Твори в 4-х томах. Том 4, стр. 125

— До побачення, відьмо, бережи себе. А в мене це, мабуть, якесь дріб'язкове дільце.

Він вийшов за двері. Але кіт вислизнув разом з ним і тепер дивився на нього з підлоги.

— Усе гаразд, Бойзе, — мовив Томас Хадсон. — Я ще повернуся до від'їзду.

— Куди поїдемо? — спитав шофер.

— До міста.

Аж не віриться, щоб нас послали на завдання за такої негоди. А може, щось там виявлено. Може, хтось попав у біду. Хай йому чорт, сподіваюся, цього разу ми вже свого не пропустимо. Треба не забути скласти хоч попередній заповіт, щоб вона успадкувала садибу. Засвідчу його в посольстві, і нехай покладуть у сейф. Вона витримала цей удар чудово, нічого не скажеш. Але найтяжче в неї попереду. Шкода, що на той час я не зможу бути поруч. Добре було б підтримати її, коли б випала змога. А може, ще й випаде, якщо ми щасливо відбудемось цього разу, і другого, і третього.

Ну, та нехай би вже відбути хоч цей раз. Цікаво, чи візьме вона щось із собою. Сподіваюся, що візьме і що не забуде дати Бойзові яєчні. Коли надворі холодно, він весь час хоче їсти.

Зібрати хлопців буде неважко, і катер цього разу ще якось витримає без ремонту. Один вихід витримає. Напевне витримає. Що ж, ризикнемо. Майже всі запасні частини, що можуть знадобитися, ми маємо. Та нехай би ще раз і покидало — аби тільки застукати зблизька. А все-таки добре було б залишитися сьогодні вдома. Хто зна, може, й добре. Ет, к бісу, нічого доброго з того не вийшло б.

Глянемо правді у вічі. Сина ти втратив. Кохану жінку втратив. Шани і слави давно вже не здобував. Обов'язок — оце те, що ще при тобі, і ти його виконуєш.

Атож. А в чому полягає твій обов'язок? Робити те, що взявся робити. Ну, а як щодо всього іншого, що ти будь-коли брався робити?..

Тим часом вона лежала на ліжку в спальні заміського будинку, в кімнаті, що так нагадувала «Нормандію», і поруч неї лежав кіт, якого звали Бойз. Вона так і не доторкнулася до яєчні, і шампанське втратило для неї смак. Усю яєчню вона дрібно порізала Бойзові, а потім висунула шухляду письмового стола й побачила синові листи в голубих конвертах зі штампом цензури, і отоді й пішла назад та впала долілиць на ліжко.

— І той, і той, — мовила вона до кота, що розкошував, наївшись яєчні і відчуваючи поруч себе теплий дух жінки. — І той, і той, — повторила вона. — Скажи мені, Бойзе, як же нам тепер жити?

Кіт ледь чутно муркотів.

— Ти теж не знаєш, — сказала вона. — І ніхто цього не знає.

Частина третя. У морі

I

Попереду був довгий білий берег, а ген за ним кокосові пальми. Вхід до бухти перетинав риф, і дужий східний вітер розбивав об нього хвилі, так що добре видно було, де відкривається вузький прохід. Берег був безлюдний, а пісок на ньому такий білий, що аж очі сліпило.

Чоловік на містку пильно вдивлявся в берег. Там мали стояти хатини, але їх чомусь не було видно; не бачив він і шхун на якорі в лагуні.

— Ти ж бував тут раніше, — мовив він до свого помічника.

— Авжеж.

— Хіба там не було хатин?

— Були, ось і на карті позначено селище.

— Ну, а тепер ніякого в біса селища там немає, — сказав командир. — А під отими манграми шхун не видно?

— Нічого я там не бачу.

— Тоді зайдемо в бухту й станемо на якір, — сказав командир. — Цей прохід я знаю. Він разів у вісім глибший, ніж здається.

Він подивився вниз на зелену воду й побачив на дні велику тінь свого судна.

— Добрий грунт отам, на схід від того місця, де було селище, — мовив помічник.

— Я знаю. Іди до якоря з правого борту й будь напоготові. Там ми й станемо. Вітер дме день і ніч, так що москітів боятись нічого.

— Так, сер.

Вони кинули якір, і катер, що за своїми розмірами міг вважатися судном хіба лише в думках його власника, став носом проти вітру в бухті за рифом, об який розбивалися зелені з білою піною хвилі.

Чоловік на містку простежив, щоб катер став на якір вільно, але міцно. Тоді знову подивився на берег і заглушив мотори. Він і далі дивився й ніяк не міг зрозуміти, що там сталося.

