Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 29

Саме коли ми повернулися з Канади й оселилися на вулиці Нотр-Дам-де-Шан і ще приятелювали з міс Стайн, вона й сказала оту фразу про втрачене покоління. В старому «форді» моделі «Т», яким вона тоді їздила, вийшло з ладу запалювання, а молодий гаражний механік, що останнього року війни був на фронті, не зумів добре полагодити його, чи, може, просто не сходів лагодити її машину поза чергою. Так чи так, він виявився не serieux [17], і після скарги міс Стайн хазяїн гаража вишпетив його. Хазяїн сказав йому: «Ви всі — generation perdue!»

— Оце-то правда! Всі ви такі! — вигукнула міс Стайн. — Вся молодь, що побувала на війні. Ви — втрачене покоління.

— Ви так гадаєте? — спитав я.

— Так, так, — наполягала вона. — Для вас не існує нічого святого. Ви всі спиваєтеся…

— Хіба механік був п'яний? — спитав я.

— Звісно, що ні.

— А мене ви коли-небудь бачили п'яним?

— Ні. Але ваші друзі напиваються.

— Я теж, буває, напиваюсь, — сказав я. — Але я ніколи не приходив до вас п'яний.

— Не приходили. Я цього й не казала.

— Певно, хазяїн вашого механіка був уже п'яний об одинадцятій ранку, — сказав я. — Через те з нього й вилетів такий крилатий вислів.

— Не сперечайтеся зі мною, Хемінгуею, — відповіла міс Стайн. — Ви мене однаково не переконаєте. Хазяїн гаража має рацію: всі ви — втрачене покоління.

Згодом, працюючи над своїм першим романом, я спробував урівноважити фразу, принесену міс Стайн із гаража, словами Екклезіаста. Але того вечора, повертаючись додому, я думав про хлопця з гаража й про те, що його, можливо, везли пораненим у такому самому «форді», переобладнаному на санітарну машину. Я згадував, як у цих «фордів» горіли гальма, коли вони, наповнені пораненими, спускалися гірськими дорогами на першій швидкості, і як кінець-кінцем доводилося гальмувати, вмикаючи задній хід, і як останні «форди» ми зіштовхували порожняком з гори, щоб отримати замість них великі «фіати» з надійною коробкою передач і металевими гальмовими колодками. Я думав про міс Стайн, про Шервуда Андерсона, і про самозакоханість, і про те, що краще — духовні лінощі чи самодисципліна. Зрештою, думав я, хто з нас втрачене покоління? Я саме підходив до «Клозері-де-Ліла», і світло падало на мого давнього приятеля — бронзову статую маршала Нея, затінену деревами: він стояв там сам-один з оголеною шаблею, і ніхто не прикривав його з тилу, і я подумав, як же йому не пощастило під Ватерлоо! Всі покоління втрачені з тієї чи іншої причини, думав я, так воно завжди було й завжди буде, і я зайшов до «Ліла», щоб скласти статуї компанію, і, перше ніж повернути додому, до кімнати над тартаком, випив холодного пива. Я сидів за пивом, дивився на статую і згадував, скільки днів Ней із зброєю в руках бився в ар'єргарді, відступаючи від Москви, з якої Наполеон поїхав у кареті з Коленкуром, і водночас я думав про те, якою доброю і дбайливою приятелькою була мені міс Стайн, і як чудово розповідала вона про Аполлінера й про його смерть у день перемир'я 1918 року, коли натовп кричав: «A bas Guillaume!» [18] — а Аполлінер марив, і йому здавалося, що це кричать проти нього; і я подумав, що робитиму все заради неї і не заспокоюся, доки їй не віддадуть належне за всі її добрі вчинки — присягаюся богом і маршалом Неєм. Але під три чорти її балачки про втрачене покоління і під три чорти всі оті брудні, дешеві ярлики. Коли я дістався додому, піднявся сходами й побачив дружину, й сина, і його кота Ф. Киця, веселих і вдоволених, і вогонь у каміні, я сказав їй:

— Все ж таки Гертруда дуже мила жінка.

— Авжеж, Теті.

— Але часом вона верзе казна-що.

— А я не чую, що вона каже, — відповіла моя дружина. — Адже я дружина. Зі мною розмовляє її подруга.

