Одна з жінок пробелькотіла:
— О ні, то не від Ttoro сталося.
А слідчий, знов-таки усміхнений, закінчив:
— Чи ж я вам не казав, що вас моє пояснення не вдовольнить?
Туан
і
Його знали всі на десять миль в околиці, цього дядька Туана, товстуна Туана, Туана-Моє-Винце, Антуана Ма-шебле, на прізвисько Паленка, шинкаря з Турневана *.
Він уславив і все сільце, що вгрузло в придолинок на схилі до моря, бідне нормандське сільце з десяти селянських хаток, оточених канавами й деревами.
Ці хатки заховалися в ярку, порослому травою й чагарником, за поворотом, через який саме сільце й прозвали Турневаном. Здавалось, вони шукають у цій ямі захисту, немов пташки під бурю в борозні, захисту від сильного морського вітру, гострого й солоного, що все роз’їдає й палить, як огонь, а сушить і руйнує, як зимові морози.
А все сільце немов ціліфм належало Антуанові Машебле, на прізвисько Паленка, якого часто ще називали Туаном і Туаном-Моє-Винце за його звичку безперестану казати: «Моє винце — перше на всю Францію».
Винце — то, звісно, коньяк.
Уже двадцять років напував він округу своїм винцем та паленкою, бо щоразу, як його питали: «Чого б мені випити, дядьку Туане?» — він неодмінно відповідав: «Паленки, мій зятечку, вона й нутро зігріє, і мозок прочистить; для здоров’я нема нічого кращого».
А ще звик він величати всіх і кожного «мій зятечку», хоч ніколи не мав дочки заміжньої або на виданні.
Так знали всі добре Туана Паленку, найтовщу людину на весь кантон, а то й цілу округу. Його хатинка видавалась до смішного низенькою й тісною для такої туші, і коли його бачили на порозі, де він, бувало, вистоював цілі дні, то дивувались: як це він пролізає у двері? А він увіходив
1 Tournevent — дослівно: поворот вітру (фр.).
туди щоразу, як показувався клієнт, бо Ту ана-Моє-Винце всі неодмінно частували, хоч би скільки брали питва.
Шинок його мав вивіску: «Побачення друзів». І справді дядько Туан був другом усім і кожному в околиці. Приходили з Фекана й Монтівільє побачити його й пореготати, його слухаючи, бо він розсмішив би й надмогильний камінь. У нього була манера так глузувати з людей, що вони не сердилися; підморгне оком, щоб усе було зрозуміле без слів, ударить по стегнах у нападі веселості, аж ви несамохіть зайдетеся сміхом. Та не було нічого кумеднішого дивитись, як він п’є. Він міг пити що завгодно і скільки завгодно, аби тільки підносили; в його хитрих очах поблискувала втіха, втіха від подвійного задоволення: по-перше, частуватись і, по-друге, загрібати добрі гроші за це частування.
Місцеві жартуни питали його:
— А море ти випив би, дядьку Туане?
Він відповідав:
— А чом би й ні; тільки дві притичини заважають: одна — що воно солоне, а друга — що не в пляшки ж його розливати, бо, як на моє черево, з такої кухви не нап’єшся.
Треба було ще послухати, як він свариться'з жінкою! Таке виходило сміховисько, що ніяких грошей не жаль. Тридцять років, як вони побралися, і всі тридцять років гиркалися щодня. Тільки Туан сміявся, а його стара сердилась. То була висока плоскогруда селянка, що мала цибаті, худі, як у чаплі, ноги й люті совині очиці. Вона розводила курей у дворику за шинком і славилась умінням відгодовувати птицю.
Коли в Фекані в когось із панів обідали гості, то на стіл неодмінно подавали хоч одного з годованців тітки Туан, — без того й обід не обід.
Але вдачі вона була лихої, завжди набурмосена, сердилася на весь світ, особливо на свого чоловіка. За його веселість, і за те, що його всі любили, і за здоров’я, і за дебелість. Вона обзивала його ледарем, бо він заробляв гроші, нічого не роблячи, і ненажерою, бо він їв і пив за десятьох.
Дня не минало, щоб вонаг не казала йому роздратовано:
— Ішов би ти краще в саж та й сидів би там голяка! Дивитися на тебе — з душі верне: саме сало.
І вона кричала йому в вічі:
— Стривай, стривай, побачимо, що з тобою буде! Луснеш, як лантух з зерном, товстий ти, опух!
Туан заходився реготом і відповідав, ляскаючи себе по череву:
— Ех ти, куряча матко, жердино всохла, спробуй відгодувати отак птицю! Ну ж, постарайся.
