Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 142
— Дарма, пройдеш, Томе, — сказав Антоніо. — Тримайся правого берега. Поворот я побачу, тільки-но він одкриється.
Майже притиснувшись до берега з правого борту, катер дуже повільно посувався вперед. Томас Хадсон позирнув на лівий берег, побачив, що він навіть ближче, ніж правий, і взяв ще трохи праворуч.
— Намул за корму викидає? — запитав він.
— Хмари.
Вони підійшли до лиховісного повороту, і виявилося, що він не такий уже й страшний, як здавалось Томасові Хадсону. Той прохід, який вони щойно поминули, був гірший. Знявся вітер, і, коли вони повернули й пішли бортом до нього, Томас Хадсон відчув його різкі подуви на своєму голому плечі.
— Тичка прямо по носу, — мовив Хіль. — Звичайна гілляка.
— Я бачу.
— Так і тримай правим бортом до берега, Томе, — сказав Антоніо. — Поки що наше зверху.
Томас Хадсон так притискався до правого берега, наче ставив машину біля тротуару. Але той берег скидався не на тротуар, а на порите снарядами, багнисте поле бою тих часів, коли надуживали зосередженим артилерійським вогнем, — неначе те поле раптом постало з дна океану й простяглося праворуч від нього, мов рельєфна карта.
— Намулу за кормою багато?
— Страшенно багато, Томе. Коли поминемо цей прохід, можна б стати на якір. З цього боку Контрабандо. Чи з підвітряного, — запропонував Антоніо.
Томас Хадсон повернув голову й побачив Кайо-Контрабандо — маленький, зелений і веселий острівець. Тоді сказав:
— Під три чорти. Ану, Хілю, промацай біноклем цей острівець і протоку. Туди, здається, міг би зайти черепашатник. А я бачу далі ще дві тички.
Цією протокою іти було неважко. Але попереду з правого борту він побачив піщану косу, що вже показалася над водою. Чим ближче вони підходили до Контрабандо, тим вужчим ставав прохід.
— Обминай цю тичку з лівого боку, — сказав Антоніо.
— Я так і роблю.
Вони залишили позаду ще одну тичку. То була темна суха гілляка, яку шарпав вітер, і Томас Хадсон подумав, що за такого вітру вони не матимуть під кілем і середньої малої глибини, належної після відпливу.
— Як там з намулом? — запитав він Антоніо.
— Так само багато, Томе.
— А ти щось бачиш, Хілю?
— Тільки тички.
Тим часом вітер уже так розбурхав море, що вода у протоці стала білясто-каламутна, і більш не видно було ні дна, ні обмілин, що показувалися тепер лише тоді, коли катер, проходячи повз них, засмоктував під себе воду.
Кепські справи, думав Томас Хадсон. Але кепські справи і в тих. Їм доводиться часто міняти галси. Для цього треба бути справжніми моряками. А тепер я маю розміркувати, котрою протокою вони могли піти: старою чи новою. Це залежить від їхнього лоцмана. Якщо він молодий, то, мабуть, пішов новою. Тією, яку пробило за урагану. А якщо старий, то, певно, старою, бо там іти звичніше й безпечніше.
— Антоніо, — мовив він. — Котрою протокою ти хочеш піти — старою чи новою?
— Вони обидві погані. Різниці майже немає.
— То що б ти зробив?
— Я став би на якір з підвітряного боку Контрабандо й почекав припливу.
— На ранок вода ще не підніметься так, як нам треба.
— У тім-то й річ. Але ж ти тільки спитав мене, що б я зробив.
— А я все-таки спробую пройти цією сучою протокою.
— Це твій катер, Томе. Але якщо ми й не зловимо їх, то зловлять інші.
— Чого це сьогодні не видно повітряного патруля з КайоФрансесу?
— Вранці літав. Хіба ти не бачив?
— Ні. А чому ти мені не сказав?
— Я думав, ти сам бачив. Отой їхній маленький гідроплан.
— От паскудство, — мовив Томас Хадсон. — Мабуть, це тоді, коли я був на носі, а в Пітерса працював генератор.
— Ну, тепер це все байдуже, — сказав Антоніо. — Слухай, Томе, далі немає двох тичок.
— Хілю, ти теж їх не бачиш?
— Не бачу жодної.
