Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 36

— Щось ви дуже понурі, — сказав він.

— Зовсім ні.

— Чого ж, понурі. Вам треба частіше виходити на повітря. Я хочу запросити вас на наші вечірки — ми влаштовуємо їх у Bai Musette, y тому веселому танцзалі на вулиці Кардинала Лемуана, поблизу площі Контрескарп.

— Я мешкав два роки над тим танцзалом, коли вас ще не було в Парижі.

— Та невже? Ви певні?

— Атож, — відповів я. — Певен. У його власника було таксі, і, коли я поспішав на літак, він одвозив мене на аеродром. Але, перше ніж вирушити, ми заходили до танцзалу й, не вмикаючи світла, випивали в темряві коло цинкової стойки по склянці білого вина.

— А я не люблю літати, — сказав Форд. — То приходьте з дружиною в суботу ввечері до того танцзалу. Буде весело. Я намалюю план, щоб вам легше було його знайти. Я натрапив на нього зовсім випадково.

— Перший поверх будинку номер сімдесят чотири на вулиці Кардинала Лемуана, — сказав я. — А я жив на четвертому.

— Номера там нема, — сказав Форд. — Але ви це місце легко знайдете, якщо зможете знайти площу Контрескарп.

Я ще раз добряче ковтнув із чарки. Офіціант приніс Фордове замовлення, й Форд вичитав йому.

— Я не замовляв коньяку з содовою, — сказав він спокійно, але суворо. — Я просив принести вермуту «шамбері» з «кассі».

— Гаразд, Жане, — сказав я. — Я візьму цей fine. A мосьє принесіть те, що він замовляє тепер.

— Те, що я замовив з самого початку, — поправив мене Форд. В цю мить тротуаром повз нас пройшов худорлявий чоловік у накидці, під руку з високою жінкою. Він мимохідь зиркнув на наш стіл і пішов собі далі.

— Ви помітили, як я з ним не привітався? — спитав Форд. — Ну скажіть, помітили?

— Ні. А хто то?

— Беллок, — відповів Форд. — Як же я його знехтував!

— Я не помітив, — сказав я. — А чому ви з ним не привітались?

— На те є багато причин, — відповів Форд. — Ох, як я його знехтував!

Він був невимовно щасливий. Я не звернув особливої уваги на Беллока, й мені здалося, що й він не звернув уваги на нас. Я запам'ятав тільки, що він мав вигляд людини, зануреної у свої думки, і на стіл наш глянув, очевидно, машинально. Мені стало неприємно, що Форд повівся з ним так нечемно: як молодий письменник-початківець, я відчував до Беллока, свого старшого колеги, глибоку повагу. Сьогодні це важко зрозуміти, але за тих часів це було звичайне явище.

Я подумав, що добре було б, якби Беллок сів за цей стіл і якби я з ним познайомився. Зустріч з Фордом зіпсувала мені вечір, а з Беллоком, напевно, я провів би його дуже цікаво.

— Навіщо ви п'єте коньяк? — спитав Форд. — Хіба ви не знаєте, що коньяк занапащає молодих письменників?

— Я п'ю його досить рідко, — відповів я.

Я знов і знов нагадував собі те, що почув від Езри Паунда: ніколи не ображай Форда, пам'ятай, що бреше він тільки тоді, коли дуже втомлений; він добрий письменник, і щось у нього вдома негаразд. Та хоч як я старався, мені було важко не забувати цього, бо поряд зі мною — простягни руку й доторкнешся — сидів і сопів сам Форд, гладкий і бридкий. Але я старався.

— Поясніть мені, в яких випадках треба не вітатися? — спитав я.

Доти я вважав, що таке трапляється тільки в романах Уйди. Я так і не подужав жодного роману Уйди, навіть під час лижного сезону в Швейцарії, коли знімався сльотавий вітер, а всі привезені з собою книжки були вже прочитані й у пансіоні лишалися тільки покинуті кимось довоєнні видання Таухніца. Але якесь шосте чуття підказувало мені, що в її романах герої отак не вітаються одне з одним.

— Джентльмен, — пояснив Форд, — ніколи не вітається з негідником.

Я квапливо ковтнув коньяку.

— А з пройдою? — спитав я.

— Джентльмен не знається з пройдами.

— Виходить, не вітатися можна тільки з людиною свого кола? — не вгавав я.

— Авжеж.

— А як же тоді знайомляться з негідником?

— Його не завжди зразу розпізнаєш, а до того ж людина може завжди стати негідником.

