Кортик, стр. 15

— Справді? — здивувався Мишко. — Я там кілька разів був, але жодного разу його не бачив.

— І не побачиш. Він до нього з двору ходить, з чорного ходу.

— Дивно! — продовжував дивуватися Мишко. — Що ж, він краде марки, чи що? Адже ж він їх майже даром продає…

— Цього вже я не знаю, — сказав Генка, — тільки ходить він туди. Я сам бачив…

— Ну, добре, — сказав Мишко. — Тепер от що: знаєте, про що мені розповів Журбін?

— Звідкіля ми знаємо, — знизав плечима Славик.

— Тоді слухайте. Він мені розповів про цих самих дітей з Красної Прєсні. Вони називаються «юні піонери». Ось як вони називаються.

— А що вони роблять? — спитав Генка.

— Як що? Це ж дитяча комуністична організація. Розумієш? Коммуністична… Отже, вони комуністи… тільки… ну, діти… У них знаєш як? У них все по-військовому.

— І гвинтівки є? — спитав Генка.

— Аякже! Це знаєш які діти? Будь здоров!

Трохи помовчавши, Мишко продовжував:

— Журбін так сказав: «Займайтесь своїм гуртком, відвідуйте клуб, а там і піонерами станете».

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— А де міститься цей загін? — спитав Славик.

— При друкарні, в Краснопрєсненському районі. Бачиш, я все точно взнав. Не те що ти.

— Добре було б піти подивитися! — сказав Славик, пропускаючи мимо вух Мишкове зауваження.

— Так, не завадить сходити, — погодився Мишко. — Тільки треба адресу взнати, де ця сама друкарня міститься.

Хлопці замовкли. Через відчинені для провітрювання вихідні двері кінотеатру було видно чорні ряди глядачів, над якими клубочився світлий промінь кіноапарата.

Повз хлопців пройшла Алла Сергіївна, Славикова мати, красива, нарядна жінка. Побачивши її, Славик підвівся.

— Славику, — сказала вона, натягуючи на руки тоненькі чорні рукавички, — пора вже додому.

— Я скоро піду.

— Не затримуйся. Даша дасть тобі повечерять, і лягай спати.

Вона пішла, залишивши після себе топкий запах духів.

— Мама на концерт пішла, — сказав Славик. — Знаєте що, хлопці? Ходімо в кіно! Адже ж сьогодні «Червоні дияволята», друга серія.

— А гроші?

Славик зам’явся:

— Мені мама дала два карбованці. Я хотів купити ноти…

Генка схопився:

— Що ж ти мовчиш! Пішли в кіно! Де ти зараз ноти купиш? Всі крамниці вже зачинені.

— Але я можу завтра купити, — резонно відповів Славик.

— Завтра? Завтра буде видно. Раз можна сьогодні йти в кіно — значить, треба йти.

Хлопці купили квитки і ввійшли в кіно.

Від входу вузький коридор вів у тісне фойє. На стінах вперемішку з старезними афішами і портретами знаменитих кіноакторів висіли старі плакати. Червоноармієць у будьонівці показував на кожного вказівним пальцем: «А ти не дезертир?» У «Вікні РОСТА» під квадратами малюнків червоніли рядки віршів Маяковського. Над буфетом з засохлими тістечками і ландріном висів плакат: «Всі на боротьбу з дитячою безпритульністю!»

Тут була найрізноманітніша публіка: демобілізовані в кепках і військових шинелях, робітниці в хустинках, парубки в косоворотках, у піджаках і штанах на випуск.

Почувся дзвоник. Публіка заквапилася до залу для глядачів, поспішаючи захопити кращі місця. Погасло світло. Кіноапарат почав несамовито тріщати. Залунав монотонний акомпанемент розбитого рояля. Глядачі тиснулися на вузьких лавках, шепталися, лузали насіння, курили цигарки в рукав…

Картина закінчилася. Хлопці вийшли на вулицю, але думками вони були там, з «червоними дияволятами», з їхніми дивовижними пригодами. Оце справжні комсомольці! Як жаль, що він, Мишко, був у Ревську ще малим! Отепер він знав би, як розправитися з Нікітським.

Ось і закінчився перший день канікул. Час додому. На вулиці зовсім темно. Лише освітлений вхід «Арсу» великим світляком тремтів на тротуарі. За залізними сітками темніли фотографії, обірвані полотнища афіш билися об двері.

Розділ 23

ДРАМГУРТОК

Коли наступного дня Мишко прийшов у двір, він помітив двірника, дядька Василя, що виходив з під’їзду чорного ходу з молотком і гвіздками в руках.

