Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 28

— Зрозуміло, — сказав я. — Ну, а як же щодо такої-от?

— Вона розпусна, — відказала міс Стайн. — Вона по-справжньому розпусна й через те може бути щаслива, тільки міняючи подруг. Вона псує людей.

— Розумію.

— Ви певні, що розумієте?

В ту пору мені треба було ще так багато зрозуміти, що я зрадів, коли розмова перейшла на щось інше. Люксембурзький сад був зачинений, отож я мусив пройти попід огорожею до вулиці Вожірар і обійти його з того боку. Було сумно, коли сад зачиняли й чіпляли на брами замки, і я засмучено брів кружною дорогою, замість того щоб перейти його навпростець і швидко дістатись додому, на вулицю Кардинала Лемуана. А як гарно розпочався день. Завтра мені треба буде добре попрацювати. Робота виліковує від чого завгодно, вважав я тоді, та й тепер так вважаю. І раптом я збагнув, що, на думку міс Стайн, мене належало вилікувати хіба що від молодості та від кохання до дружини. Отож, коли я дістався додому, на вулицю Кардинала Лемуана, і поділився з дружиною своїми новонабутими знаннями, мені вже анітрохи не було сумно. А вночі ми тішилися своїми власними знаннями — тими, що їх уже мали, і новими, нещодавно набутими в горах.

«Une Generation Perdue» [14]

Потроху я звик відвідувати вечорами помешкання на вулиці Флерюс, 27, — звик до його тепла, великих картин та розмов, що в ньому точилися. Часто я бував там єдиним гостем, і міс Стайн завжди зустрічала мене привітно й тривалий час ставилася до мене дуже приязно. Коли я повертався з якоїсь політичної конференції, чи з Близького Сходу, чи з Німеччини, куди я їздив за завданням канадської газети й телеграфних агентств, для яких писав, вона вимагала, щоб я розповідав їй про все смішне, що там траплялось. Смішних історій ніколи не бракувало, й вона залюбки слухала їх, навіть коли в них було те, що в німців зветься «гумор вішальника». Її цікавив лише веселий бік того, що діялося в світі; все реальне, все лихе її не обходило.

Я був молодий, веселої вдачі; до того ж і за найгірших часів знаходилося щось незвичайне та кумедне — саме до смаку міс Стайн. Тож про інше я з нею не розмовляв, а писав так, як вважав за потрібне.

Коли я нікуди не їздив, а заходив на вулицю Флерюс після роботи, то іноді намагався завести з міс Стайн розмову про книжки. Читати після роботи було для мене потребою. Бо не можна весь час думати про те, що пишеш: нитка думок просто урветься, перше ніж ти завтра знову візьмешся за перо. Тіло потребує тоді якогось руху, фізичної втоми, і тут дуже корисна близькість з коханою жінкою. Це найкраще. Але потім, коли настає спустошення, треба читати, щоб не думати, не згадувати про роботу, доки не візьмешся до неї знову. На той час я вже навчився не вичерпувати до дна колодязь натхнення й завжди припиняв роботу, коли в глибині його ще щось лишалося, щоб за ніч джерела, якими він живиться, встигли наповнити його знову.

Щоб не думати про своє писання, я після роботи читав іноді письменників, відомих у ті роки, — Олдоса Хакслі, Д.Г. Лоуренса або ще когось, чиї книжки я міг дістати в бібліотеці Сільвії Бійч або купити в букіністів на набережних.

— Хакслі вже мертвий, — сказала мені міс Стайн. — Нащо ви читаєте книжки покійника? Невже ви не бачите, що він уже мертвий?

Тоді я цього не бачив, а тому відповів, що його книжки розважають мене й дають змогу не думати.

— Ви повинні читати або справді добрі книжки, або геть погані.

— Я читав справді добрі книжки цілу зиму, й цілу минулу зиму, й читатиму їх цілу наступну зиму, і я не люблю геть поганих книжок.

— Чому ж ви тоді читаєте цю базгранину? Це претензійна базгранина, Хемінгуею. Її писав мертвий чоловік.

— Мені цікаво знати, що пишуть інші, — сказав я. — І це допомагає мені не думати про те, що пишу я.

— А ще кого ви читаєте?

— Д.Г. Лоуренса, — відповів я, — В нього є кілька дуже гарних оповідань, одне з них називається «Прусський офіцер».