— А що таке негідник? — спитав я. — Той, кого треба бити, поки не впаде?

— Зовсім не обов'язково, — відповів Форд.

— А Езра Паунд — джентльмен? — спитав я.

— Звісно, ні, — відповів Форд. — Він американець.

— А американець не може бути джентльменом?

— Хіба що Джон Куїн, — визнав Форд. — Ну, і дехто з ваших послів.

— Майрон Т. Геррік?

— Можливо.

— А Генрі Джеймс був джентльмен?

— Майже.

— Ну, а ви джентльмен?

— Авжеж. Я був на службі в його величності.

— Надто воно якось складно, — сказав я. — А я джентльмен?

— Звісно, що ні, — відказав Форд.

— Чому ж ви тоді п'єте зі мною?

— Я п'ю з вами як із здібним молодим письменником. Власне, як з товаришем по перу.

— Ви дуже люб'язні, — сказав я.

— В Італії вас, може, вважали б джентльменом, — великодушно мовив Форд.

— Але я не негідник?

— Ну, звісно, ні, мій любий. Хто б міг сказати таке?

— Але можу ним стати, — сказав я сумно. — Адже я п'ю коньяк, і взагалі. Саме це й занапастило лорда Гаррі Хотспера у Троллопа. А Троллоп, по-вашому, був джентльмен?

— Звісно, що ні.

— Ви певні?

— Тут можливі різні думки. Але я вважаю — ні.

— А Філдінг? Адже він був суддею.

— Хіба що зовні.

— А Марло?

— Звісно, що ні.

— А Джон Донн?

— Він був священик.

— Та-ак, тут є над чим замислитись, — сказав я.

— Я радий, що вас це зацікавило, — мовив Форд. — Знаєте, я на прощання вип'ю з вами кон'яку.

Коли Форд попрощався, було вже зовсім темно, і я пішов до кіоска й купив «Парі-спорт компле», вечірній випуск з результатами перегонів в Отейлі й програмою завтрашніх заїздів в Ангені. Офіціант Еміль, який заступив Жана, підійшов до мене подивитися результати останнього заїзду в Отейлі. Один мій близький приятель, що рідко навідувався до «Ліла», сів біля мене, і саме в ту мить, коли він замовляв Емілю коньяк, тротуаром повз нас знову пройшов худорлявий чоловік у накидці під руку з високою жінкою. Він скинув оком на наш стіл і пішов собі далі.

— Це Ілер Беллок, — сказав я своєму приятелеві. — Форд — він щойно був тут — не привітався з ним.

— Не мели дурниць, — відказав мій приятель. — Це Блістер Кроулі, шанувальник диявола. Його вважають найрозбещенішою людиною в світі.

— Прошу пробачення, — сказав я.

Народження нової школи

Записники в синіх обкладинках, два олівці, стругачка (на складаний ножик олівців не настачиш), столики з мармуровими стільницями, свіжий дух раннього ранку, щойно підметеної і протертої вогкою шваброю підлоги та ще трохи талану — оце і все, що було потрібно. Талан мали привертати каштан і кроляча лапка, що лежали у правій кишені. Хутро на тій лапці давно вже витерлось, а кісточки та сухожилки аж лисніли від довгого носіння. Кігтики дряпали підкладку кишені, і ти знав, що твій талан тут, при тобі.

Випадали дні, коли писалося так добре, що, відтворивши місцевість, ти міг заглибитися в неї, пройти лісом на поруб, а там вибратись на узвишшя й побачити пагорби за вигином озера. Часом кінчик олівця ламався в конічному носику стругачки, і тоді ти прочищав її маленьким лезом складаного ножа або ж дбайливо загострював ним олівець, а потім знову просовував руку в просяклу солоним потом ремінну петлю рюкзака, піднімав його, тоді просовував під ремінь другу руку і, відчуваючи на спині вагу рюкзака, а під ногами соснову глицю, починав спускатися до озера.

І раптом ти чув чийсь голос:

— Здоров, Хеме. Що це ти надумав? Писати в кафе?

Це означало, що твій талан залишив тебе, і ти згортав записник. То було найгірше, що могло статися. І якби стриматись, то ще нічого, але я тоді не вмів стримуватись і казав:

— А ти, сучий сину, якого біса сюди припхався?

— Ти, звісно, можеш вдавати із себе хтозна-що, але ображати людей ні до чого.

— Катав би ти звідси із своїм паскудним язиком.

— Це кафе для всіх. Я маю таке ж право бути тут, як і ти.