І, засукуючи рукава на своїй товстенній руці, додавав:
— Оце так крильце, стара, ось поглянь!
А відвідувачі стукали кулаками об стіл, корчачись зі сміху, тупали ногами й захоплено спльовували на долівку,
Стара сердито бубоніла:
— Стривай, стривай… ось побачиш, що вийде: луснеш, як лантух із зерном!
І вона розлютовано виходила під дружний сміх питців.
На Туана справді незмога було дивитися без сміху, такий він зробився червоний та гладкий, неповороткий та задишкуватий. З таких череванів смерть ніби тішиться, підбираючись до них крадькома, хитрує й блазнює, надаючи їм щось до краю кумедне своєю повільною й руйнівною роботою. Замість явити себе, як на інших, не криючись, сивиною, худорбою, зморшками, виснаженням, усім, що змушує казати здригаючись: «Сто чортів, як він підтоптався», — вона, мерзенна, тішилась, нарощуючи сало, доводячи чоловіка до потворної дебелості, забарвлюючи його червоним і синім, роздуваючи його, мов кулю, так що вигляд він мав надлюдськи здоровий; вона спотворила дядька Туана, як і все живе, але ця потворність була в нього не похмурою й лиховісною, як у інших, а кумедною, по-блазенському втішною.
— Зажди трошки, зажди трошки, — товкла своє тітка Туан, — побачимо, що з того вийде.
II
Вийшло те, що Туана розбив параліч. Велетня поклали в комірчині ла перегородкою, щоб йому було чути, про що гомонять у шинку, і щоб він міг розмовляти з друзями, бо його голова була, як і раніше, ясна, зате тіло — величезна туша, така, що ні підняти, ані повернути, — зоставалось моторошно нерухомим. Спершу сподівалися, що його товсті ноги хоч трохи рухатимуться, та швидко ця надія зникла, й Туан-Моє-Винце дні і ночі лежав у ліжку, яке пересте-лювали раз на тиждень, покликавши на поміч чотирьох сусідів, і ті піднімали шинкаря за руки й за ноги, поки перебивали під ним солом'яника.
17 Гі де М «нассан, т. 2
513
Проте він був, як і раніше, веселий, хоч трохи вже по-іншому — полохливіший і покірливіший, мов мала дитина: боявся своєї жінки. А та без упину верещала:
— Ось де воно, товсте об’їдало, ось воно, ніщо, ледащо, п’яничка неприторенний! По заслузі тобі, по заслузі!
Він мовчав. Тільки підморгував за її спиною й повертався на ліжку —єдиний можливий для нього рух. Він називав цю вправу «поворот напівніч» чи «поворот на південь».
За найбільшу йому розвагу було тепер слухати, про що гомонять у шинку, й перемовлятись через стінку з друзями. Коли він розпізнавав їхні голоси, то кричав:
— Агов, мій зятечку, це ти, Селестене?
І Селестен Малюазель відповідав:
— Я, я дядечку Туане! Ти знов вибрикуєш, чи що, жирний кролю?
Туан-Моє-Винце промовляв:
— Вибрикувати то я ще не вибрикую. Але худнути не худну, скриня ще добра.
Потім він став закликати до комірчини найближчих друзів, для компанії собі, хоч і гірко йому було бачити, як п’ють без нього. Він в одно торочив:
— Ось що мені нагонить смуток, мій зятечку, — не можу я посмакувати свого винця, сто чортів! На інше мені начхать, але не пити — ось це таки біда.
А в вікно зазирала совина голова тітки Туан. Стара кричала:
— Тільки погляньте на нього, на оте товсте ледащо! Тепер і годуй його, й обмивай, та ще чисти, як кабана.
Коли стара відходила, на вікно стрибав червоноперий півень, заглядав у хату круглим цікавим оком і голосно кукурікав. А іноді влітали одна чи дві курки й шукали крихт під ліжком на підлозі.
Друзі Туана-Моє-Винце невдовзі зовсім занедбали свої місця в залі й приходили щодня після обіду потеревенити біля ліжка товстуна. І лежачи, цей жартун Туан усе ще потішав їх. Він насмішив би й диявола, оцей пустобрех. їх було троє— тих, що приходили щодня: Селестен Малюазель, високий, худорлявий і похилий, немов яблуневий стовбур. Проспер Орлявіль, маленький, сухий, схожий на тхора, глумливий і хитрий, як лис, і Сезер Помель, що ніколи не балакав, але так само тішився.