— Ну й біс із ними, — сказав Томас Хадсон. — Усе, що я зараз маю робити, це притулитись до того смердючого острівця й не сісти на косу, що тягнеться на північ і на південь від нього. Далі ми оглянемо отой більший острів з манграми, а тоді поліземо в котрусь із двох проток.
— Східний вітер вижене з них усю воду.
— Пропади він пропадом, цей східний вітер, — промовив Томас Хадсон.
Злетівши з його уст, ці слова прозвучали як страшне прокляття, найжахливіше й найдавніше з тих, що пов'язані з християнською вірою. Він знав, що образив словом одного з найкращих друзів усіх, хто виходить у море. Та, вимовивши цю клятьбу, не став перепрошувати. Навпаки — повторив її.
— Даремно ти так, Томе, — сказав Антоніо.
— Я знаю, — відповів Томас Хадсон. Потім проказав подумки, наче покаянну молитву, вже не пригадуючи до ладу того вірша: «Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре, хай хмари дощ несуть. Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть». Оце ж той самий бісів вітер, тільки широти різні, подумав він. Ці два вітри дмуть з різних континентів. Але обидва вони приязні, надійні й корисні. І він ще раз проказав сам до себе: «Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть».
Тепер вода стала така каламутна, що вже не було за чим і орієнтуватись, окрім берегів обабіч та ще обмілин, коли з них зісмоктувало воду. Джордж стояв на носі з лотом, Ара з довгою жердиною. Вони замірювали глибину й гукали назад на місток.
Томас Хадсон мав таке відчуття, ніби це було вже з ним колись у моторошному сні. Вони пройшли чимало важких проток. Та саме оце, що тепер, було вже колись у його житті. А може, воно й тривало все його життя. Але тепер діялося так навально, що він почував себе і господарем становища, і воднораз його бранцем.
— Ну, як там, Хілю, видно щось? — запитав він.
— Нічого не видно.
— Дати тобі на підмогу Віллі?
— Ні. Віллі не побачить більше, ніж я.
— І все-таки нехай він буде тут.
— Як хочеш, Томе.
Через десять хвилин вони сіли на мілину.
XV
Вони сиділи на замуленій піщаній обмілині, що мала бути позначена тичкою, а тим часом відплив тривав далі. Вітер бурхав усе дужче, і вода стала зовсім каламутна. Попереду був чималенький зелений острів, що начебто й не підносився над водою, ліворуч од нього купчились дрібні острівці. Обабіч видніли узвишшя піщаної коси, що почали поступово оголюватись в міру того, як спадала вода. Томас Хадсон бачив зграї берегових птахів, що кружляли в повітрі й сідали на ті латки, шукаючи поживи.
Антоніо спустив шлюпку за борт і разом з Арою кинув носовий якір та два малі кормові.
— Думаєш, другого носового кидати не треба? — спитав Томас Хадсон.
— Ні, Томе, — відказав Антоніо. — Думаю, що не треба.
— Якщо вітер посилиться, то за припливу нас може погнати проти течії.
— Навряд, Томе. Хоча може бути й таке.
— Давай кинемо з навітряного боку малий, а великий посунемо далі в підвітряний. Тоді будемо спокійніші.
— Гаразд, — погодився Антоніо. — Як на мене, то краще це, аніж знову сісти на грунт в якійсь клятій протоці.
— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — Ми про це говорили.
— І все-таки краще постояти на якорі.
— Я й сам знаю. Але попросив тільки кинути другий малий якір, а великий трохи посунути.
— Слухаюсь, Томе.
— Ара любить вибирати якорі.
— Вибирати якорі ніхто не любить.
— Ара любить.
Антоніо усміхнувся й сказав:
— Ну хіба що Ара. Так чи так, а я згоден з тобою.
— Ми завжди рано чи пізно доходимо згоди.
— Аби тільки не запізно.
Томас Хадсон простежив, як переставили якорі, і подивився вперед, на зелений острів, що неначе потемнів після відпливу, коли оголилося коріння мангрів понад берегом. Вони могли стати в бухті з південного боку цього острова, подумав він. Вітер триватиме до другої-третьої години ночі, отож вони можуть ще завидна, тільки-но почнеться приплив, спробувати вибратися звідси однією з тих двох проток. А далі піти собі отією великою, наче озеро, затокою, де можна спокійнісінько плисти хоч і цілу ніч. Світло вони мають, а прохід там у кінці досить широкий. Отже, все залежатиме од вітру.