Кортик, стр. 21

— Мамо, цей хлопчина з нами пообідає…

Мама мовчала, і Мишко додав:

— Я йому випадково рукави одірвав, його також Мишком звати;

— А прізвище? — спитала мама.

Мишко подивився на безпритульника. Той засопів і поважно промовив:

— Прізвище наше Коровін.

— Ну що ж, — зітхнула мама, — ідіть хоч умийтеся, товаришу Коровін.

Мишко пішов з ним на кухню, але особливого бажання вмиватися Коровін не виявив, та й відмити його не було ніякої можливості. Вони постояли перед краном, повернулися в кімнату і сіли за стіл.

Коровін їв поважно і після кожного ковтка клав ложку на стіл. На скатерті, там, де лежали його лікті, утворилися дві темні плями.

Мишко їв мовчки, скоса поглядаючи на матір. Вона повісила на спинку стільця пальто Коровіна і пришивала до нього рукави. По похмурому виразу її обличчя Мишко зрозумів, що після того, як Коровін піде, його чекає неприємна розмова. Він опустив голову і продовжував мовчки їсти.

Після супу мама подала їм сковорідку з смаженою картоплею.

Мишко відсунув свою тарілку:

— Спасибі, мамо, я вже наївся.

— Їж, — сказала мама, — усім вистачить.

Вона вже пришила до пальта рукави і тепер пришивала розірвану підкладку.

Коровін закінчив їсти й поклав ложку на стіл.

— Ну ось, — сказала мама, розправляючи на руках пальто, — ось і шуба готова. — Вона простягнула її Коровіну: — Не душно тобі в ній?

Коровін відповів не зразу. Він устав, натягнув на себе пальто, потім пробурмотів:

— Нічого, ми звичні…

— А рідні в тебе є?

Коровін мовчав.

— Мати, батько, є хто-небудь?

Коровін стояв уже біля самих дверей. Він засопів, але все ж таки знову нічого не сказав.

«Куди ж він піде? — думав Мишко. — Знову на вулицю?»

Не дивлячись на маму, він спитав:

— Куди ж ти тепер підеш?

Безпритульник здивовано подивився на нього. Потім загорнувся в пальто і, пробурмотівши «До свиданьица», вийшов з кімнати.

Мишко вийшов слідом за ним.

— Почекай, тут темно. — Він одчинив вхідні двері і, випустив Коровіна. — Так заходь, — сказав він на прощання. — Я завжди дома або в дворі.

Безпритульник нічого не відповів і пішов униз по східцях.

Розділ 32

РОЗМОВА З МАМОЮ

Мишко повернувся в кімнату. Мама сиділа за швейною машиною і, нахилившись до неї, просиляла нитку в голку. Машина стояла біля вікна. Відблиски сонця грали на її металевих частинах, на стальному колесі та золотих фірмових емблемах.

Мишко мовчки читав. У кімнаті було тихо. Тільки дзижчала з перервами машина. Наступна розмова була, звичайно, неприємна, але мама все одно заговорить, і краще вже швидше…

— Де ж ти з ним познайомився? — не обертаючись, спитала нарешті мама.

— На ринку. Він у мене гроші вкрав.

Мама зупинила машину і обернулась до Мишка:

— Які гроші?

— Лотерейні. Я ж тобі розповідав… Ми з Шурком фарби купляли.

— Ну, і повернув він тобі гроші?

Мишко посміхнувся:

— Ще б пак! Я його догнав. Ну, звичайно, побилися…

— Так і познайомилися?

— Так і познайомились.

Мама похитала головою і відвернулась до машини:

— Нічого сказать, красива картина: на вулиці б’єшся з безпритульниками.

— Ніхто, мамо, не бачив: це на пустирі. Та ми й не билися, я його так, притиснув трохи.

— Так… — Мама знову похитала головою. — А для чого ти його сюди привів? Щоб він і тут що-небудь украв?

— Він не вкраде.

— Чого ти так думаєш?

— Так думаю.

Знову мовчанка, рівномірний гуркіт машини.

— Ти невдоволена? — сказав Мишко. Замість відповіді вона спитала:

— Що все-таки спонукало тебе привести його сюди?

— Так…

— Жаль стало? — Мама обернулась і подивилась на Мишка.

— Чому жаль? — Мишко знизав плечима. — Так просто… Я йому рукави повідривав, треба ж їх пришити.

— Так, звичайно… — Вона знову закрутила машину.

