Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 77

— Ну, то й катай під три чорти. А чом тобі не поїхати на моє ранчо?

— Хіба воно ще належить тобі?

— Частково.

— А нічого, як я туди поїду?

— Та певне, — відказав Томас Хадсон. — Тільки до весни там буде важко, та й навесні не з медом.

— Мені й треба, щоб було важко, — сказав Роджер. — Я хочу почати все спочатку.

— Скільки вже разів ти отак починав?

— Надто багато, — відповів Роджер. — Ти міг би про це й не нагадувати.

Ось і тепер він знов збирається почати все спочатку, та чи вийде в нього щось цього разу? Невже він гадає, що, марнуючи свій талант і постачаючи твори на замовлення, за певним шаблоном, який приносить гроші, можна навчитися добре й правдиво писати? Адже все, що створює художник чи письменник, — це його наука, підготовка до того, що він має створити у майбутньому. А Роджер потоптав, зрадив, занапастив свій талант. Та можливо, в нього лишилося досить фізичної снаги й духовної незалежності, щоб зробити ще одну спробу. Будь-який письменник, маючи талант, здатен написати хоч один добрий роман — за умови, що він чесна людина, — так вважав Томас Хадсон. Але весь той час, який мав піти на підготовку до цього, Роджер уживав свій талант не на те, і хто знає, чи зберіг його взагалі. Не кажучи вже про metier [73], подумав він. Як можна гадати, що ти можеш знехтувати, занедбати чи зневажити майстерність, — хоч би навіть та зневага була й удавана, — а потім сподіватися, що в потрібний час твої руки й мозок віднайдуть її? Майстерності нічим не заміниш, думав Томас Хадсон. Так само нічим не заміниш і таланту, отож не слід зберігати їх у священній чаші. Майстерність — у тобі самому. У твоєму серці, у твоїй голові, У кожній частці твого єства. І талант також у тобі, подумав він. Це не просто знаряддя, якими ти навчився орудувати.

Художником бути краще, подумав він, — у цій роботі більше матеріального. Наша перевага в тому, що ми працюємо руками, і metier у нас — річ предметна, відчутна на дотик. А Роджерові тепер доведеться починати з тим, що він сам занедбав, спотворив, здрібнив, і все воно існує тільки у нього в голові. Проте au fond [74] він таки має дещо незаймане, здорове й прекрасне. Якби я був письменником, подумав Хадсон, то поводився б з цим останнім словом дуже обережно. Але в Роджері справді є щось, і воно невід'ємне від нього, і якби він міг писати так, як бився тоді на причалі, це, можливо, було б жорстоко, але дуже добре. І якби міг завжди міркувати так само розумно, як після тієї бійки, то ціни б йому не скласти.

Місяць пересунувся далі й уже не світив Томасові Хадсону на подушку, і він поступово облишив думати про Роджера. Та й ні до чого всі ці думки. Одне з двох: або Роджер спроможеться здійснити свій намір, або ж ні. Але чудово було б, якби спромігся. І якби він, Хадсон, знайшов спосіб допомогти йому. А може, й знайду, подумав він і в наступну мить заснув.

IX

Коли зійшло сонце і збудило Томаса Хадсона, він спустився до моря, поплавав, а тоді, поки всі в домі ще спали, сів снідати. Едді сказав, що бриз навряд чи посилиться, а може, й зовсім ущухне; вся снасть на катері справна, а по наживку він уже послав хлопця.

Томас Хадсон спитав, чи перевірив він снасть, бо вони давно вже не виходили катером по велику рибу, і Едді сказав, що все перевірив і прогнилу жилку викинув. Тоді додав, що треба б прикупити плетеного шнура в тридцять шість ниток, а ще більше — в двадцять чотири, і Томас Хадсон пообіцяв, що звелить купити. А тим часом Едді доточив міцної жилки замість непридатної, так що обидві великі котушки були повні. Крім того, він почистив і нагострив усі великі гачки й перевірив повідки та вертлюги.

— Коли ж ти все це зробив?

— Та цілу ніч мотав, — відказав Едді. — А потім ще нову сіть опорядив. Однаково клятий місяць заснути не дає.

— То й ти не можеш спати при повному місяці?

— Аніяк, хай йому чорт, — сказав Едді.

— Едді, а ти віриш, що шкідливо спати, коли на тебе світить місяць?