— Візьми трьох чоловік — і погляньте, в чому річ, — сказав він. — А я тим часом трохи приляжу. Тільки не забувайте, що ви науковці.

Коли вони були науковцями, то зброї на видноті не тримали, а брали в руки мачете й надівали широченні солом'яні капелюхи, в яких ходять багамські ловці губок. Команда називала ці капелюхи sombreros cientificos [175]. Чим більший був капелюх, тим його вважали науковішим.

— Хтось поцупив мого наукового капелюха, — сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. — Дайте-но мені для науки кілька гранат.

— Візьми мого наукового, — обізвався ще один баск. — Він удвічі науковіший за твій.

— Оце таки науковий, — мовив перший. — Я в ньому справжній Ейнштейн. Томасе, зразки нам брати?

— Ні, — відказав командир. — Антоніо знає, що треба робити. А ви добре пильнуйте своїми науковими очиськами.

— Я пошукаю води.

— Вода за тим місцем, де було селище, — сказав командир. — Подивіться, чи добра. Не завадило б зробити запас.

— Аш-два-о, — мовив кремезний баск. — Оце і вся наука. Гей ти, бездарний науковцю, викрадачу капелюхів! Дай нам чотири п'ятигалонових бутлі, щоб не дурно їздити.

Другий баск поставив у шлюпку чотири великих обплетених бутлі.

Командир чув, як вони перемовляються між собою:

— Не тицяй мене в спину своїм бісовим науковим веслом.

— Це я тільки в ім'я науки.

— В гузно твою науку та її брата.

— Наука — то сестриця.

— Еге ж, її звуть Пеніциліна.

Командир дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Я мав би й сам поїхати, подумав він. Але ж я цілу ніч був на ногах, дванадцять годин не відходив від штурвала. Антоніо розвідає все не гірше за мене. Та цікаво все-таки, що ж там у біса сталося.

Він поглянув на риф, на берег, на прозору воду, що обтікала катер і бралася бурунчиками з підвітряного борту. Тоді заплющив очі, повернувся на бік і заснув.

Прокинувся він, коли шлюпка підійшла до борту, і, побачивши обличчя товаришів, зрозумів, що справи погані. Його помічник геть спітнів, як завжди за лихих пригод чи прикрих новин. Він був сухорлявий і просто так не пітнів.

— Хтось попалив хатини, — сказав він. — Хтось хотів позбутися свідків, і в попелі лежать трупи. Звідси не чути духу, бо вітер дме в той бік.

— Скільки трупів?

— Ми налічили дев'ять. А може, єй ще.

— Чоловіки чи жінки?

— І ті, й ті.

— Сліди якісь є?

— Ніяких. Відтоді пройшов дощ. Справжня злива. Пісок і досі поцяткований.

Кремезний баск, якого звали Ара, сказав:

— Вони вже з тиждень там лежать. Птахи їх ще не чіпали, а піщані краби вже ласують.

— Звідки ти знаєш, що тиждень?

— Точно ніхто не визначить, — відказав Ара. — Але мертві вони не менш як тиждень. Коли судити з краб'ячих слідів, дощ був днів зо три тому.

— А як вода?

— На вигляд добра.

— Ви привезли?

— Так.

— Не бачу причини, чого б вони мали отруїти воду, — сказав Ара. — Пахла вона добре, отож я покуштував і набрав.

— Даремно ти куштував.

— Пахла вона добре, то чого б мені боятися.

— Хто вбив людей?

— Ніхто цього не знає.

— А ви не пробували з'ясувати?

— Ні. Ми повернулися сказати тобі. Ти ж у нас командир.

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон.

Він спустився вниз і пристебнув до пояса револьвер. З другого боку на поясі в нього був ніж у піхвах, і пояс задерся, переважений револьвером, що всією вагою ліг на стегно. У камбузі він спинився, взяв ложку й поклав до кишені.

— Аро, ви з Генрі підете зі мною на берег. Віллі, ти залишишся в шлюпці й тим часом спробуєш назбирати скойок. Пітерс нехай спить. — Своєму помічникові він сказав: — Перевір, будь ласка, мотори й усі баки з пальним.

Вода над білим піщаним дном була прозора й напрочуд гарна, і він бачив кожне пасмочко й кожну зморшку на піску. Коли шлюпка сіла на мілину й вони пішли до берега по воді, він відчув, як навколо ніг крутиться якась риб'яча дрібнота, і, поглянувши вниз, побачив, що то крихітні помпано. А може, тільки схожі на помпано, подумав він. Одначе на вигляд точнісінько такі самі й дуже приязні.