Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 89

На той час усі ми його вже інакше й не звали, як Самогубець, отож я й кажу йому: «Слухайте, Самогубцю, ви б хоч трохи перепочили, бо так і на той світ не втрапите». А він мені: «Я вже готовий. Уже en route [77]. Вирушаю. Ось вам гроші за питво. Я зробив свій фатальний вибір».

«Візьміть здачу», — кажу я.

«Не треба мені здачі. Залиште її для Здоровила Гаррі, щоб мав на що випити перед тим, як рушить за мною».

І — за двері, на причал Джонні Блейка, а там — у воду. Саме був відплив, і ніч темна, без місяця, то тільки його й бачили. Десь через два дні винесло до мису. Шукали його, звісно, тієї ночі, всі як є. Я гадаю, він гепнувся головою об якусь стару бетонну підпору, і його потягло геть за відпливом. Потім повернувся Здоровило Гаррі й оплакував його, аж поки пропив усю здачу. А здача була з двадцяти доларів. Тоді Здоровило Гаррі каже мені: «Ти знаєш, Боббі, я так собі думаю, що наш Самогубець був ненормальний». І таки вгадав, бо коли якийсь його родич приїхав забрати тіло, то пояснив комісарові, що Самогубець хворів на якусь там машинальну, чи що, депресію. Ви ніколи на неї не хворіли, Роджере?

— Ні, — відказав Роджер. — І думаю, що тепер уже не захворію.

— Оце-то розмова, — сказав містер Боббі. — І ніколи не жартуйте дурними балачками про той світ.

— К бісовій матері той світ, — мовив Роджер.

XI

Обід вийшов чудовий. Біфштекси були підсмажені на рашпері, і на них відбилися всі рубчики. Ніж легко заходив усередину, в м'яке і соковите м'ясо. Усі позбирали ложками підливу з тарілок на пюре, і на його жовтаво-білій поверхні з'явилися лискучі озерця. Боби ліма, тушковані в маслі, були всі цілі, латук свіжий і хрусткий, а грейпфрути — холодні-холодні.

Вітер додав усім апетиту, і Едді піднявся нагору й дивився, як вони їдять. Обличчя його мало страхітливий вигляд.

— Ну, що скажете про м'ясо? — запитав він.

— Смачнюще, — озвався Том-молодший.

— Жуйте добре, — сказав Едді. — Не поспішайте, не переводьте харч.

— Його не можна довго жувати, бо й так у роті тане, — відказав Том-молодший.

— І десерт буде, Едді? — спитав Девід.

— Авжеж. Пиріг і морозиво.

— Ого, — мовив Ендрю. — По дві порції?

— А тебе на дно не потягне? Морозиво тверде як камінь.

— З чим пиріг?

— З малиною.

— А морозиво яке?

— Кокосове.

— Звідки воно взялося?

— Привезли вчора рейсовим судном.

їжу запивали холодним чаєм, а після десерту Роджер і Томас Хадсон узялися до кави.

— Едді чудовий кухар, — сказав Роджер.

— Не забувай і про наш апетит.

— Апетит такого біфштекса не дасть. Ані такого салату. Ані пирога.

— Він справді добрий кухар, — погодився Томас Хадсон. — Як кава?

— Дуже смачна.

— Тату, — спитав Том-молодший, — якщо ті люди, що приїхали на яхті, прийдуть до містера Боббі, можна нам теж піти туди й розіграти їх, ніби Енді п'яниця?

— Не знаю, чи сподобається це містерові Боббі. Та й констебль може йому вичитати.

— Я піду спитаю містера Боббі й сам поговорю з констеблем. Він наш приятель.

— Ну гаразд. Спитай містера Боббі і простеж, коли з'являться ті люди з яхти. А що ж робити з Девом?

— Чи не можна однести його на руках? Це справить ще більше враження.

— Я взую Томові капці й піду сам, — сказав Девід. — Ти вже обміркував, Томмі, що кому робити?