Біле полотнище сповзало вниз і хвилями лягало на підлогу біля ніжок стільця,

— Все ж таки, — сказав Мишко, — ти невдоволена тим, що я привів його.

— Я цього не кажу, але… все ж таки мало приємне знайомство. Це, по-перше. По-друге, ти готовий був запропонувати йому залишитися в нас. Власне кажучи, можна було б спочатку зі мною порадитися. Я ж теж маю якесь відношення до цього дому.

— Це вірно, — признався. Мишко, — але жаль його, адже він знову піде на вулицю… красти.

— Так, звичайно, жаль, — сказала мама, — жаль… тепер багато хто бере на виховання цих дітей, але… ти сам знаєш, що я не маю такої можливості.

— От побачиш, що скоро безпритульність ліквідують! — палко сказав Мишко. — Знаєш, скільки дитбудинків організували!

— Так, я знаю, — сказала мама, — але все ж таки перевиховати цих дітей дуже важко… Вони зіпсовані вулицею.

— Знаєш що, мамо, — сказав Мишко, — в Москві є такий загін — він називається загоном юних піонерів, — і ось там діти все одно, знаєш, як комсомольці, займаються з безпритульними і взагалі, — він зробив невиразний жест, — проводять усяку роботу. Ось ми з Генкою і Славиком вирішили туди вступити. Ми вже і адресу взнали, Це на Пантелеївці. В неділю ми туди підемо.

— На Пантелеївці? — перепитала мама. — Але ж це дуже далеко.

— Ну й що ж. Тепер же літо, часу багато, будемо ходити… туди. А коли нам сповниться по чотирнадцять років, ми в комсомол вступимо.

Мама обернулася і посміхаючись глянула на Мишка:

— Ти вже в комсомол збираєшся?

— Не зараз, звичайно, зараз не приймуть, а потім…

— Ну от, — зітхнула мати і посміхнулася, — поступиш у комсомол, з’являться у тебе справи, а мене, мабуть, зовсім забудеш.

— Ну що ти, мамо! — Мишко теж усміхнувся. — Хіба я тебе забуду? — Він почервонів і уткнувся в книгу.

— Ну-ну… — Мама замовкла і знову закрутила машину.

Мишко одірвався від книги і дивився на матір. Вона схилилася над машиною. Туго закручений вузол її каштанового волосся торкався зеленої кофточки; кофточка була хвиляста, блискуча, ретельно випрасувана, з гладеньким комірчиком.

Мишко встав, тихенько підійшов до матері, обняв її ззаду за плечі і притиснувся щокою до її волосся.

— Ну що? — спитала мама, опустивши руки з шитвом на коліна.

— Знаєш, мамо, що мені здається?

— Що?

— Тільки ти чесно відповіси: так чи ні?

— Добре, відповім.

— Мені здається… що ти зовсім на мене не гніваєшся за безпритульника… Правда? Ну, скажи, скажи — правда?

Мама тихенько засміялася і хитнула головою, силкуючись звільнитися від Мишкових обіймів.

— Ні, скажи, мамо, — весело крикнув Мишко, — скажи!.. І знаєш, що мені ще здається, знаєш?

— Ну що?

— Мені здається… — Мишко зробив паузу, — що ти на моєму місці, зробила б точнісінько так само. Га? Ну скажи, так?

— Так, так! — вона зняла з своїх плечей його руки і поправила зачіску. — Але все ж таки не води сюди надто багато безпритульних.

Розділ 33

ЧОРНЕ ВІЯЛО

— Мишко-о! — почувся в дворі голос Генки. Мишко виглянув у вікно. Генка стояв унизу, задерши голову догори.

— Чого?

— Іди швидше, діло є! — Генка багатозначно скосив очі в бік філінського складу.

— Що там ще? — нетерпляче крикнув Мишко. Йому дуже не хотілося йти зараз з дому.

— Та йди швидше! — Генка зробив страждальницьке обличчя. — Розумієш? — Різними знаками він показував, що справу ніяк не можна відкладати.

Мишко вийшов з квартири і побіг униз по східцях. Коли він спустився в двір, Генка зразу ж підійшов до нього:

— Знаєш, де той, високий?

— Де?

— У закусочній.

Хлопці вискочили на вулицю і підійшли до закусочної.

Крізь широку тьмяну шибку було видно людей, що сиділи навкруги мармурових столиків. Ліпні фігури на стелі плавали в голубих хвилях тютюнового диму. В проходах балансував з підносом у руках маленький офіціант. Біла піна падала з кухлів на його халат.