Буремний Перевал, стр. 44

Розділ вісімнадцятий

Дванадцять років (продовжила оповідь місіс Дін), що минули з тієї сумної пори, були найщасливішими роками мого життя: найбільші клопоти були, як наша маленька леді трохи занедужає — та через це проходять усі діти, багаті чи бідні.

Щодо всього іншого, то після перших шести місяців вона росла, мов ялинка, і вже вміла ходити і розмовляти — по-своєму — ще до того, як удруге зацвів верес над могилою місіс Лінтон. То був крихітний промінчик сонця, що освітлював самотній дім. Вона росла справжньою красунею, з темними очима Ерншо, але з білою, як в усіх Лінтонів, шкірою, тонкими рисами обличчя і світлим хвилястим волоссям. Дівчинка росла жвавою й задерикуватою, але без жорстокості, а серце мала напрочуд чуйне і палке. Своєю вдатністю до сильних почуттів вона нагадувала матір, та все ж не була подібною до неї, бо вміла бути м'якою й покірливою, мов голубка, голос мала ніжний, а погляд — мрійливий; її гнів ніколи не клекотів, а любов — не вирувала: вона була глибока й ніжна. Проте треба визнати, що мала вона й деякі вади: одна з них була зухвалість, а друга — вередливість, що завжди є у розбещених дітях — добрих чи злих. Якщо комусь зі слуг траплялось її розсердити, одразу ж починалось: «Я скажу татові!» І якщо батько дорікав їй хоч одним поглядом, то було вже страх яке горе; думаю, він за все життя не сказав їй жодного різкого слова. Він взяв освіту доньки цілком у свої руки й перетворив її на справді приємне заняття. На щастя, допитливість і гострий розум зробили з неї здібну ученицю: вона вчилася швидко й була жадібна до знань, віддаючи належне батьковому хисту до вчителювання.

До тринадцяти років вона ніколи не виходила за паркову браму сама. Містер Едгар Лінтон брав її з собою на прогулянку — на милю-дві, не далі,— але це траплялося рідко, а супроводжувати її комусь іншому він не довіряв. Гімертон був для неї незнаною чужиною, церква — єдиною будівлею, окрім її власного дому, за двері якої їй доводилося вступити. Буремний Перевал і містер Гіткліф не існували для неї; вона була справжньою самітницею, і, здавалося, це її задовольняло. Щоправда, іноді, роздивляючись краєвид за вікном своєї кімнати, вона питала мене:

— Неллі, коли мені можна буде піднятися на вершину отого пагорба? Я хочу знати, що за ним — море?

— Ні, міс Кеті,— відповідала я, — там знову пагорби, такі ж, як цей.

— А якими здаються ці золотаві скелі, коли стоїш під ними? — спитала вона іншого разу.

Крутий схил Пеністон-Крегу приваблював її найбільше, особливо коли призахідне сонце падало на нього і на сусідні вершини, а все навколо ховалося в тіні. Я пояснила, що це голі кам'яні брили, і землі між ними ледве вистачає, щоб зростити таке-сяке хирляве деревце.

— А чому вони такі осяйні ще довго після того, як тут уже стемніє? — допитувалася вона.

— Бо там набагато вище, ніж тут у нас, — відповідала я, — і вам на них не піднятися, вони надто високі й круті. Взимку мороз приходить туди раніше, ніж до нас; у розпалі літа я навіть знайшла сніг у тій чорній провалині на північно-східному боці!

— О, ти бувала там! — захоплено вигукнула вона. — Отже, і я зможу туди піти, коли виросту. А тато там бував, Неллі?

— На щастя, мати Лінтона вмерла — квапливо відповіла я, — що те місце негоже для прогулянки. Поля, де ви гуляєте з ним, аж як миліші! А парк Трашкрос-Грейнджу — найліпша місцинка на світі.

— Парк я знаю, а гори — ні,— промимрила вона до себе. — І мені дуже хотілося б поглянути на все довкола з найвищої вершини; мій маленький поні Мінні колись домчить мене і туди. Одна зі служниць якось обмовилася про «Печеру фей» і Кеті загорілося там побувати. Вона не давала спокою містеру Лінтону, і той пообіцяв, що дозволить їй цю мандрівку, коли вона постаршає. Але міс Катрина лічила свій вік місяцями, і питання: «Ну як, я вже досить велика, щоб піти на Пеністон-Крег?» — не полишало її вуст. Звивистий шлях, що вів у гори, пролягав поблизу Буремного Перевалу. Едгар не міг наважитися на таку подорож і тому незмінно давав доньці одну й ту саму відповідь: «Ні, люба, ще рано».

