Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 130
— Розумію. А нас залишають тут ще на місяць.
— Знову?
— Знову.
— А як на це дивляться ваші люди?
— Та тут усі штрафники.
— Дуже вдячний вам за допомогу. І весь науковий світ вам вдячний.
— І Гуантанамо?
— Гуантанамо — то Афіни нашої науки.
— Я думаю, черепашатники могли затаїтися неподалік.
— І я так думаю, — сказав Томас Хадсон.
— Захистки пороблено з віття кокосових пальм, і воно було ще зелене.
— Скажіть мені все, що знаєте.
— Та я нічого більше не знаю. Радіограми хай хтось принесе. Я не хочу підніматися на борт, щоб не заважати.
— Якщо за цей час, поки мене не буде, пришлють якийсь харч, що швидко псується, заберіть собі.
— Дякую. Мені дуже прикро, що ваша свиня викинула такого коника.
— Дарма, — сказав Томас Хадсон. — Кожен з нас має свої труднощі.
— Я скажу своїм людям, щоб не піднімалися на борт, а допомагали на березі.
— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Ви більше нічого не можете пригадати про ті шхуни?
— Та звичайні собі черепашатники. На вигляд зовсім однакові. Наче їх той самий майстер спорудив. Вони обігнули риф і вже були повертали сюди. А тоді змінили напрям і пішли за вітром на Кайо-Крус.
— По цей бік рифу?
— Так, аж поки зникли з очей.
— А що той підводний човен у районі Кайо-Саля?
— Виплив на поверхню і збив спостережний аеростат.
— На вашому місці я б не відміняв стану облоги.
— А я й не відмінив, — сказав лейтенант. — Тим-то ви й не бачили нікого на березі.
— Я бачив сполоханих птахів.
— Бідолашні птахи, — мовив лейтенант.
VI
Вони йшли за вітром, тримаючи курс на захід і обминаючи риф з прибережного боку. Баки були повні пального, льодовник напакований льодом, а внизу вільна од вахти зміна патрала курей. Ще одна зміна чистила зброю. Місток до половини людського зросту затягли брезентом і з обох боків катера почепили довгі дошки, що величезними літерами сповіщали про його наукове призначення. Дивлячись за борт, щоб не втратити з очей глибини, Томас Хадсон бачив жмутки курячого пір'я, що падали на спінену катером воду.
— Тримайся якнайближче до берега, але так, щоб не наскочити на мілину, — мовив він до Ари. — Ти ж знаєш ці місця.
— Я 'знаю, що з цього не буде добра, — відказав Ара. — Де ми маємо стати на якір?
— Я хочу обстежити ближчий кінець Кайо-Крусу.
— Обстежити можна, але навряд чи це багато дасть. Невже ти гадаєш, що вони сидітимуть там?
— Ні. Але, може, Їх бачив хтось із тамтешніх рибалок. Чи вуглярів.
— Добре, якби ущух вітер, — сказав Ара. — Хоч би днів зо два постояв штиль.
— Тут, за Романо, завжди дме.
— Я знаю. Але цей вітрюга такий пронизливий, наче десь у міжгір'ї. За такого вітру нам їх нізащо не застукати.
— Поки що всі наші передбачення справджуються, — сказав Томас Хадсон. — Може, й пощастить. Але вони могли захопити Лобос і звідти викликати по радіо інший підводний човен, щоб підібрав їх.
— Виходить, вони не знали, що там був ще один підводний човен.
— Очевидно. За десять днів вони могли далеко запливти.
— Якби хотіли, — мовив Ара. — Слухай, Томе, годі мізкувати. В мене аж у голові гуде. Краще вже тягати бочки з бензином. Ти мізкуй сам, а мені кажи, куди кермувати.
— Кермуй прямо, але пильнуй, щоб не наскочити на ту бісову Мінерву. Тримай далі від рифів та піщаних кіс.
— Гаразд.
То ти гадаєш, що, коли їх хряпнуло, у них вийшов з ладу радіозв'язок? — думав Томас Хадсон. Але ж вони напевне мали запасну рацію. Одначе Пітерс ні разу після того не зловив їх на УКХ. А втім, це нічого не доводить. Ніщо нічого не доводить, крім єдиного: три дні тому тут бачили дві шхуни ловців черепах, що пішли тим самим курсом, яким оце йдемо ми. Чи мали вони на палубах човни? От чорт, я забув спитати. Та, певне, мали, бо ж лейтенант сказав, що то були звичайні собі багамські черепашатники, тільки зверху видніли захистки з пальмового віття. Скільки їх? Цього ти не знаєш. Чи є поранені? І цього ти не знаєш. Як вони озброєні? Єдине, про що ти знаєш, це що в них є автомат. Яким курсом вони пішли? Поки що ми йдемо тим самим, що й вони.