«Шекспір і компанія»

У ту пору ми не мали грошей купувати книжки. Я брав книжки у книгарні «Шекспір і компанія», на вулиці Одеон, 12, що належала Сільвії Бійч і була водночас і платною бібліотекою. Після холодної, виметеної зимовим вітром вулиці приємно було зайти в теплу, затишну книгарню з великою натопленою грубою, столами та книжковими полицями, з новими книжками у вітрині й фотографіями живих і померлих письменників на стіні. Усі ті фотографії мали вигляд моментальних знімків, і навіть померлі письменники здавалися на них і досі живими. У Сільвії було жваве, виразне обличчя, меткі, мов у лисиці, й веселі, як у молодої дівчини, карі очі та хвилясте каштанове волосся, зачесане назад з ясного чола й підстрижене нижче від вух, над самим коміром її коричневої оксамитової жакетки. Вона мала гарні ноги, була доброзичлива, весела й допитлива, любила пожартувати й погомоніти. З усіх моїх знайомих ніхто не ставився до мене так приязно.

Я дуже ніяковів, коли вперше зайшов до її книгарні, бо не мав при собі досить грошей на те, щоб записатися до платної бібліотеки. Та вона сказала, що я зможу внести заставу тоді, коли матиму гроші, виписала на мене картку й запропонувала взяти стільки книжок, скільки я хочу.

Ніяких підстав довіряти мені вона не мала. Вона не знала мене, та й адреса, яку я назвав, — вулиця Кардинала Лемуана, 74, — була адресою бідняка. Але Сільвія поставилась до мене дуже щиро й привітно, а позад неї піднімалися до самої стелі і тяглись у задню кімнату, що виходила вікнами на подвір'я, десятки полиць, заповнених скарбами її бібліотеки.

Я розпочав з Тургенєва і взяв два томики «Записок мисливця» та одну з ранніх книжок Д. Г. Лоуренса — здається, то були «Сини й коханці», — а Сільвія сказала, що можна взяти ще якісь книжки. Я вибрав «Війну і мир» у перекладі Констанс Гарнетт і «Гравець та інші оповідання» Достоєвського.

— Якщо ви вирішили все це прочитати, то не скоро з'явився знову, — зауважила Сільвія.

— Я принесу гроші, — відказав я. — У мене є вдома.

— Я зовсім не до того, — сказала вона. — Принесете, коли вам буде зручно.

— О якій порі у вас буває Джойс? — запитав я.

— Якщо приходить, то звичайно десь надвечір, — відповіла вона. — А ви ніколи його не бачили?

— Одного разу бачили у Мішо, він обідав там із сім'єю, — сказав я. — Але нечемно дивитись на людей, коли вони їдять, та й надто дорогий він, той ресторан.

— Ви обідаєте вдома?

— Останнім часом здебільшого вдома, — відказав я. — У нас добра куховарка.

— Поблизу вашого дому немає ресторанів, правда ж?

— Немає. А звідки ви знаєте?

— Там мешкав Лярбо, — сказала вона. — А так йому там дуже подобалося.

— Найближче місце, де можна добре й недорого попоїсти, це ресторан біля Пантеону.

— Я не знаю того кварталу. Ми обідаємо вдома. Приходьте колись разом з дружиною.

— Спершу мені треба розплатитися з вами, — сказав я. — Але я дуже вам вдячний.

— Читайте собі спокійно, — мовила вона.

Наше помешкання на вулиці Кардинала Лемуана складалося з двох кімнат без гарячої води й каналізації — за неї правив бак; та для того, хто звик до надвірних вбиралень у Мічігані, це була не бозна-яка незручність. Ця домівка, з добрячим пружинним матрацом на підлозі, що правив за ліжко, любими нам картинами на стінах та мальовничим краєвидом за вікнами, була для нас і веселою, і чепурною. Повернувшись туди з книжками, я розповів дружині, на яке чудове місце натрапив.

— Ой, Теті, треба сьогодні ж таки піти й розплатитися, — сказала вона.

— Звісно, — сказав я. — Підемо разом. А потім спустимося до річки й погуляємо по набережних.

— Пройдемося вулицею Сени, й позаглядаєм до всіх торговців картинами, й роздивимось вітрини крамниць.

— Гаразд. Ми можемо гуляти, де захочемо, а тоді зайти в якесь нове кафе, де ми нікого не знаємо й нас ніхто не знає, і випити там по чарці.

— Або й по дві.

— А потім можемо зайти десь повечеряти.

— Е, ні. Не забувай, що треба заплатити в бібліотеці.

— Тоді повечеряємо вдома, коли повернемось. Влаштуємо добрячу вечерю й вип'ємо пляшку «бона» з кооперативної винарні навпроти. Онде, бачиш — у вітрині навіть ціну видно. Тоді трохи почитаємо, а потім ляжемо й будемо любитися. — І ніколи не любитимемось ні з ким іншим, тільки одне з одним.