Я вже згадувала, що місіс Гіткліф прожила трохи більше дванадцяти років після того, як покинула чоловіка. У їхній сім'ї ніхто не відзначався міцним здоров'ям: і їй, і Едгарові бракувало життєвої снаги, притаманної тутешнім жителям. На що вона хворіла востаннє, я не знаю; мабуть, обох звела в могилу та сама недуга — подібна до гарячки, вона підкрадається повільно, та є невиліковною і дедалі швидше висотує з людини життя. Ізабелла написала братові, що вже чотири місяці як хвора й усвідомлює, який на неї чекає кінець, і попросила його приїхати, якщо це можливо; бо їй треба владнати чимало справ, і вона хоче попрощатися з ним і віддати йому Лінтона. Вона сподівалася, що хлопчика в нього не заберуть, як не забрали в неї; батько Лінтона, намагалася вона переконати себе, не схоче взяти на свої плечі такий тягар, як утримання та виховання дитини. Мій хазяїн, не вагаючись ні хвилини, згодився на сестрине прохання; він неохоче виїздив із дому на звичайні запрошення, та на це відгукнувся відразу ж. Він наказав мені не зводити очей із Катрини і кілька разів повторив, що їй не слід виходити за межі парку, хоч би й у моєму супроводі; те, що дівчинка може вийти сама, йому навіть не спадало на думку.

Його не було три тижні. Перші кілька днів Кеті сиділа в кутку бібліотеки, така засмучена, що не могла ні читати, ні забавлятися; у такому спокійному стані вона не завдавала мені клопотів. Та невдовзі цей стан змінився нетерплячим і вередливим нудьгуванням, а я була надто заклопотана, та, А зрештою, не така вже й молоденька, щоб витанцьовувати навколо неї, і тому віднайшла засіб, що давав малій змогу розважатися самій: я відправляла її прогулятися парком — часом пішки, а часом і верхи на поні — і терпляче вислуховувала її розповіді про справжні й вигадані пригоди, що сталися з нею під час подорожі.

Літо буяло у всій своїй красі, і вона настільки вподобала ці самотні прогулянки, що іноді пропадала до самого чаю, і тоді на її казкові оповіді не вистачало й цілого вечора. Я не боялася, що вона випурхне на волю: ворота були надійно замкнені, до того ж мені здавалося, що вона навряд чи наважиться вийти сама, навіть якби вони стояли відчинені. На лихо, така довірливість мені, як то кажуть, вилізла боком. Якось Катрина прибігла до мене о восьмій ранку і сказала, що вона сьогодні — арабський купець, що вирушає зі своїм караваном до пустелі, і я мушу дати їй усякого їства для неї та її худобини: коня і трьох верблюдів, тобто для великого хорта і двох пойнтерів. Я зібрала чималий запас ласощів і поскладала все до кошика при сідлі. Мала вскочила у сідло — веселе ельфенятко у крислатому капелюшку з вуаллю, що мав захищати її від липневого сонця — і пустила поні клусом, сміючись у відповідь на мої турботливі намовляння не пускатися навскач та раніше повернутися. Бешкетниця не з'явилася до чаю; один із мандрівників — хорт, що був уже старим і полюбляв спокійніший відпочинок, — скоро повернувся; але ні Кеті, ні поні, ні інших собак ніде не було видно. Я відсилала шукачів і тим путівцем, і отим, і іншим — і врешті-решт сама взялася до пошуків. Один із робітників лагодив огорожу навколо розсадника, біля самої межі наших володінь. Я спитала, чи не бачив він малої панянки.

— Бачив уранці,— відповів він, — вона попросила, щоб я їй зрізав ліщинову лозинку, а потім гайнула на своєму Стрибунці через огорожу — отуто, де нижче, — і тільки її й бачили! Можете собі уявити, як я почувалася після такої новини!

Вмить зметикувала, що мандрівниця, певно, вирушила до У Пеністон-Крегу. «Що ж це з нею буде»? — вигукнула я, кидаючись до пролому в огорожі, яку латав робітник, і вискочила просто на битий шлях. Я мчала, мов із вітром наввипередки, милю за милею, поки вигин дороги не виніс мене до самого Буремного Перевалу, але не постерегла Катрини ні тут, ні там.

Крег лежить за півтори милі від Перевалу, а Перевал — за чотири від Грейнджу; тому я боялася, що не зможу туди дістатися до темряви. «А як вона посковзнулася десь там на камені,— думала я, — і вбилася чи зламала руку або ногу?» Ці страхи так заволоділи мною, що спершу я відчула невимовне полегшення, побачивши біля будинку Чарлі — одного з найлютіших наших пойнтерів; він лежав під вікном, морда в нього була розпухла, вухо скривавлене.