— Умовимось дорогою, — відказав Том-молодший. — А ти ще можеш вивертати повіки?

— Аякже, — відповів Девід.

— Тільки, будь ласка, не зараз, — сказав Ендрю. — Я не хочу, щоб мене занудило після обіду.

— Якби хто дав десять центів, тебе таки занудило б, вершнику.

— Ой ні, не треба. Нехай краще потім.

— Хочеш, я піду з тобою? — спитав Роджер Тома-молодшого.

— Ну звісно, — відповів той. — І ми разом усе обміркуємо.

— Тоді ходім, — сказав Роджер. — А ти б, може, трохи поспав, Деві?

— Та можна, — відказав Деві. — Почитаю трохи, а там і засну. А ти що робитимеш, тату?

— Піду на веранду попрацюю.

— Тоді я ляжу там на розкладачці й дивитимусь, як ти працюєш. Ти не проти?

— Ні. Мені краще працюватиметься.

— Ми скоро повернемось, — сказав Роджер. — Ти з нами, Енді?

— Добре було б піти роздивитись. Але, мабуть, не варто, бо там можуть бути ті люди.

— Слушно, — зауважив Том-молодший. — Ти в нас кмітливий, вершнику.

Вони пішли, і Томас Хадсон узявся до роботи. Енді деякий час спостерігав, як він працює, а тоді кудись подався. Девід і спостерігав, і читав, але не обзивався ні словом.

Томас Хадсон вирішив спочатку намалювати рибину в ту мить, коли вона викинулася з води, бо знав, що малювати її у воді буде куди складніше. Він зробив два етюди, але. жоден з них йому не сподобався, і тоді він зробив третій, який його нарешті задовольнив.

— Ну як, Деві? Схоже?

— Ой тату, чудово. Але ж коли рибина виходить на поверхню, вона піднімає за собою і воду, правда? Я кажу не про те, коли вона падає назад.

— Мабуть, що так, — погодився батько. — Адже їй треба розітнути верхній шар води.

— Здавалося, вона викидається довго-довго. То й води з нею має піднятись багато. Якщо вловити оком цю мить, то вода з неї, певно, ллє дощем або навіть і цілими струменями. А тут вона злітає чи вже падає?

— Це ж тільки ескіз. Я хотів намалювати її в найвищій точці злету.

— Я розумію, тату, що це тільки ескіз. І ти пробач, що я втручаюся. Я зовсім не хочу показати, ніби все знаю.

— Та ні, я залюбки тебе слухаю.

— А знаєш, кого треба спитати? Едді. У нього око меткіше, ніж фотоапарат, і він усе пам'ятає. І взагалі Едді неабияка людина, як ти вважаєш?

— Ну звісно.

— Власне, його ніхто як слід не знає. Хіба що Томмі. А мені Едді подобається більше за всіх, крім тебе й містера Девіса, звичайно. І куховарить він з душею, і знає так багато всякого, і все вміє. Згадай-но, як він уколошкав ту акулу, як кинувся вчора у воду за рибиною.

— А ввечері його побили через те, що ніхто не хотів йому вірити.

— Але Едді не схожий на мученика, тату.

— Ні. Він веселий і життєрадісний.

— Навіть сьогодні веселий, хоч учора його побили. І я певен, він був радий, що кинувся за тією рибиною.

— Безперечно.

— От якби й містер Девіс був такий життєрадісний, як Едді.

— У містера Девіса складніша вдача.

— Я знаю. Але я пам'ятаю ті часи, коли він теж був веселий і безтурботний. Я дуже добре знаю містера Девіса, тату.

— Він і тепер досить веселий. А от безтурботності справді позбувся.

— Я мав на думці безтурботність у доброму розумінні цього слова.

— Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.

— Знаю, — сказав Девід.

— Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.

— А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.

— Не може. Але є й інші причини.

— Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату. Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають. А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.

— Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?

— Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.

— Я розумію.

— Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.

— Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.

— Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж є таке, чого можна навчитися тільки самому.