Може, знайдемо щось між Кайо-Крусом і Мегано, подумав він. Навряд щоб ти там щось знайшов, окрім птаства та слідів ігуан на піску навколо джерела.
От бачиш, усе це відвертає твої думки від інших речей. Яких інших? Немає в тебе більш нічого. Та ні, є. Є оце судно, і люди на ньому, і море, і оті мерзотники, на яких ти полюєш. А потім ти повернешся до своїх котів, і поїдеш до міста, і геть уп'єшся, і приволочиш своє тлінне тіло додому, а тоді знов будеш готовий вирушити в море й робити те саме.
Може, цього разу ти вже таки накриєш тих падлюк. Не ти знищив їхній підводний човен, але й твоя, хоч яка мала, частка в цьому є. А якщо пощастить захопити його екіпаж, то вже буде величезна користь.
Та чому ж усе воно тебе начебто й не обходить? — запитав він сам себе. Чому ти не думаєш про них як про вбивць і не почуваєш до них праведного гніву, що його мав би почувати? Чому просто сунеш і сунеш вперед, мов стомлений кінь, який втратив вершника, але не сходить з доріжки? Тому що всі ми убивці, відказав він собі. Всі — і з того боку, і з цього, — якщо ми чогось варті в ділі; тож нічого доброго з цього не вийде. Але ти повинен робити це діло. Еге ж, погодився він. Але не повинен ним пишатися. Тільки повинен робити його добре. А любити його я не наймався. Та ти й взагалі ні на що не наймався, нагадав він собі. І це ще навіть гірше.
— Давай я поведу, Аро, — сказав він. Ара віддав йому штурвал.
— Добре пильнуй з правого борту. Тільки так, щоб тобі не сліпило очі сонцем.
— Я піду візьму захисні окуляри. Слухай, Томе. Чому ти не хочеш передати мені штурвал і виставити вахту на чотири боки? Ти стомився, а на острові й хвилини не відпочив.
— Тут вахта на чотири боки не потрібна. А потім виставимо.
— Але ж ти стомився.
— Я не хочу спати. Розумієш, якщо вони йдуть тут поночі, притискаючись до берега, то неодмінно мають на щось наразитися. Тоді їм доведеться спинитись, щоб полагодити несправність, і ми їх накриємо.
— Це не причина, щоб не давати собі перепочинку, Томе.
— А я цим не хизуюся, — сказав Томас Хадсон.
— Ніхто такого й не думає.
— Що ти почуваєш до тих мерзотників?
— Я знаю одне: ми повинні знайти їх, скільки буде треба — постріляти, а решту забрати з собою.
— А як щодо тієї розправи на острові?
— Не скажу, що й ми вчинили б таке саме. Але вони вважали це за необхідне. І вбивали не задля розваги, — відказав Ара.
— А те, що вони вбили свого?
— Генрі вже скільки разів хотів убити Пітерса. Та й мені самому часом хочеться його вбити.
— Еге ж, — погодився Томас Хадсон. — Це почуття кожному знайоме.
— Я просто не думаю про всі ці речі, через те мене нічого й не гризе. Може, й ти облишив би перейматися ними, а взяв би та щось почитав для заспокоєння нервів, як завжди робив?
— Сьогодні вночі я спатиму. Ось станемо на якір, і тоді я почитаю й засну. Ми відіграли в них чотири дні, хоч це начебто й непомітно. Тепер треба шукати скрізь, де тільки можна.
— Ми спіймаємо їх, а ні — то заженем у руки інших, — сказав Ара. — Яка різниця? Ми маємо свою гордість, але наша гордість не така, як у всіх, і люди про неї нічого не знають.
— Я зовсім про це забув, — мовив Томас Хадсон.
— Це гордість без марнославства, — провадив Ара. — Невдача їй сестра, г… — брат, а смерть — законна дружина.
— То має бути велика гордість.
— Така вона й є, — сказав Ара. — Отож не забувай про неї, Томе, і не занапащай себе. Всі, хто тут є, мають цю гордість, навіть Пітерс. Хоч Пітерса я не люблю.
— Дякую, що ти нагадав мені про неї, — мовив Томас Хадсон. — А то мені часом так осоружно стає, що гори воно все вогнем.
— Томе, — сказав Ара. — Гордість — це все, що кожен з нас має. В декого вона буває надмірна й тоді обертається на гріх. Задля гордості всі ми робимо таке, що спершу здається нам неможливим. Ми на те просто не зважаємо. Але на додачу до гордості людині потрібно мати ще здоровий глузд і обачність. І тепер, коли ти став необачний щодо себе, я змушений просити тебе: зроби мені ласку, будь обачніший. Задля нас і задля судна.