Кортик, стр. 8

Нарешті настав день від’їзду.

Речі навантажили на віз. Мама прощалася з дідусем і бабусею. Вони стояли на ґанку, маленькі, старенькі. Дідусь — у своєму потертому сюртуці, бабуся — в засмальцьованому капоті. Вона втирала сльози і плаксиво морщила обличчя. Дідусь нюхав тютюн, посміхався вологими очима і весь час бурмотів:

— Все буде гаразд… Все буде гаразд…

Мишко видерся на чемодан. Віз рушив. Він гуркотів по нерівній мостовій, підскакуючи, нахиляючись то в один, то в другий бік.

Коли віз повернув з Олексіївської вулиці на Привокзальну, Мишко оглянувся й востаннє побачив невеликий сільський будиночок з зеленими віконницями й трьома вербами за дерев’яною огорожею палісадника. З-під його облупленої штукатурки стирчали шматки дранок і клоччя, а посередині, між двома вікнами, висіла кругла іржава жерстянка з написом: «Страховое общество «Феникс». 1872 год».

Розділ 11

В ЕШЕЛОНІ

Притиснувшись обличчям до шибки, Мишко дивився в чорну ніч, усіяну блискучими крапками зірок та привокзальних вогнів.

Протяжні гудки та пахкання паровозів, брязкіт причіплюваних вагонів, поспішливі кроки й галас кондукторів та мастильників, що снували вздовж поїзда з ручними фонарями, хвилювали цю ніч і наповнювали її тривогою, невідомою і тужливою.

Мишко, не відриваючись, дивився у вікно, і чим більше притискувався він до шибки, тим ясніше вимальовувалися предмети в темряві.

Поїзд шарпнувся назад, брязкнув буферами й зупинився. Потім знову шарпнувся, на цей раз вперед і, не зупиняючись, пішов, гуркочучи на стрілках і набираючи швидкості. Ось уже залишилися позаду привокзальні вогні. Місяць вийшов з-за розпушеної вати хмар. Сірою стрічкою проносились нерухомі дерева, будки, порожні платформи… Прощай, Ревськ!

Коли наступного дня, рано-вранці, Мишко прокинувся, поїзд не рухався. Мишко вийшов з вагона і підійшов до ящика.

Ешелон стояв на якійсь станції, на запасній колії, без паровоза. Безлюдно. Тільки в тамбурі дрімав вартовий та постукували копитами коні у вагонах. Мишко пошкрябав по ящику і прошепотів:

— Генка, вилазь!

Відповіді не було. Мишко знову постукав. Знову мовчання. Мишко заліз під вагон і побачив, що ящик порожній. Де ж Генка? Невже втік учора додому?

Його роздуми перервав сигнал горніста, що програв зорю.

Ешелон прокинувся і оживив станцію. З теплушок вискакували бійці, вмивалися, забігали чергові з котелками й чайниками. Запахло кашею. Хтось когось кликав, хтось когось лаяв. Потім всі вишикувались вздовж ешелону в два ряди, і почалась перекличка.

Бійці були погано і по-різному обмундировані. В рядах виднілись будьонівки, сірі солдатські шапки, кавалерійські кашкети, матроські безкозирки, козацькі кубанки. В одних на ногах були чоботи, в інших — черевики, валянки, калоші, а дехто і зовсім стояв босим. Тут були солдати, матроси, робітники, селяни. Старі і молоді, літні і зовсім хлопчаки.

Мишко заглянув у штабний вагон і побачив Генку. Він стояв у вагоні і втирав рукавом сльози. Перед ним за столом сидів молоденький хлопчина в полатаній гімнастьорці, оперезаній вздовж і впоперек ремнями, в широченних галіфе з червоним кантом і шкіряними леями. Носик у хлопця маленький, а вуха великі. В роті люлька. Він меланхолійно спльовує через стіл мимо Генки, який здригається при кожному плювку, ніби в нього летить куля.

— Так, — суворо говорить хлопчина, — значить, як твоє прізвище?

— Петров, — схлипує Генка.

— Ага, Петров! А не брешеш?

— Ні-і-і…

— Дивись у мене!

— Їй-богу, правда! — хникає Генка.

Знову пауза, посмоктування люльки, плювки, і допит продовжується, причому питання і відповіді повторюються безліч разів.

Генку арештували! Мишко відсахнувся від вагона і побіг шукати Полевого. Він знайшов його біля площадки з гарматами, які Полевой оглядав разом з іншими командирами.