— Так кажуть старі люди. А я не знаю. Але ж і мені не спиться в місячні ночі.

— Як гадаєш, ми сьогодні зловимо щось?

— Наперед ніколи не скажеш. О цій порі року тут трапляються величезні рибини. Ви думаєте податись аж до Айзеків?

— Хлопці хочуть поїхати туди.

— Тоді нам треба вирушати одразу ж після сніданку. Гарячого на день я не готуватиму. Є черепашковий салат, картопляний салат, пиво. На сендвічі маємо шинку з останнього довозу, трохи латуку, а присмачити можна гірчицею й отим чатні [75]. Хлопцям гірчиця не зашкодить, ні?

— Гадаю, що ні.

— Коли я був малий, ми її ніколи не їли. А от чатні — то таки добра річ. Ви куштували його на сендвічах?

— Ні.

— Я, коли вперше побачив його у вас, не знав, що воно таке, і намастив на хліб, як повидло. Достобіса смачно виходить. А часом додаю трохи й до вівсянки.

— А чому в нас уже давненько не було керрі [76]?

— З наступним довозом я замовив бараняче стегно. Разів зо два поїмо смаженини, — хоча з такими їдцями, як малий Том та Ендрю, на два рази, мабуть, і не вистачить, — а тоді приготуємо керрі.

— Чудово. Тобі щось треба від мене до сьогоднішнього виїзду?

— Нічого, Томе. Подбайте тільки, щоб вони не барилися. Дати вам чогось випити? Ви ж сьогодні не працюєте. То можна й перехилити одненьку.

— Вип'ю пляшку холодного пива, коли снідатиму.

— Добра річ. Вимиває геть усю нечисть з горлянки.

— Джо ще тут?

— Ні. Пішов шукати хлопця, якого я послав по наживку. Зараз подам сніданок.

— Спершу я огляну катер.

— Ні, посидьте, випийте холодного пива, почитайте газету. На катері я все опорядив. А я піду принесу сніданок.

На сніданок була солона яловичина, смажена з городиною і яйцем, кава з молоком та велика склянка охолодженого грейпфрутового соку. Томас Хадсон відсунув каву й сік і взявся до пляшки дуже холодного пива «Хейнекен», запиваючи ним смаженину.

— Сік я поставлю в холодильник, хлопці вип'ють, — сказав Едді. — А добре сьорбнути з самого ранку такого пивця, правда ж?

— Але так можна й п'яницею стати, га, Едді?

— Ви ніколи не станете п'яницею. Надто ви любите працювати.

—. І все-таки дуже приємно трохи випити зранку.

—. Ще й як приємно, хай йому чорт. А особливо такого пивця.

— Одначе працювати я б уже не міг.

— Та ви ж сьогодні й не збиралися працювати, то якого біса цим клопотатись. Допивайте цю пляшку, і я вам принесу ще одну.

— Ні. Більше мені не треба.

Вони вирушили близько дев'ятої і вийшли з-поміж причалів за відпливом. Томас Хадсон, стоячи на містку біля штурвала, скерував катер через плесо просто на темну смугу Гольфстріму, що видніла поодаль. Вода була така тиха й така прозора, що вони добре бачили дно за тридцять сажнів, бачили морські віяла, що їх тягло відпливом; бачили дно й за сорок сажнів, але вже наче в тумані, а потім воно зникло, вода потемніла, і катер опинився серед темної синяви Гольфстріму.

— Здається, тату, день буде чудовий, — сказав Том. — І течія сьогодні начебто добра.

— Течія дуже добра. Поглянь, як нуртує скраю.

— А що — попід нашим берегом не ця сама вода?

— Часом ця сама, Томмі. Але тепер відплив, і він одігнав Гольфстрім від гавані. А онде бачиш, де берег рівний, течія вже знов наблизилась.

— Вода там начебто така ж синя, як і тут. А чому Гольфстрім такий синій?

— Інша щільність води. Та й сама вода зовсім інакша.

— На глибокому вода завжди темніша.

— Тільки як дивитися згори. А часом і майже фіолетова від планктону.

— Чому?

— Мабуть, тому, що червоне змішується з синім. Відомо ж, що Червоне море назвали так саме через колір води. Стільки в ній планктону.

— Тобі сподобалось Червоне море, тату?