— Я намагалася читати його романи. Це казна-що. Він жалюгідний і безглуздий. Він пише, як хворий.

— А мені сподобалися «Сини й коханці» і «Білий павич», — відповів я, — Хоча «Павич», може, й не так. А от «Закоханих жінок» я не подужав.

— Якщо ви не хочете читати поганих книжок, а хочете, щоб книжка вас справді захопила й щоб вона була по-своєму чудова, — почитайте Мері Беллок Лоундс.

Я вперше почув це ім'я, і міс Стайн дала мені почитати «Постояльця», чудову повість про Джека-Патрача, і ще одну книжку — про вбивство в неназваному передмісті Парижа, не інакше як в Анген-ле-Бен. Обидві книжки виявилися прекрасним розважальним чтивом, з досить вірогідними персонажами й цілком переконливими вчинками і страхіттями. Вони були ніби створені для того, щоб їх читали після роботи, і я прочитав усі твори місіс Беллок Лоундс, які зумів дістати. Назбиралось їх, однак, небагато, й інші не могли зрівнятися з першими двома, і, поки не почали з'являтися чудові романи Сіменона, мені не траплялося книжок, що так добре читалися б у порожні денні чи нічні години.

Гадаю, міс Стайн сподобалися б добрі речі Сіменона — першою я прочитав чи то «L'Ecluse Numero 1», чи то «La Maison du Canal» [15], — a втім, твердити не беруся, бо коли я познайомився з міс Стайн, вона не любила читати по-французькому, хоч залюбки розмовляла цією мовою. Перші дві книжки Сіменона, котрі я прочитав, дала мені Дженет Фленнер. Вона любила читати по-французькому, а Сіменона вже читала, коли він був ще судовим репортером.

Я не пригадую, щоб за ті три-чотири роки, протягом яких ми приятелювали, Гертруда Стайн хоч раз схвально відізвалася про якогось письменника — крім тих, що прихильно відгукувалися на її твори чи в якийсь спосіб сприяли її успіхам. Виняток становив Рональд Фербенк, а пізніше — Скотт Фіцджеральд. Коли я познайомився з нею, вона захоплювалася Шервудом Андерсоном, але не як письменником, а як людиною, й особливо палко вихваляла його чудові, величезні й лагідні італійські очі та добру і приязну вдачу. Мені було байдуже до його чудових, величезних і лагідних італійських очей, зате дуже подобалися деякі його оповідання. Всі вони були написані просто, а деякі — майстерно, і він знав людей, про яких писав, і по-справжньому їх любив. Міс Стайн не бажала говорити про його оповідання, вона говорила про нього тільки як про людину.

— А якої ви думки про його романи? — спитав я її.

Вона не бажала обговорювати творчість Андерсона, як не бажала говорити про Джойса. Того, хто двічі згадував про Джойса, вже ніколи більше не запрошували до цього помешкання. Це було все одно, що в розмові з одним генералом прихильно відгукнутися про іншого. Ви відразу помічаєте, що припустилися похибки, і вже ніколи не зробите її вдруге. Зате в розмові з генералом ви завжди можете згадати про іншого генерала, якого цей ваш співрозмовник колись переміг. Тоді генерал, з яким ви розмовляєте, всіляко хвалитиме переможеного генералу й з приємністю згадуватиме, як він його розгромив.

Оповідання Андерсона були надто добрі для того, щоб правити за тему приємної розмови. Я міг би сказати міс Стайн, що романи його дуже слабкі, але й це було б нерозважно, бо означало б, що я критикую одного з найвідданіших її прибічників. Коли ж з-під його пера вийшов роман, який врешті дістав назву «Темний сміх» і був такий поганий, безглуздий і надуманий, що я не витримав і написав на нього пародію [16] міс Стайн страшенно розгнівалась. Адже я дозволив собі напасти на людину, що належала до її почту. Але перед тим вона не гнівалась. І сама почала всіляко вихваляти Шервуда, коли його творчість зайшла в безвихідь.

Вона розсердилася на Езру Паунда за те, що він поквапився сісти на маленький, ламкий і, певно, незручний стілець, якого, можливо, йому підсунули навмисне і який чи то тріснув, чи й зовсім поламався. А те, що Езра був великий поет, лагідна і шляхетна людина, і що він несамохіть сів на той стілець, просто не бралося до уваги. Причини її неприязні до Езри, викладені вельми вправно і злобно через багато років по тому, були вигадані від початку й до кінця.