Мишко зайшов у під’їзд і побачив, що вхід у підвал забитий товстими дошками. Оце так штука!..

Він вибіг з під’їзду. Дядько Василь поливав двір з товстої брезентової кишки.

— Дядьку Василю, дайте я поллю! — попросив Мишко.

— Нічого, нічого! — Двірник, очевидно, був не в настрої. — Багато вас тут, поливальників! Пустощі одні.

Мишко допитливо подивився на двірника і обережно запитав:

— Що це ви, дядьку Василю, теслярувати задумали?

Дядько Василь спересердя труснув кишкою і облив струменем води вікна другого поверху.

— Філін, — бач, за свій склад турбується, а ти забивай. Пристав, як реп’ях. З підвалу до нього можуть шахраї залізти, а ти забивай. Хоч у складі, крім заліза, нічого й немає, а ти все ж таки забивай. Пустощі одні!

Он воно що! Філін наказав забити хід у підвал. Тут щось є. Недарма Борка не пускав його вчора в підземний хід… Все це недарма!

Біля під’їзду Борка торгував цигарками. Мишко підійшов до нього:

— Ну, підемо в підвал?

Борка посміхнувся:

— Держи кишеню ширше! Адже хід забили!

— Хто наказав?

Борка шморгнув носом:

— Хто? Відомо хто: кербуд наказав.

— Чому він наказав? — допитувався Мишко.

— «Чому»… «Для чого»… — перекривив його Борка. — Щоб мерці не втекли, он для чого… — І, відбігши вбік, крикнув: — І щоб такі, як ти, не вешталися по підвалу!..

Мишко побіг за ним, але Борка шмигнув у склад. Мишко погрозив йому кулаком і подався в клуб…

Записка Журбіна вплинула. Митя Сахаров виділив хлопцям місце, але попередив, що не дасть їм жодної копійки.

— Основний принцип театрального мистецтва, — сказав він, — це самоокупність. Звикайте працювати без дотацій. — І він наговорив ще багато інших незрозумілих слів.

Шурко Великий призначив іспити для вступаючих у драмгурток. Він примушував їх декламувати вірш Пушкіна «Пророк». Всі декламували не так як слід, і Шурко сам показував, як це треба робити. Промовляючи слова: «И вырвал грешный мой язык», він робив звірячу фізіономію і одчайдушним жестом ніби виривав свій язик і викидав його на східці. В нього це здорово виходило! Маленький Вовка Баранов, прозваний Овечкою, потім весь час заглядав йому в рот, приглядаючись, чи є там язик, чи вже немає.

Після іспитів почали вибирати п’єсу.

— «Иванов Павел», — запропонував Славик.

— Набридло, набридло! — відмахнувся Шура. — Заяложена, міщанська п’єса. — І він кривлячись, продекламував:

— Знаємо ми цього Кіра!.. Ні, не піде, — додав він тоном, що не припускав заперечень.

Після довгих суперечок зупинилися на п’єсі у віршах під назвою «Куркуль і наймит»: про хлопчика Ваню — наймита куркуля Пахома.

Шура буде грати куркуля, Генка — хлопчика Ваню, Ванину бабусю — Зіна Круглова, товста сміхотлива дівчинка з першого під’їзду.

Мишко не брав участі в іспитах. Підперши кулаком підборіддя, він сидів за шаховим столиком і весь час думав про підвал.

Борка обдурив його, навмисне обдурив. Він розповів батькові, і Філін наказав забити вхід у підвал. Виходить, є якийсь зв’язок між підвалом і складом, хоч склад розташований у сусідньому дворі.

Що ж загрожує складові, де зберігаються старі, непридатні верстати і деталі до них! Ці деталі валяються в дворі без всякої охорони. Кому вони потрібні? Хто полізе туди, особливо через підвал, де треба лізти рачки?..

І потім, адже Філін — можливо, це той самий Філін, про якого казав йому Полевой. Мишко пригадав вузьке, ніби сплюснуте з боків, обличчя Філіна і маленькі пронизливі очі. Якось одного разу, взимку, він приходив до них. Він дав мамі крихітний мішечок сірої муки і взяв за нього батьків костюм, темносиній костюм з жилеткою, майже не ношений. Він все придивлявся, що б йому ще виміняти, його маленькі очі нишпорили по кімнаті. Коли мама сказала, що їй жаль віддавати костюм, тому що це остання пам’ять про батька, Філін їй відповів: «Ви що ж, цю пам’ять з маслом збираєтесь їсти? Ну й їжте на здоров’я».