— Сергію Івановичу, — звернувся до нього Мишко, — там Генку арештували. Відпустіть його, будь ласка. Він з нами в Москву їде.

— Хто арештував твого Генку? — здивувався Полевой.

— Там, у штабі, начальник у синьому галіфе, молоденький такий.

Полевой і решта військових переглянулись і розреготалися.

— От так Стьопа! — крикнув один з них.

— Гаразд, — сказав Полевой, — ходімо в штаб, попросимо того начальника. Може, і відпустить.

Коли всі влізли в штабний вагон, хлопчина підхопився, сховав люльку в кишеню, приклав руку до поламаного козирка і, виструнчившись перед Полевим, баском промовив:

— Дозвольте доповісти, товаришу командир. Так що затриманий підозрілий злочинець. — Він показав на хникаючого Генку. — Згідно з моїм допитом, визнав себе винним, що прізвище має Петров, ім’я Геннадій, втік від батьків у Москву до тітки. Батько машиніст. При ньому була зброя: три гільзи від патронів. Спійманий на місці злочину, в ящику під вагоном, у сплячому вигляді.

Він опустив руку і стояв, як і раніше, виструнчившись, маленький, трошечки вищий від Генки, не звертаючи жодної уваги на регіт присутніх.

Стримуючи сміх, Полевой суворо подивився на Генку:

— Чого під вагон заліз?

Генка ще дужче заплакав:

— Дядечку, чесне слово, я в Москву, до тітки, нехай он він скаже. — Генка показав на Мишка.

— Зараз розберемося, — сказав Полевой. — Ти, Стьопо, — звернувся він до хлопчини, — збігай до старшини, нехай іде сюди.

— Єсть збігать до старшини, нехай іде сюди! — по-молодецькому відповів Стьопа, віддав честь, повернувся кругом і вискочив з вагона.

— А ви, — Полевой обернувся до хлопців, — марш звідціля!

Генка виліз з вагона. Мишко затримався і пошепки спитав у Полевого:

— А хто цей парубчак?

— О, брат! — засміявся Полевой. — Це великий чоловік: Степан Іванович Рєзніков, головний посильний штабу.

Розділ 12

БУДКА ОБХІДНИКА

Другий тиждень стояв ешелон на станції Низківка.

— Бахмач не приймає, не вистачає паровозів, — пояснював Генка.

Він, як син машиніста, вважав себе знавцем залізничних справ. Генка їхав тепер в ешелоні на легальному становищі. Батько розшукав його, нам’яв вуха і хотів відвезти назад у Ревськ, але Полевой і Мишкова мама заступилися за Генку.

Полевой відвів Генчиного батька до себе у вагон. Про що вони там розмовляли, невідомо, але, вийшовши звідти, батько похмуро глянув на Генку і сказав, що сьогодні він його не забере, а повернеться в Ревськ і «як вирішить мати».

Другого дня він знову приїхав з Ревська, привіз Генчині речі і листа тьоті Агріппіні Тихонівні. Він довго розмовляв з Генкою, повчав його і, нарешті, поїхав, узявши з Мішкової мами обіцянку передати Генку тітці «з рук у руки».

А ешелон все стояв на станції Низківка. Червоноармійці розпалювали між коліями багаття, варили в казанках юшку. Вечорами в чорній золі тліли жаринки, у вагонах розтягувалась гармошка, деренчала балалайка, виспівувалися частушки. Дорослі сиділи на розкиданих шпалах, на рельсах або просто на землі. Вони розмовляли про політику, про залізничні порядки, про бога, а найбільше про харчі.

Харчів не вистачало, і ось одного разу Мишко з Генкою пішли в ліс за грибами.

Ліс був далеко, верст за п’ять. Хлопці вийшли раненько, розраховуючи до вечора повернутися, але вийшло інакше.

Іти довелося не п’ять верст, а більше. Дорогу їм пояснили неправильно. Вони промандрували цілий день, і коли нарешті назбирали грибів і вирушили назад, уже смеркало. До того ж пішов дощ і хмари геть затемнили небо.

«Чого так нерівномірно розміщені шпали під рельсами? — думав Мишко, крокуючи поряд з Генкою по залізничній колії. — Ніяк не можна рівно йти: один крок виходить великий, другий маленький. По звичайній дорозі й то краще».

Дорога вела по насипу, безмежними полями. Зрідка далеко-далеко крізь пелену дощу виднілося сільце — немовби чулося мукання корів, гавкіт собак, скрипіння журавля на колодязі — ті віддалені звуки, що чуються в шумі дощу, коли далеко у вечірньому тумані подорожній бачить селище.